Індивідофобія – хвороба нашої культури
Дискримінація за ознакою масовості, вона ж індивідофобія – це гальмо будь-якого розвитку. Індивідофобія ірраціональна, бо індивідофоб ігнорує математичне визначення множини, не вважаючи множиною множину з одного елемента. Індивідофобія – причина неграмотності: хто боїться бути «розумнішим за всіх», тим і вчитися не треба. Окрім того, індивідофобія спричиняє злочини...
Індивідофобія є ірраціональним, інтенсивним і постійним острахом будь-яких проявів індивідуальності, що супроводжує нас з дитинства. “Хочеш бути найрозумнішою?!”, “Тобі більше за всіх потрібно?!”, “Ти що, особливий?!”, “Ти ненормальний?!” - ці питання-претензії переслідують усіх та заважають нам вірити в себе.
Школярка присвячує цілком грамотний твір на задану тему поясненню того, чому вона не згодна із заданою темою. Це призводить до заниження оцінки, бо найдрібніші помилки у такому творі вишукуються і множаться на десять. Тінейджер у таборі відпочинку відмовляється ходити на вечірні дискотеки, оскільки вважає за потрібне щовечора читати книжки. В результаті на території табору вимикають освітлення і житловий корпус починають замикати наглухо під час вечері, щоб йому не було, де читати. Учасник громадської організації висловлює думку, що діяльність організації неефективна та базується на хибному підході, нав’язаному ззовні, а по справді важливим напрямкам жодної діяльності нема. Його ігнорують, як чумного, і викидають з організації за першої ж нагоди. Якщо ж він вигадає ще якусь беззмістовну акцію, вдвічі абсурднішу, ніж ті, що вже були – стане загальним любимчиком і може бути обраний у керівні органи.
Найхарактернішим проявом індивідофобії є скандальне відторгнення самої ідеї рівноправ’я індивідуальності та спільноти. Спільноти в Україні прагнуть підкоряти собі індивідуальність за правом сильного. Вступаючи в будь-яку спільноту, ви бачите, що її ідеологія, статут, внутрішні розпорядки – лише ширма, за якою ховаються вимоги лояльності та покори без вагань та роздумів.
Індивідофобський страх правового паритету людини і спільноти (громадянина і держави, учасника і організації) виявляється не тільки у пропагуванні «аморальності» добровільного виходу зі спільноти, одночасної участі людини у кількох спільнотах з різною ідеологією, критики людиною ідеології спільноти, але й у тому, що індивідофоби просто не визнають окремо взяту людину повноцінною спільнотою, що складається з однієї людини. Для індивідофоба людина поза людською масою – все одно що піщинка, винесена вітром з пляжу.
Індивідофобія – традиційний супутник патерналістичного світогляду, інфантильної відмови людей брати на себе відповідальність за свою долю і ставати повноцінними грамотними особистостями. Цією давньою хворобою людства хворів ще аристократ Платон, славетний філософ і... невільник сиракузьких тиранів! В утопічній «Державі» він зводив роль людини до «частини загального», яка має підкорятися державі, виконувати певне коло соціальних функцій та бути рабом закону. Але з «Діалогів» Платона ми знаємо й мудру позицію душевного мислителя Сократа, що відстоював внутрішню духовну свободу людини, індивідуальну самосвідомість, вірність собі, самоосвіту як мету та основу розумного і справедливого суспільного устрою й порядку.
У давньоримському праві, попри прогресивні (на той час) процедури з’ясування істини та захисту приватної власності, була закріплена архаїчна норма Tres faciunt collegium (троє створюють колегію, тобто, юридичну особу) поряд із ще більш архаїчною нормою про статус глави сім’ї (Pater familias) як монарха, єдиного повноцінного громадянина у сім’ї, якому підкорені всі інші члени сім’ї, позбавлені самостійних прав.
Навіть у сучасному українському праві зберігаються подібні пережитки. Не у сфері економічних відносин, де існують чіткі гарантії індивідуальної господарської діяльності та створення однією особою підприємств, адже це елементарна данина здоровому глузду: є корисні справи, які ефективніше робити водинці, ніж гуртом. Лише у сфері громадської та релігійної діяльності здоровий глузд чомусь нікому не указ.
За новим Законом України “Про громадські об’єднання” кількість засновників громадського об'єднання не може бути меншою, ніж дві особи. Таке індивідофобське застереження грунтується на матеріалістичному принципі первинності зовнішнього, “спільного” і суперечить ідеалістичному принципу первинності індивідуальності, вірності собі.
Ще більш індивідофобським є чинний закон «Про свободу совісті та релігійні організації», відповідно до якого, базовий тип релігійних організацій – релігійні громади – для набуття цивільної дієздатності мають утворювати не менш ніж 10 громадян. Саме існування у чинному законі такого припису є дискримінацією релігійних переконань за ознакою масовості, тобто – грубим порушенням статті 24 Конституції України, якою установлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, і не може бути привілеїв чи обмежень за будь-якими ознаками, в тому числі, за ознаками релігійних переконань чи масовості.
Щоправда, ця індивідофобська норма не поширюється на релігійні центри (Патріархат в Християнських Церквах і тому подібне).
