Нас завжди дратує арсенал упереджень, котрими невіруючі користуються у суперечках про віру, християнство, Біблію. Але й не один християнин таки змушений «похвалитися» списком власних релігійних стереотипів – зокрема стосовно Старого Завіту.
* Опубліковано в журналі “Слово” №5 (21) 2014 р.
Нас завжди дратує арсенал упереджень, котрими невіруючі користуються у суперечках про віру, християнство, Біблію. Але й не один християнин таки змушений «похвалитися» списком власних релігійних стереотипів – зокрема стосовно Старого Завіту. Вони несвідомо можуть формуватися протягом релігійного життя: назбируючись під враженнями парафіяльних проповідей, дешевих християнських апологетичних брошурок, спростованих розповідей з дитинства, котрі не «подорослішали» та не потрапили на раціональну канву.
Так, наприклад, часто можна почути, що Старий Завіт – це лише повчання для юдеїв, базовані виключно на справедливості (і лише у Новому Завіті Христос відкриває поняття любові); старозавітній Бог є суворим караючим суддею, а вибраний народ нічого не тямив у місії спасіння. Зациклення на жорстокості старозавітних законів відлякує читати та розуміти тексти П'ятикнижжя, не кажучи вже про паралелі до нашої дійсності. Старий Завіт залишається біблійною книгою, закони котрої не містять для сучасного християнина моральних авторитетів, оскільки Христос прийшов «переписати» ці приписи і так далі.
Звісно, закон – це ключове поняття у Старому Завіті. Але воно настільки глибоке та змістовне, що варто розглянути ряд питань, котрі привідкриють завісу і покажуть цілий спектр розумінь, що за ним криються, зокрема й етичних. А також розвалять стіну із сумнівних проте вже досить усталених уявлень.
Найпоширеніший закид щодо Старого Завіту приписується вимозі суворо дотримуватися закону. Але ЧОМУ взагалі Бог вирішив давати людині/народу якісь закони?
Закон – свідчення вірності Бога
Яким чином Бог може виявляти свою вірність народові через закон, ще й вимагаючи досконалого виконання всіх приписів? Уважно читаючи книгу Виходу бачимо, що Господь врятував Ізраїльський народ від загибелі. Він чинить конкретний вчинок – виводить Ізраїль з єгипетської неволі. І лише опісля передає через Мойсея скрижалі закону. Бог спершу виявляє свою вірність народові, доводить у реальному житті свою могутність, а вже наступним кроком пропонує закон, котрий власне би був свідченням виконаної обіцянки. Цим жестом встановлюються заповітні стосунки між Богом та Ізраїлем, в котрих саме Бог є ініціатором. Юридичною мовою можна було б назвати це двосторонньою угодою. Ба більше – такий договір має специфічний характер: свідчить про взаємні стосунки вірності. Для Бога – це засвідчення виконання його обіцянки, а для народу – можливість відповісти на цю обіцянку. Отже, закон є відповіддю на вірність Бога, можливістю для зустрічного жесту подяки.
Але це були конкретні закони, дані одному народові в певних історичних умовах. Яким чином це може стосуватися сучасної людини?
Старозавітній закон – універсальний
Безпідставно вважати, що закон стосувався конкретного народу, тому не може виявляти свою силу на інших людей, тим більше на сучасних. Так, справді, закон дається саме Ізраїлеві, але читаючи Старий Завіт не фрагментами, а повністю, ми обов’язково натрапимо на обіцянку Бога благословити через цей конкретний народ всі інші народи. А оскільки закон – це суть стосунків з Богом, то ігнорувати його неможливо. Ізраїль отримує відповідальну місію – бути взірцем та прикладом для всього людства; тому закон повинен діяти не лише для ізраїльтян, а поширюватися на всі народи. Таким способом історичний контекст вплітається у глобальну перспективу спасіння всього світу.
Яким чином закон може розкривати етичний вимір? На яких підставах закон може проявляти етику?
Закон – гарант морального здоров’я народу
Знову ж таки, стереотипним розумінням є сприйняття старозавітного закону, даного з ціллю обмежити людину. Проаналізувавши не лише Декалог, але й подальші розгорнуті списки правил, можна чітко побачити завдання законів: навчити та вберегти, регулювати суспільні відносини та вершити справедливість. У цьому й вбачається етичний вимір – виконання цих приписів гарантує особисту безпеку, регулює міжлюдські стосунки, а також розкриває та пояснює, чому потрібно саме так чинити і до яких наслідків призведе невиконання.
