Блог о. Петра Балога O.P._image

Блог о. Петра Балога O.P.

ДУХОВНЕ ПРИЧАСТЯ ХРИСТИЯНИНА

20 марта, 21:26
ДУХОВНЕ ПРИЧАСТЯ ХРИСТИЯНИНА - фото 1
Духовне Причастя - це є щире і побожне прагнення віруючого, збуджене його гарячою любов’ю, щоб поєднатися з Христом, поєднати з Ним все своє життя, все своє буття, всі свої життєві шляхи і наміри, всю свою волю і свій розум, все своє серце, тіло і душу. Звичайно, в це прагнення входить теж бажання Причастя під звичайними євхаристійними видами хліба і вина, тобто фізично, і тому такому прагненню має товаришувати молитва про якнайшвидше здійснення цього бажання, а отже, також молитва про усунення всіх внутрішніх і зовнішніх перешкод, які не дозволяють приступати в даний момент до Причастя у Євхаристії.

Духовне_Причастя.jpg

Причастя – Койнонія – Зв’язок

Поняття «причастя», яке інколи теж називається «со-причастям», у християнській традиції є перекладом з грецької поняття «koinonia», що латиною перекладали як «communio». Koinonia, тобто зв’язок, співучасть, співвідношення, співтовариство. Це коли я не залишаюся сам з собою, але входжу у контакт з кимось іншим. Цікаво, що у Новому Завіті деколи поняття «koinonia» означає «грошову допомогу», «збірку» для бідних. Апостол Павло в кінці Послання до Римлян пише: «Македонія і Ахая вирішили зробити якусь збірку на потреби вбогих святих в Єрусалимі» (Рим 15, 26). Тут слово «збірка» в грецькому оригіналі звучить саме як «koinonian». Деякі Отці Церкви, наприклад св. Йоан Золотоустий, звертали особливу увагу на зв’язок між Причастям і допомогою вбогим (див. Йоан Золотоустий, Бесіди на 1 Послання до Коринтян, 27, 5).

Причаститися, тобто ввійти у контакт з Богом, можна по-різному: через молитву, через читання Слова Божого, через слідування за Ним, тобто за Його волею у своєму житті, через милосердя по відношенню до ближнього, через навернення, через духовні практики. Врешті, у найповніший спосіб – через приймання Найсвятіших Тіла і Крові Христових. Кожен спосіб має своє значення, час, місце, інтенсивність і свій вираз. Найкраще практикувати всі можливі способи контакту з Богом, як люблячий чоловік використовує всі сили, можливості і способи, щоб бути зі своєю коханою. Інколи, не маючи можливості практикувати один з цих способів зв’язку з Богом, християнин вибирає інші. Головне, щоб іншими не нехтувати в ім’я вибраних способів. Але теж деколи не має можливості – принаймні тимчасово – практикувати один зі способів зв’язку з нашим Отцем. Це стосується також того найбільш піднесеного способу, яким є участь у Євхаристії і Причастя Святих Тайн. У цьому випадку Церква заохочує до духовного Святого Причастя.

 

Духовне Причастя в історії Церкви

Практика духовного Причастя була розповсюджена в Церкві з давніх-давен. Вже св. Августин заохочував, щоб не лише приймати Причастя до уст, але і до серця, відкриватися на Духа Святого і Його дію, тобто щоб практикувати духовне Причастя. Східні Отці, такі як Григорій Нисський чи вже згадуваний Йоан Золотоустий підкреслювали, що участь у Причасті – це завжди щось більше, аніж бачать наші очі чи відчувають уста, це щось, що перевищує людські відчуття і має торкатися самої душі і серця. Тобто, властиво, кожне фізичне Причастя має обов’язково бути теж духовним, бо інакше не принесе плоду, а часто теж стає формальністю чи навіть святокрадським.

У Середньовіччі наука про духовне Причастя далі розвивалася. Особливо на фоні того, що звичай приймати часто Св. Причастя підупадав, і тому вірні у багатьох регіонах приймали Причастя раз на рік, на Пасху. У ХІІ столітті багато богословів та містиків Католицької Церкви говорили про «Причастя серцем» і відрізняли його від «Причастя устами». А пізніше, у ХV столітті, відомий автор, Тома Кемпійський писав у своїй книзі «Наслідування Христа» так про духовне Причасті у розділі про пошану до Святого Причастя: «Коли ж існує законна перепона, то все-таки залишається добра воля і святе бажання причащатися і тому не втратиться плодів Таїнства. Бо кожний богомільник може кожного дня і кожної години для свого спасіння без перепони приступати до духовного Причастя Христового» (Тома Кемпійський, Наслідування Христа, книга 4, розділ 10). Тобто, Тома Кемпійський заохочував щоб щоденно, і то навіть декілька разів в день, практикувати духовне Причастя, тобто прагнути з’єднатися з Богом, передусім у Причасті.

