В попередній публікації та коментарях на неї ми говорили про духовність та автентичне релігійне життя як необхідні складові щастя на Донбасі. Тепер пропоную три моделі розвитку Східної України свого часу почуті від людей, що походять не з Донбасу. Запитайте себе до кого з трьох Ви ближчі у Ваших поглядах. Поділіться думками щодо інших моделей, не згаданих тут.
1. Один зі світочів Української Церкви на поселеннях реагуючи на результат волевиявлення під час останніх президентських виборів: «Оце до Києва, ну і Київ—а решта, якщо вони так хочуть, хай йдуть до Росії».
Проблем може у когось і поменшає від такого сценарію, але не в Росії і не в України, бо і тепер чуємо, що греко-католики в Росії мають проблеми, що в Росії існують проблеми з етнічними українцями. А якщо ж зі смиренною християнською любов’ю до ближнього хочемо допомогти Росії вирішити її проблеми, то слід також бути готовими справлятися зі своїми внутрішніми поділами.
2. Пан Мирослав Маринович у листуванні зі мною якось висловив думку: «А хіба Ви не бачили, які у нас в УКУ [Український Католицький Університет у Львові] квадратні очі? Які висолоплені язики? Забігані, засмикані... Тож не дивуйтеся. А певна пасивність щодо лінії Схід-Захід також зрозуміла. Ми ж чуємо тільки те, що нав'язливо подає себе як "голос Сходу". А отого справжнього голосу Сходу майже не чутно. Я якось поїздив по парафіях Владики Ісіченка, то аж замилувався отим автентичним голосом Сходу. І коли ще перед арештом їздив у села біля Дружківки до матері заарештованого Олекси Тихого, то також розкошував від природної, але явно не галицької українськості. Але ж у телевізор преться щось зовсім інше...».
Я розумію слова пана Мирослава, бо він працює—і це видно. Але, говорячи правду, в тому ж УКУ ще є багато резерву—не усі такі забігані, як пан Мирослав. І якщо ведемо мову про необхідність «іти на глибоку воду», про зміни в українському суспільстві, то напевно ці зміни не закінчуються Санта-Барбарою у Львові чи лівим берегом у Києві.
3. Пані у маршрутці з Донецька до Костянтинівки говорячи у свій мобільний «проповідувала» на весь бус, що їде зі Служби Божої і що « греко-католики—священик об’явив після Літургії—відкривають скоро новий храм на Донеччині».—І (наперемінку із виразами піднесення про те, що їй таки вдалося зварити борщ із місцевої городини) виказувала радість, що от, мовляв, тепер ми греко-католики їх євангелізуємо. Дарма, що у жовтому Богданчику, що якраз вгору-вниз курсував клебан-бикськими улоговинами окрім неї була, напевно, лише одна людина, що розуміла хто такі греко-католики і чим вони різняться від усіх інших греків і католиків розсіяних по степах цієї країни.