Одним із найголовніших етичних принципів у Старому Завіті є справедливість, зокрема соціальна. Найперше йдеться про захист бідних, рабів та жінок. Тут розламується ще декілька стереотипів. По-перше, обмеження прав жінок у Старому Завіті. Закони, котрі регулюють сімейні справи, зокрема й розлучення, перш за все спрямовані на захист жінки. По-друге, ізраїльське поняття раба тотожне сучасному найманому працівникові, котрий отримував платню, мав певні права та гарантії в рамках закону. Це було прогресом на фоні інших народів, для котрих рабство існувало виключно як жорстока експлуатація людини задля власних потреб. Приписи сьомого року та Ювілейного року чітко регулюють ставлення до бідних та рабів.
Здавалось би, питання справедливості можна назвати єдиним означником старозавітної етики: Бог діє як справедливий суддя (лише у Новому Завіті Він відкривається людству як Любов). Відомий принцип «око за око» цьому яскраве свідчення. До речі, цей постулат теж часто неправильно трактують – як правило помсти. Натомість йдеться про справедливість у визначенні покарання. А це для ізраїльтян було вкрай важливим в умовах кари, більшої за сам злочин.
Закон – основа соціальної етики
У Старому Завіті людські інтереси домінують над питаннями власності та інших матеріальних речей. Соціальний вимір включає питання сім'ї, котра для Ізраїля посідає чи не найголовнішу роль. Сім’я – це не лише середовище для виховання потомства, навчання Тори, але важлива частина суспільства, зокрема у сфері правосуддя.
На відміну від сучасного індивідуалізму, в старозавітному середовищі особиста та суспільна мораль були тісно пов’язані. Пророк Єзикіїль мабуть би не змирився із типовою для сучасної людини думкою про те, що наприклад, особисте інтимне життя і невірність особи жодним чином не впливають на її суспільну чистоту та надійність.
А такі здавалось би виключно родинні ритуали як обрізання насправді займали центральне місце у завітній церемонії. Власне обрізання – метафора послуху завіту: «Обріжте крайню плоть серця вашого» (Вт.10,16).
Закон – форма любові Бога
Бог укладає з Ізраїлем завіт саме через любов до цього народу, а через нього – і до всього людства. Відповідно й закон стає формою любові Бога в Старому Завіті. А виконання його приписів означає не просто розуміння закону, а пізнання його автора: «Справедливість походить від пізнання Бога, а не лише від пізнання закону» (с.342). Зрештою, у книгах Старого Завіту можна знайти багато історій, в котрих Бог прощає народ за його невірність, підтримує в критичних ситуаціях, не відвертається остаточно, коли народ недотримує обіцянки.
«Сказане і звершене Богом у старозавітному Ізраїлі є важливим для нас, християн, оскільки це частина того, як ми були спасенні» (с.331).
Актуальність старозавітної етики
У книгах Старого Завіту на прикладі конкретного контексту – історії Ізраїля, можна простежити чіткий принцип дії Бога в історії Спасіння. Звісно, багато тогочасних законів не придатні до сучасного життя, не завжди можливо й доцільно приймати їх буквально, але якщо зрозуміти їх ціль – можна прийняти діючі в них моральні принципи.
Це лише вибрані думки, на котрі мене наштовхнула книга британського бібліста Крістофера Райта «Око за око. Етика Старого Завіту». Вона містить значно складніший та ширший аналіз, роз’яснює складні та неоднозначні проблеми етики Старого Завіту, торкається майже всіх спектрів даної тематики.
Довідка
Крістофер Райт – британський бібліст, основним зацікавленням котрого є тексти Старого Завіту. Одним із перших у 80-х роках 20 ст., починаючи досліджувати питання старозавітної етики (його книга «Спосіб життя народу Божого», 1983 р.), богослов зіткнувся з проблемою дуже низького зацікавлення цією темою. Проте до початку 21 ст. ситуація кардинально змінилася, що й змусило автора доповнити власні напрацювання і перевидати книжку, звертаючись не лише до широкого кола зацікавлених, але й до студентів, котрі починали вивчати теологію, зокрема й етичний вимір Писання. Таким чином, 2004 року книга була вперше надрукована у Великобританії під назвою «Етика Старого Завіту народу Божого», а через 6 років перекладена в Україні на російську як «Око за око. Етика Ветхого Завета».