Я завжди пам’ятатиму той день: схвильований, піднесений, сонячний і водночас такий рясний дощем. Ноги промокли, вгрузають у глинисте місиво львівського іподрому, а у серці піднесення, у людей посмішки на обличчі, у повітрі довкола відчувається радість. Мені пощастило побачити папамобіль дуже близько, і коли він проїжджав поруч, у мене в очах з’явилися сльози: такі незрозумілі та раптові, вони очищували і надихали.
Папа Іван Павло ІІ для мене завжди асоціюватиметься з надзвичайним душевним піднесенням. Для мене Він - це людина, котра поборола страх, котра вміла любити і прощати. Саме любов вела Його до людей, змивала межі та кордони. Очевидно, що саме любов кріпила Його у будь-якій праці: чи то у юнацькому театрі, чи у каменоломні, чи в жахливі роки війни чи згодом у викладацькій діяльності. Йому вдалося зберегти у собі себе природного, щирого, такого, якого хотів Його бачити Бог: священика, актора, поета, чоловіка, котрий любив футбол і мандри, зрештою, просто Людину. Мабуть, саме тому Його так полюбили люди у цілому світі, тягнулись до нього, відчували у ньому простоту і справжність.
Можна зараз багато написати про Івана Павла ІІ, про Його Понтифікат, про користь Його богословських праць та численних енциклік, але сьогодні, у День Його народження мені хочеться закцентувати на Його любові до людини, на відкритості, прагненні до служіння, котре вело Його до мечеті, синагоги, протестантської церкви, котре кликало промовляти через радіо, телебачення, пресу та Інтернет, котре привело Його на футбольний матч та рок-концерт. Іван Павло ІІ настільки любив людей, що стирав межі, стереотипи, відкривав перед людьми двері до свого серця, щоб той, хто ще не повірив - міг повірити, а той, хто вірить – укріпитись у своїй вірі. І саме це сьогодні, як на мене, є найбільш актуальним. Любов до людини замість жалюгідних проявів мізантропії, ненависті, закритості та відмежованості. Саме любові сьогодні прагне світ, щирості, справжності, вміння прощати та простягати одне одному руку примирення. Бо ж насправді саме цю істину, істину любові, намагався свого часу донести до людей Ісус. І саме цю істину перейняв у своєму житті Іван Павло ІІ.
До Тебе взиваю, Людино, Тебе шукаю – в якій
людська історія може знайти своє Втілення.
До Тебе йду, і не кажу «прибудь»,
але попросту «будь»,
будь там, де й мітки жодної ніде не видно,
а людина була,
була душею, серцем, прагненням, терпінням і волею,
де її терзали почуття і спопеляв найсвятіший сором –
будь як одвічний Сейсмограф того, що невидиме,
а Реальне*.
* Пасхальне чування, 1996, у кн.: Karol Wojty?a, Poezje – Poems.