Сто років пізніше, у XVI столітті, св. Тереза Авільська, у своїй книзі «Шлях досконалості» згадує про таку форму Причастя і пише наступне: «Коли не приймаєте Причастя і не берете участі у Службі Божій, найбільш корисною справою є практикування духовного Причастя… Завдяки ньому ви щедро будете обдаровані любов’ю нашого Господа». І потім додає: «Роблячи так, вчините душі своїй велику користь. Бо предивно глибоко завдяки такому духовному Причастю любов Господа Ісуса входить до серця, і коли тільки відкриваємося, щоб прийняти Його, Він ніколи не занедбає, різними способами, незрозумілими нам, дарувати нам своїх благодатей та дарів» (Тереза Авільська, Шлях досконалості, 35). У XVII столітті св. Франциск Сальський, а у XVIIІ столітті – св. Альфонс Марія Ліґуорі заохочували вірних до такого духовного Причастя. Говорили при цьому про «гаряче прагнення», про «сильну любов», а також про «невпинну подяку» по відношенню до Бога.

Звичайно, що реальне Причастя, та ще й поєднане з духовним, приносить вірному більш досконалу єдність з Христом. Про це вчить Тридентський Собор, щоправда, у контексті, що коли хтось присутній на Службі Божій, щоб не занедбував реальне Причастя, задовольняючись лише духовним (див. Тридентський Собор, Наука і канони про Пресвяту жертву Служби Божої, 22 сесія, 17 вересня 1562 року). Подібно, пізніший Римський Катехизм заохочує до духовного Причастя, проте знову в контексті, якщо хтось з приводу гріха не може приступити до звичайного Причастя. Часто про духовне Причастя говориться у навчанні Церкви саме у такому контексті: коли хтось з приводу особистих перешкод, чи то моральних, чи то канонічних чи ще якихось, не може приймати Причастя під видами хліба і вина. На приклад, якщо хтось має важкий гріх, або живе з кимось без Таїнства Подружжя. Про це говорять відповідні документи Конгрегації Віровчення з 1983 і 1994 років, а також цим питанням декілька разів займалися Загальні Синоди Єпископів Католицької Церкви в останньому часі.

 

Богослов’я духовного Причастя

Великого значення духовне Причастя набирає не лише тоді, коли практикується з приводу особистих перешкод, але особливо тоді, коли зі сторони сумління не має жодних перешкод його приймати, проте зовнішні обставини, такі як брак храму, брак священника, війна, переслідування чи епідемія і т. п. не дозволяють цього робити. У такі моменти вірні особливо відчувають прагнення бути з Господом і переживають справжній євхаристійний піст і засмучення, згідно слів Христа: «Чи можуть гості молодого сумувати, поки молодий з ними? Настануть дні, коли заберуть від них молодого, і тоді будуть постити» (Мт 9, 14-15).

Чим, отже, є духовне Причастя? Це є щире і побожне прагнення віруючого, збуджене його гарячою любов’ю, щоб поєднатися з Христом, поєднати з Ним все своє життя, все своє буття, всі свої життєві шляхи і наміри, всю свою волю і свій розум, все своє серце, тіло і душу. Звичайно, в це прагнення входить теж бажання Причастя під звичайними євхаристійними видами хліба і вина, тобто фізично, і тому такому прагненню має товаришувати молитва про якнайшвидше здійснення цього бажання, а отже, також молитва про усунення всіх внутрішніх і зовнішніх перешкод, які не дозволяють приступати в даний момент до Причастя у Євхаристії.

Тому, належить у таких обставинах трактувати духовне Причастя як посилену духовну підготовку до звичайного Причастя. І не сумніватися, що ця підготовка також обдаровує благодатями, подібно як це є підчас посту чи будь-якого зречення. Недаремно, богослов Йосиф Ратцінґер і пізніший папа Бенедикт XVI порівнював духовне Причастя з Великою П’ятницею, коли дійсно забрали від учнів їхнього Господа і у них з цього приводу зродився страх і розчарування, проте десь там теж жевріла іскра надії. Тому Ратцінґер роздумовує, чи не було б добре у Велику П’ятницю взагалі не приймати Причастя, як це має місце сьогодні у Римській традиції, на знак смутку і полишеності нас без нашого Христа (пор. J. Ratzinger, Pielgrzymująca wspólnota wiary. Kościół jako komunia, Kraków 2003, s. 76–78).