Закон не встановлює дискримінаційних вимог стосовно організаційної форми та кількості засновників релігійного центру. Тому, відповідно до статті 83 Цивільного кодексу України, релігійний центр може бути створено у формі непідприємницького товариства однією особою. Але чиновники Міністерства культури України, засліплені індивідофобією, «читають між рядками» закону обмеження, яких там нема.
23.04.2012 р. Непідприємницьким товариством - Релігійним центром віруючих в найвищу цінність людини «Душевна спільнота», заснованим однією особою на загальних зборах віруючих громадян у суворій відповідності до приписів закону, на підставі частини другої статті 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» було подано на реєстрацію Статут до Міністерства культури України.
Однак Перший заступник Міністра культури Ю. Богуцький всупереч діючому законодавству відмовився розглядати питання реєстрації Непідприємницького товариства – Релігійного центру віруючих в найвищу цінність людини «Душевна спільнота», мотивуючи це тим, що «центром (управлінням) є релігійна організація, що репрезентує (представляє) певне релігійне об'єднання в цілому - тобто певну кількість інших, переважно, місцевих релігійних організацій, що об'єднались і вважають, що відповідний центр (управління) має представляти їх спільні інтереси».
Найбільш цікаво, що ця фраза – не припис закону, а умовивід пана Богуцького, бо у тексті його листа цій фразі передує слово «отже». З чого ж пан Богуцький дійшов такого висновку? Далі – цитата його «доказу», що є простим цитуванням Закону: «Загальні засади утворення та діяльності релігійних організацій в Україні визначені Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації". Зокрема, частиною другою статті 7 зазначеного Закону релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями)».
Як не дивно, ми з паном Богуцьким читаємо Закон абсолютно по-різному. Бо на підставі тої самої статті того самого Закону у статуті було записано: «Душевна спільнота входить до релігійного об’єднання, яке складається виключно з одної Душевної спільноти і представляється своїм центром, яким є Душевна спільнота». На відміну від пана Богуцького, ми не бачимо в Законі прямого припису, щоб у релігійному об’єднанні обов’язково була хоч одна релігійна організація, окрім самого релігійного центру. А він – бачить. Між рядками...
Апофеозом індивідофобії чиновника від культури є фраза із листа Богуцького про те, що, мовляв, індивідуальне заснування релігійного центру “унеможливлює об’єктивний розгляд” (!) питання про його реєстрацію. Совість підказала бюрократу-правопорушнику, що він засліплений нерозумною індивідофобією, але він не послухався своєї совісті та порушив діюче законодавство. Необ’єктивність, визнана ним самим, звичайно, може бути поясненням незаконних та свавільних дій пана Богуцького, однак ставить під сумнів його службову відповідність і не звільняє Міністерство культури України від обов’язку в місячний термін розглянути заяву, статут (положення) релігійної організації, прийняти відповідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомити про нього заявникам.
До речі, на даний момент провідна релігійна організація віруючих в найвищу цінність людини - Українська Душевна спільнота діє при Релігійній громаді сповідуючих Віру в Найвищу Цінність Людини, що утворена без повідомлення державних органів відповідно до статті 8 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Державна реєстрація необхідна нам для активізації та поширення релігійної діяльності, однак чиновники дискримінують Душевну спільноту за ознакою масовості. Це є порушенням статті 24 Конституції України, яка встановлює рівність громадян перед законом і забороняє надавати будь-кому привілеї чи встановлювати обмеження за ознаками релігійних переконань чи масовості.
Дискримінація за ознакою масовості, вона ж індивідофобія – це гальмо будь-якого розвитку. Адже розвиток починається із вільної реалізації оригінальних ідей. А нових ідей не може бути без елементарних гарантій вільного розвитку індивідуальності, яка шукає нові, знехтувані загалом, шляхи розвитку.
Індивідофобія ірраціональна, бо індивідофоб ігнорує математичне визначення множини, не вважаючи множиною множину з одного елемента.
Окрім того, індивідофобія – причина неграмотності: хто боїться бути «розумнішим за всіх», тим і вчитися не треба. Зокрема, не треба знати і поважати погляди та віру інших людей. Не треба знати іноземні мови та новини зі всього світу. Не треба знати навіть вітчизняне законодавство.
Індивідофобія спричиняє злочини, бо той же пан Богуцький, не тямлячи, що робить, свавільним тлумаченням закону та протиправною відмовою реєструвати статут під впливом індивідофобії перевищив власні службові повноваження. Втім, навіть якщо б органи прокуратури відволіклися від переслідування опозиції та рейдерських захоплень бізнесу і притягнули б пана Богуцького до відповідальності за посадовий злочин, суд мав би звільнити його від кримінальної відповідальності та направити на лікування від індивідофобії у спеціалізованому лікувальному закладі.
Є вираз: «убий в собі раба». Так от, не можна убити в собі раба без подолання індивідофобії. Ми маємо вилікувати себе, культуру, суспільство, державний апарат від цієї небезпечної хвороби, щоб у самовдосконаленні, власною доброю волею і добрими справами будувати благополучне суспільство, залишаючись вірними собі.
