До 85-річчя Святійшого Леонід Кравчук погодився розповісти про свої відносини з владикою Філаретом і про бачення розвитку церковного життя в Україні та пригадав минуле.
Перший президент України Леонід Кравчук знається на релігійних питаннях і давно знайомий із предстоятем Української православної церкви Київського патріархату, Святійшим Філаретом. Ще як головний ідеолог в ЦК Компартії України Л.М.Кравчук опікувався проведенням в Києві 1000-ліття Хрещення Руси. Потім підтримав митрополита Філарета в боротьбі за помісний статус УПЦ, не побоявся першим серед політиків і державних діячів новітньої історії нашої держави публічно підняти гасло: Незалежній Україні – незалежну Церкву! Леонід Макарович не так давно очолював оргкомітет зі святкування 1020-ліття Хрещення Руси-України. До 85-річчя Святійшого, він погодився розповісти про свої відносини з владикою Філаретом і про бачення розвитку церковного життя в Україні та пригадав минуле.
- Леоніде Макаровичу, ви є людиною, яка давно та близько знає Святійшого патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Ваші шляхи перетиналися ще в часи існування Радянського Союзу. Ви, як перший всенародно обраний Президент України підтримали тоді ще митрополита, коли він узяв курс на автокефалію Української православної церкви. Як ви оцінуєте роль Святійшого в духовному та суспільному житті нашого народу? Які саме риси імпонують в характері предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату?
- Його Святість, Патріарха Філарета я справді знаю давно, ще з радянських часів, коли я працював ідеологом Центральному комітету Комуністичної партії України. Пригадую, тоді на засіданнях ЦК розглядалися питання життя Церкви, діяльність її керівників. Може комусь видасться дивним, але тема Церкви та духовних керівників за моїх часів була присутня на високому партійному контролі (і в секретаріаті і в політбюро). В партії знали, що Православна церква - велика сила і необхідно з нею взаємодіяти. Тоді вже не було жорстокого атеїзму, як раніше (скажімо в 60-х роках, не кажучи про 20-30-ті роки ХХ сторіччя). Партійне керівництво прагнуло якось використовувати Церкву в своїх політичних інтересах. Слово «використовувати» не дуже толерантне, але воно відповідає тій ситуації. Православна церкви на зовнішній арені активно включилася в боротьбу за мир. За це високих ієрархів навіть нагороджували державними відзнаками. Пригадую, як обговорювалося питання про нагородження тодішнього митрополита Філарета орденом «Дружби народів». З Києва, з ЦК робилося подання до Москви про його нагородження.
Я тоді зустрічався з владикою не так часто. Бо був завідуючим відділом ідеології, а його рівень в ієрархії - секретаря ЦК! Про владику завжди на державному рівні відгукувалися з повагою, як надзвичайно авторитетну постать. До його думки прислухалися. Треба відзначити, що навіть у той складний для віри та Церкви час, ключовим у поведінці владики була його виваженість. Спокійна позиція. При цьому твердість і відданість релігійним переконанням. Скільки я його знаю, він перед тим, як почати щось говорити, думає.
Є люди у яких слово вилітає раніше, ніж думка і це шкодить справі. У владики навпаки. Коли йдеться про питання світоглядні, філософські, теологію, тут треба дуже багато знань і великий спокій. А також уміння спілкуватися з людьми. Ще за часів свого перебування в ЦК я дістав книжку, що звалася «Гомілетика» (дуже важко було її дістати і мені привезли з закордону). Коли я читав її, бачив завжди Патріарха Філарета. Як він спілкується: не поспішає, аналізує. У нього великий досвід. Проповідника та пастиря. Повірте, пройти таку школу, в Москві та в Києві, за кордоном, об’їхати півсвіту, це багато важить. У нього колосальний досвід. Більше того, він стояв на чолі Церкви, коли на його очах відбувалася перебудова всієї партійної, державної системи, змінювалися ідеологічні, духовні орієнтири. Він завжди був глибоко віруючою людиною та патріотом. Коли почалася справжня боротьба за українську Незалежність, владика зайняв абсолютно ясну та зрозумілу позицію – завжди підкреслював, що Незалежній Україні потрібна незалежна - помісна Українська церква!