З другого боку, духовне Причастя – це не лише прагнення людини поєднатися досконало з Богом, тілом і душею, але це теж час, коли таке прагнення має сам Бог. Бо це Він сам виходить до людини назустріч, і вшановуючи людську свободу та людські обставини, інколи очікує, щоб настав властивий і Йому відомий час, коли Він зможе прийти до людини, яка вірить в Нього, найповніше, як це лише можливо тут, у цьому житті – у своїх Пресвятих Тілі і Крові.

 

Причастя духовне і сакраментальне

Належить пам’ятати, що духовне Причастя не є простою альтернативою сакраментального Причастя. Це останнє не може бути легковажене чи недооцінене з приводу можливості духовного Причастя. Власне тому і є духовне Причастя, що по якимось причинам не можна прийняти звичайне Причастя. Однією з причин може бути важкий гріх. У цьому випадку, духовне Причастя не є ціллю, як сакраментальне, лише етапом, напрямком, який повинен вести до повного Причастя Тіла і Крові Господніх.

Звідси, духовне Причастя – це не Таїнство Євхаристії, ані якийсь його варіант, бо Таїнства завжди передбачають фізичну участь чи то приймаючого їх, чи то служителя Таїнств. Євхаристія можлива тоді, коли людина поєднана з Богом, не має важкого гріха на сумлінні, а коли щось таке є, то обов'язком вірного є сповідь, щоб могти прийняти Євхаристію. З другого боку, важкий гріх, який розриває єдність з Богом, не розриває повністю зв’язку з Богом. Єдність має багато вимірів – варто це розрізняти. Важкий гріх розриває сакраментальну єдність, позбавляє людину освячуючої благодаті. Але не повністю розриває будь-яку єдність, бо тоді ми б перестали існувати. Духовне Причастя також є поєднанням з Богом, наскільки це можливе у даній ситуації, коли чи то з приводу важкого гріха не можна приступати до Євхаристії, чи то коли зовнішні перешкоди не дозволяють це вчинити.

У всякому разі, хоча духовне Причастя і євхаристійне Причастя – це не одне і те ж, не можна ці дві дійсності розділяти. Одне має на увазі інше: Причастя Тіла і Крові лише тоді доповнене і плідне, коли поєднане з духовним Причастям, натомість духовне Причастя лише тоді є властивим, коли веде до сакраментального, коли є прагненням причаститися Тіла і Крові Христа. Проте, це поєднання не означає, що при духовному Причасті людина не отримує певних благодатей, чи що не повинна більше ні на чому концентруватися, як тільки щоб врешті приступити до Євхаристії. Етап до євхаристії – це процес, а всякий процес вже сам в собі має свій час, простір і цінність. Тому, не відриваючи духовне Причастя від сакраментального, треба теж цінити це духовне Причастя як таке, що дає духовний зріст, розвиток і Боже благословення.

 

Духовне Причастя: заклик до любові

Переживаючи духовне Причастя, не можна отже концентруватися лише на прагненні звичайного Причастя Тіла і Крові Христа. Особливо у цей час належить розвивати свій зв’язок з Богом через читання Святого Письма, через посилену молитву, духовні роздуми, можливо, за допомогою духовного читання. А також – і тут повертаємося до того, що було сказано на початку – не забути про милосердя, про потребуючих. Бо простягаючи до них руку допомоги, з’єднуємося з Христом вже не лише особисто, але за допомогою ближніх, братів і сестер, які всі є дітьми Божими.

Прагнення з’єднатися з Богом має бути поєднане з прагненням з’єднатися з ближніми. Бо це є одна і єдина головна заповідь, згідно відповіді Ісуса Христа одному фарисеїв: «Учителю, котра найбільша заповідь у законі?». Він же сказав до нього: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються» (Мт 22, 36-40). Якщо Євхаристія – це Таїнство Любові, то не може бракувати практикування цієї любові, в тім теж до ближнього, коли є прагнення поєднатися з цією Любов’ю.

 

 

Последние новости

Вчора
29 октября