Попри всі заяви про необхідність календарної реформи і про її підтримку в ПЦУ, святкування Різдва в один день з Константинопольською Церквою-Матір'ю в одній окремій єпархії стало приводом для того, щоб засудити місцевого архієрея за самоуправство.
Попри всі заяви про необхідність календарної реформи і про її підтримку в ПЦУ, святкування Різдва в один день з Константинопольською Церквою-Матір'ю в одній окремій єпархії стало приводом для того, щоб засудити місцевого архієрея за самоуправство. Цікаво, що Синод ПЦУ посилається на 34 апостольське правило, яке говорить про повноваження єпархіального архієрея: "Робити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії і місць (селищ), що належать до неї". Уважне прочитання цього пункту наводить на думку, що єпархіальний архієрей діяв саме в межах свої повноважень. Крім того, варто звернути увагу і на процедурний момент: його не запросили і не вислухали арґументацію – це ознака не нової Церкви, а симптоми рецидиву старої.
Далі в рішенні Синоду є сумнівне твердження про те, що "Церковний календар є загальним документом Помісної Церкви, зміни і доповнення до якого кожного разу приймаються виключно соборно. Самовільне, одноосібне внесення змін до церковного календаря є порушенням канонічного порядку та підлягає осудженню". Сумнівне воно хоча б тому, що 1) на разі не існує жодного соборного рішення ПЦУ про затвердження календаря; 2) практика вшанування місцевих святих свідчить про певну не-загальність календаря. Але справа в тому, що жодних змін до календаря і не було внесено. Різдво святкувалося – як і передбачає календар – 25 грудня. Але є одне "але" – це було 25 грудня за новим, а не за старим стилем.
Також у мотиваційній частині рішення говориться, що "З досвіду впровадження календарної реформи у інших Помісних Церквах відомі як позитивні, так і негативні наслідки такого рішення, зокрема – виникнення так званих «старокалендарних схизм». В умовах, коли православ‘я в Україні частково перебуває під впливом Московського Патріархату, непродумане та поспішне впровадження календарної реформи в Православній Церкві України може привести до закріплення існуючих розділень та виникнення нових". Синодали влучно визначили загрозу, тобто "старокалендарну схизму", але справа в тому, що їхнє рішення лише провокує розколи, а не виліковує їх. Консервування старого стилю створює лише штучну перепону для відновлення літургійного життя. Варто поглянути на досвід інших помісних Церков: жодна календарна схизма принципово неможлива в Православній Церкві Чеських земель і Словаччині, адже там кожна парафія може сама визначити і стиль календаря, і мову богослужіння.
За подібною моделлю могла б діяти і ПЦУ: надати кожній громаді право самостійно обрати і календарний стиль, і мову, і багато чого іншого. Але, здається, тут вирішили превентивно позакручувати гайки, бо після календаря парафії почнуть обирати пастирів, відправляти делегатів на помісні собори, навіть приймати участь у обранні архієреїв… Але з усіх варіантів (бо можна було і промовчати, і привітати ініціативу, і сказати, що добре, але не на часі) обрали найдуболомніший – санкційний. І для мене це ознака нездорової ситуації всередині Церкви, коли реально непогана ініціатива – суворо присікається, а старі підходи – успішно процвітають.
"В умовах, коли православ‘я в Україні частково перебуває під впливом Московського Патріархату, непродумане та поспішне впровадження календарної реформи в Православній Церкві України може привести до закріплення існуючих розділень та виникнення нових" – просто не розумію, як ці люди попали в ПЦУ, бо саме її існування призвело до закріплення існуючих розділень та виникнення нових – до розділення з російською державною церквою, яка давно перетворилася на орган тоталітарного режиму. Якщо б Українська Церква і Україна загалом так перестраховувалась і оглядалась на Москву, то ані України, ані Української Церкви вже би давно б не було.
А так календарне рішення Синоду свідчить лише про те, що ПЦУ – це РПЦ 2.0. Бо найгірше в цьому, що таке політбюрове рішення, накладення санкцій і покарань, заборон і суворих доган – а не винесення на всецерковне обговорення питання, котре потребує обмірковування і розвитку, показує, що ПЦУ має схильність не до будування нової свобідної і живої Церкви, а копіює бюрократичні і авторитарні алгоритми РПЦ (з оновленим фасадом, але старим наповненням). І це ще в кращому випадку.