Під час офіційних і неофіційних спілкувань він завжди та усюди підкреслював: якщо наша державна матиме підґрунтя духовної незалежності, це буде гарантією її незнищенності, потужності й успішності.
У мене про Патріарха Філарета, як про людину, про пастиря, про духовну постать, нашого сучасника завжди були найвищі оцінки. Хочу сказати, що служити Богові – нелегка місія. Бог усе прощає, але саме усвідомлення, що ти служиш Богові, що це твоя основна, вирішальна місія, що твоє життя присвячене Йому, це дуже відповідально та нелегко. Тут не можна допускати помилок.
Тим більше, тяжко служити Богові в умовах, коли панує багатоконфесійність, між церквами іде часом не діалог, а боротьба. Коли Москва прагне підкорити Україну. Тут треба слухати і людей, і аналізувати ситуацію, і прораховувати можливі кроки іншої сторони, яка в цьому випадку не керується постулатами високої духовності, молитовного рівня. Необхідна висока позиція, глибокі знання, міцність духу, віра в своїх сили.
Я бачу, як філігранно та достойно Патріарх справляється з цим завданням, перебуваючи на чолі Київського патріархату.
В Україні політична влада часто не є послідовною. Інколи прагне за старою звичкою якось підлаштувати під себе Церкву. Особливо під час виборів і після них. Ми ж знаємо: коли скрутно влада прямо звертається з проханням про підтримку.
У цих умовах зайняти позицію і не загубити авторитет, стояти на твердих основах – надзвичайно важко. Святійший Філарета завжди це вмів. Я вважаю: Україні поталанило з тим, що саме він опинився на чолі Церкви. В непростий час для державотворення, будівництва Української православної церкви, міжконфесійних конфліктів він робить усе можливе, аби об’єднати український народ. Він живе, працює, служить Богові в ім’я Церкви та України.
- Чи можете ви пригадати першу зустріч зі Святійшим, чи ту, яка закарбувалася у вашій пам’яті найбільше?
- Я пам’ятаю першу зустріч – ми зустрілися на святкуванні 1000-ліття Хрещення Руси. Тоді в Кремлі визначили, що містами проведення урочистостей стануть: Москва, Київ і тодішній Ленінград. За рішенням політбюро ЦК КПРС були затверджені заходи. І я, як завідуючий ідеологічним відділом, мав доручення ЦК партії бути серед тих, хто йде хресним ходом від Володимирського кафедрального собору Києва на Володимирську гірку. Я тоді підійшов до патріаршого екзарха Філарета. Там ми перемовилися буквально кількома словами. Але вже до того він мене десь бачив і я його... Митрополит Філарет тоді активно працював у Фонді миру, який очолював в Україні Олесь Гончар. Я запам’ятав цю зустріч, бо бачив, як йому не просто було в цій ситуації. Зрозуміло, за ним спостерігало «недремлюще око» тодішньої спецслужби.
1000-ліття Хрещення стало важливою подію у зміни ставлення до Церкви в Радянському Союзі. Треба було провести святкування так, щоб не було проблем і провокацій. Владика Філарет це зумів зробити. Потім було багато різних зустрічей. Запам’ятав я і те, коли ми ховали на Софійській площі попередника владики Філарета на патріаршому престолі – Патріарха Володимира (Романюка). Тоді сталася надзвичайна брутальна подія, яку назвали «чорним вівторком». У драматичний момент історії владика також діяв тонко, зважено, не нагнітаючи ситуації, зумів прийняти правильне та потрібне рішення.
Потім я часто зустрічався і в його резиденції і на інших заходах. Ось ми з ним вирішували питання про комітет примирення у зв’язку з Волинськими подіями, нещодавно говорили на загальнонаціональному круглому столі «Об’єднаймо Україну». На таких подіях завжди важливе слово мають такі люди, як Патріарх Філарет. Вони в поважному віці і сповнені мудрістю, духовністю. У Святійшого все життя зводилося до того, щоб багато вивчати, знати, достукуватися до кожної людини, до її душі, розуму. Це надзвичайно складна справа. Божа місія! Нині його доля наклалася на поважні літа і вони дають високе право сказати наймудріше слово.
- Ваш сват і мій науковий керівник, перший директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор Анатолій Москаленко (на жаль уже покійний) мені розповідав, що в радянські часи ви хрестили своїх онуків у домовому храмі резиденції митрополита Філарета на вулиці Пушкінській. Чи це правда і чи не боялися того «недремного ока»?
- Так це правда, хрестили онука... Звісно, що «око» слідкувало за нами. Але, як казав, у ті часи було вже трохи легше. Якщо і бачили, що людині немає іншого шляху, як звернутися до церкви, то заплющували на це очі. Наведу ще один приклад. 1981 року у мене померла мама. Я поїхав ховати її у село, що в Рівненській області. Перед тим мені зателефонував перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький, висловив співчуття. Я сказав, що маю їхати на похорон. Він, звісно, відпустив. І ми маму відспівували в церкві. Могли ж донести. Але вже були інші часи. На високому партійному рівні починали розуміти питання релігії глибше, вже не було брутального, чи як казали «войовничого» атеїзму. До цього ставилися вже з розумінням ситуації. Це раніше партійні гауляйтери лізли в релігійні питання, як сліпий до мулу.
Тому з Анатолієм Захаровичем ми і хрестили онука. Цього зараз я не особливо афішую, бо не думаю, що це якийсь подвиг. Абсолютно нормально, коли людина живе в духовних умовах. І у Москаленка, і у мене всі родинні корені зв’язані з Церквою з православною вірою. У нас просто не було інших думок з цього приводу.
- Святійший нині часто пригадує, що коли в Москві за його курс на автокефалію УПЦ його намагалися змістити з київської кафедри. Тоді він прибув до Києва та радився з вами, як чинити? Тоді ви його підтримали.
- Я пам’ятаю, що така зустріч була. Деталей не скажу – вже не пам’ятаю. Святійший пам’ятає краще, бо ця подія торкалася безпосередньо його. Справді порадив залишитися в Києві та стояти разом зі мною за Незалежність України та Православної церкви. Я завжди кажу йому, що ми з того часу були поруч. Ми були разом на організаційному, політичному та духовному рівнях. Я не мав жодних сумніві у тому, що фігура митрополита Філарета (Денисенка) – це фігура яка потрібна для цього часу, надзвичайно складного періоду. Він досвідчений, авторитетний, добре знає Україну. Так вийшло, що й до цього часу ми є однодумцями та працюємо спільно.
- Ваші вороги та Святійшого патріарха, а відповідно й УПЦ КП часто називають вас «творцем Київського патріархату», намагаючись надати цьому відтінок негативу. Вас це не ображає, як ви до цього ставитеся?
- Ставлюся я до цього абсолютно спокійно. Як хто хоче, так нехай і називає. У народі кажуть: називай, хоч глечиком, аби лише в піч не встромляй. А «встромити у піч» вони мене не можуть, бо не мають ні здібності, ні сил. Тому я робив те, що вважав за потрібне для України. Тим більше бачив, що це робить своїми силами, знаннями, умінням і позицією владика Філарет. Я ніколи не сумнівався, що ми робимо все правильно. Інша справа, що в країні складалася суперечлива суспільно-політична ситуація. На частину духовенства та ієрархів тисла Москва. Пам’ятаєте, як вони провели так званий Харківський собор УПЦ? Мені тоді зателефонував представник у Харківській області і каже: Леоніде Макаровичу, тут у нас у зібралися єпископи та хочуть обрати митрополита Володимира і створюють Українську православну церкву Московського патріархату, що робити? Я відповів: підіть і скажіть, якщо вони це зроблять, навіть не ставлячи до відома Президента України, то жодної підтримки і співпраці не буде. Він питає: а що далі? А далі скажіть: якщо хочуть, нехай проведіть собор у Києві, у Києво-Печерській лаврі, усіх офіційно запросять. Щоб ми бачили, що це зібралася не закрита організація про яку ніхто не знав і не чув. Адже такі доленосні для українського народу рішення не можна приймати потайки. Я це пригадую, щоб ще раз проілюструвати: які складні процеси відбувалися в Україні. У цей же час почали приїздити люди з діаспори, з закордону, розгорнувся рух за Автокефальну церкву. Було стільки всього, що важко навіть уявити! Ієрархам необхідно було приймати спільні рішення. Звісно, не відкидаючи прагнення людей. Я, як глава держави розумів, коли до тебе приходить патріарх, митрополит, чи єпископ, він же приходить не один. За ним стоять віруючі люди. Діяти непродумано, незважено, без урахування сьогоднішнього та завтрашнього життя не можна. Бо питання національна та духовні найскладніші. Вони глибокі та торкаються глибинних душевних струн. Слово може образити в такий спосіб, що люди назавжди стануть ворогами.
Пишаюся, що я не мав ніколи проблем у співпраці з Патріархом Філаретом. У нас було розуміння один одного. Навіть коли на святкуванні 1020-річчя Хрещення Руси-України приїздив на запрошення Президента України Віктора Ющенка Вселенський патріарх Варфоломій (а я тоді очолював ювілейний оргкомітет). Віктор Ющенко вимагав, щоб у нас були покращені стосунки з Константинопольським патріархатом. Тобто, простіше кажучи, ми мали піти від Москви до Константинополя. Його Святість Філарет зайняв таку позицію: немає принципового значення, під кого йти, у нас повинна бути своя незалежна, помісна Українська православна церква! Скажу відверто: у мене були думки, чи варто справді піти під Вселенського патріарха? Я про це я говорив Патріарху Філарету. Він мене, зрештою, переконав, що цього робити не потрібно. І нині можу сказати, що він мав рацію. Не думаю, що цей крок був би позитивним і результативним, адже не факт, що Вселенський патріарх Варфоломій нас таки прийняв би під свою юрисдикцію. Він же сам не міг прийняти таке рішення. Треба було б йому радитися з іншими патріархами. Крім того, не відомо, як би віруючі поставилися до цього. Одна справа ієрархи, а інша - віруючі. Тобто мільйони людей, які вже двадцять років моляться в цій Церкві, знають, що вона незалежна, а тут грубо змінити верховенство – це не правильно. В Українській православній церкві Київського патріархату немає інших зверхників, крім Бога! Ні Москва, ні Константинополь, ні Рим не дає нам вказівок. Це Церква під одним Богом!
- Повертаючись до початку 90-х років, часу створення Київського патріархату. На вас, як Президента України тисли, вимагали не потурати автокефальним процесам в нашій країні? Можливо про це говорив із вами тодішній президент Росії Борис Єльцин?
- Ніхто безпосередньо на мене не тис. І ніхто не висловлював рекомендацій. Навіть у приватних розмовах мова про церковні питання не заходила. Вони знали чітко, що ці питання зі мною не можна обговорювати. Бо я б їх переадресував безпосередньо до митрополита Філарета. Скажімо, якщо б телефонував Борис Єльцин і щось питав, я б йому сказав, що це не моя компетенція. Або якщо б телефонував тодішній Московський патріарх Алексій ІІ, я йому так само сказав би. До речі, я не раз із ним говорив телефоном і коли він приїздив до Києва. Але таких питань вони переді мною не зачіпали.
- Зараз в парламенті зареєстрований законопроект, відповідно до якого має бути скасована постанова президії Верховної Ради України про невизнання рішень Харківського собору УПЦ 1992 року. Як ви оцінюєте цю законодавчу ініціативу?
- Не потрібно нічого скасовувати! Це вже історія. Все за ці роки вже змінилося докорінно. Ця постанова на сьогоднішнє суспільно-релігійне життя абсолютно не впливає. Про неї знають лише одиниці. Якщо хочемо підняти старі пласти, розворушити минуле, то це може викликати лише емоції. Почнуться нові дискусії, протистояння. Для чого? Якщо не має в цьому перспектив. Є статус кво, який склався на сьогодні. Держава не повинна сюди втручатися та не звертати увагу. Інша справа, що якщо з двох церков зберуться ієрархи, духовенство та віруючі і приймуть якесь спільне рішення – це було б набагато важливіше. До прикладу, зібралися та прийняли рішення про утворення єдиної пісної Української православної церкви. Воно було історичним і бажаним. Це можна було б вітати. Але це мають зробити лише церкви, а не Верховна Рада, чи Президент України. Борони Боже! Хоча історія Православної церкви складна і були моменти підпорядкованості світській владі. Але на даний момент відміна постанови Верховної Ради може викликати ланцюгову реакцію і протистояння.
- Особистісне до вас запитання: а чи ви є віруючою людиною? Як складалися ваші стосунки з Богом?
-У дитинстві я був віруючою людиною. Вся родина ходила до церкви і не лише на Пасху, чи Водохреща, чи Різдво Христове. Кожну неділю всі йшли до храму молитися. Батько та мати були віруючими. В моїй хаті висіли образи, як у кожній українській віруючій родині. Я цю віру мав і тримав в собі. Але коли пішов вчитися до Київського університету, а там брав участь у житті комсомольської організації, а потім пішов на партійну роботу, то тема релігійності відійшла на другий план. Відверто скажу, що ніколи не ставив питання: є Бог, чи його немає? Вольтер на це казав, що якщо б його не було, то треба було б придумати, а якщо ви кажете, що його немає, то він вас не слухає, бо має свою думку. Такого запитання у мене не було і я ніколи від Бога, від батьківської віри не відрікався, але й акцентувати на тому, що я віруюча людина не міг і не робив цього.
Коли мати була жива, я часто бував дома, особливо влітку. Народився син Сашко і ми зразу повезли його туди, бо такою була традиція. І образи висіли в нашій хаті. В сільську церкву я не ходив, але й людей не вчив не ходити до церкви. Мої переконання у віри, не були системними. Я нині багато читаю, духовної літератури також. Особливо часто дарують такі книжки на день народження. Маю і від Його Святості кілька книжок. Зокрема, Біблію з коментарями, видані за його редакцією творіння святих отців. Я думаю, що не можна формально сприймати навіть святкування церковної події. Треба бути глибоко переконаним у чомусь.
Пам’ятаю був маленьким. Після війни їсти не було чого – чай без цукру, як правило, пили. Була одна невеличка кімната, меблів не було. Сховати щось важко. Мати заховала трохи цукру. Я знав де. А на стіні висів образ Ісуса. Він тримав догори два пальця, благословляючи. Мати казала: синку, дивись не бери цукру, бо Спаситель на тебе буде сваритися. І я в це вірив. Не підходив. Людина має вірити. Без духовної церковної сили людині буде дуже важко.
- Насамкінець: ваші побажання Його Святості Патріархові Київському і всієї Руси-України Філаретові з нагоди ювілею.
- Найперше зичу Святійшому патріархові здоров’я, сили, невичерпної енергії. Щоб наш Патріарх був задоволений тим внутрішнім станом, високим духовним життям, яке його наповнює. Щоб справа його життя – розбудова та утвердження Української православної церкви Київського патріархату, незмінно реалізовувалася. Щоб усе складалося у його житті так, як він намітив і щоб він ще довгі роки був нашим предстоятелем. Молився за нас і за Україну.
Розмовляв Юрій ДОРОШЕНКО.