Блог Павла Павленка_image

Блог Павла Павленка

Московське православ’я на службі Кремля

04.10.2016, 23:30
Періодика і біляцерковні інституції УПЦ МП як інструменти зросійщення й сепаратизації України.

Основна місія Московського патріархату в Україні — зусиллями його «Української Православної Церкви» (далі — УПЦ МП) завадити українцям бути нацією, а Україні — незалежною державою. Головним у всьому цьому є те, що сама УПЦ МП начебто й не причетна до реалізації подібної політичної місії, оскільки це робиться не безпосередньо нею, а зусиллями її окремих православних братств, навколоцерковних об’єднань, через мирянські рухи, неофіційні інтернет-ресурси та періодику, відповідну літературу, буклети, агітки.

 

Облуда релігійних видань.

Більшість видань цієї Церкви роками, десятиліттями беззастережно публікувала антиукраїнські матеріали. Тут слід передусім згадати дніпропетровські видання — часопис «Спасите наши души!», газети «Начало» і «Мир», одеські — газета «Новороссийский курьеръ», газета «Откровение». А такі навколоцерковні газети, як «Русский Мир. Украина», «Русский блок. Украина», «Русская культура Украины», «Русский профиль» та інші свою мету прямо вбачали у пропаганді ідей русифікації і сепаратизації України, популяризації православно-монархічної ідеології, неосталінізму, утвердженні Російського православ’я в Україні. Так, газета «Русская культура Украины», за висловом її редактора С.Провотарова, є виданням (цитуємо мовою оригіналу) «для тех, кто воспитан в лоне общерусской культуры, ... кто не раздирает культуру нашего народа по окраинно-хуторянскому принципу». Саме тому це видання, на думку його редактора, «совершенно лишено политической окраски». Слід зазначити, що в жовтні 2014 р. ряд періодичних видань, у тому числі й деякі зi згаданих, були визнані, як сепаратистські і за порушення Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» були заборонені. Проте продовжують видаватися інші, які чомусь під заборону не потрапили. Щодо видань зі списку заборонених, то вони й надалі поширюються через інтернет, використовуючи для цього російських хостинг-провайдерів.

Подібна періодика робить ту справу, здійснює ту політику, яку з відомих причин офіційна УПЦ МП чинити не може. А так усе це списується на якусь ініціативу віруючих, оскільки вони як громадяни України мають право через ЗМІ висловлювати свою громадянську позицію, обстоювати свій, у тому числі й політичний, світогляд. Так, С.Герук, відповідальний редактор російської православної газети «Кириллица» якось зауважив: «Хотя Церковь у нас всегда была отделена от государства, становление православной церковной периодики в Украине косвенно связано с общественно-политическими процессами...». Інше питання, що слід розуміти за тим «косвенно»? Але факт залишається фактом — в УПЦ МП погоджуються, що її церковні ЗМІ таки «пов’язані з громадсько-політичними процесами». Ну, а те, що коїться з навколоцерковними, то годі й говорити — такі видання вже далеко не «косвенно» дотичні до політичного життя, а напряму і повністю занурені в нього. Окремі друки часто стають не контрольованими керівництвом УПЦ МП — гуртують довкола себе якісь мирянські рухи, громадські об’єднання з агресивно налаштованих віруючих, для яких антиукраїнська істерія є чи не головним сенсом перебування в лоні Московського православ’я.

 

Неофіційні «бойові листки».

Деякі з подібних видань хоча й благословляються ієрархами УПЦ МП, водночас не є її офіційними друкованими органами. Саме за подібною неофіційною пресою часом стоять головні висновки представників Московського патріархату, керівництва УПЦ МП, російського і проросійського політикуму щодо України. Зважте, ця церковна преса тривалий час активно поширювалась в Україні. Ще донедавна дещо з того можна було передплатити у відділеннях Укрпошти за каталогом періодичних друкованих видань, а на деякі підписатися можна навіть зараз.

Окремо слід згадати й про ту періодику, яку УПЦ МП завозила з Росії. Передусім наголосимо на московсько-православній газеті «Русь державная». Оскільки «Русь державная» є виразником і поборником російського політичного православ’я, обстоює ідеологію російського імперіалізму і шовінізму, ця газета позиціонує себе як «православна народна газета», в такий спосіб попереджуючи, що її не слід сприймати як офіційне видання РПЦ.

Доволі часто за московсько-православною пресою, відповідними інтернет-ресурсами, поширюваними серед вірних проспектами, брошурками, літературою для дітей (навіть книжечками-розмальовками) ховаються не лише політичні висновки московських церковників, а стоїть державна пропагандистська машина путінської Росії з її наріжними завданнями переписати тисячолітню українську історію на російсько-імперський лад, призвичаїти українців до «духовних скреп» Московського православ’я, з подальшим вихованням в їхніх душах комплексу колоніальної меншовартості, нав’язуванням ідеї про Україну як «окраїну» Росії, як частину її культурно-історичного і політичного простору. Ці твердження лягли, з одного боку, в основу агітаційних проповідей, «хресних ходів» за «единство русского мира», «славянское объединение и возрождение», «триединую Русь», «историческую Русь» чи «Святую Русь», а з іншого боку, в умовах російської збройної агресії проти України за наближення такого «миру» в нашій країні, який би був вигідний Кремлю (пригадаймо тут хоча б «Всеукраїнський хресний хід миру, любові і молитви за Україну», який відбувся в липні-серпні цього року і який чи не в прямому ефірі прискіпливо висвітлював російський агітпроп).

Примітним у цьому є те, що ініціаторами й організаторами подібних хресних ходів часто є якісь братства, мирянські рухи, громадські організації, відомі політики чи підприємці з числа мирян. А те, що деякі з подібних навколоцерковних спільнот більше схожі на громадсько-політичні об’єднання чи рухи, то в УПЦ МП цього й не приховують.

 

Створені «під вибори».

Приміром, Всеукраїнське об’єднання «Православний вибір» було спеціально створене під парламентські й місцеві вибори 2006 р. з метою «відстоювання інтересів віруючих Української православної церкви (у канонічному об’єднанні з Московським патріархатом)...», «домогтися, щоб … кожен парафіянин канонічної православної церкви зумів зробити правильний вибір і підтримати саме ті партії й політичні об’єднання, які є … прихильниками канонічного православ’я на Україні і його єдності з Російською православною церквою». Під «правильними» політсилами розуміються такі, що «уже заявили про готовність захищати інтереси УПЦ (МП), підтримують «на політичному рівні позиції УПЦ (МП)». Тоді це були, зокрема, Партія регіонів, партія «Держава», «Російський блок», партія «Союз», Комуністична партія України, Прогресивна соціалістична партія України. Нині — «опозиційні» політичні проекти з яскраво вираженою проросійською ідеологічною домінантою (головним чином iдеться про «Опозиційний блок», який утворився з «уламків» Партії регіонів, чи прокомуністичну партію «Нова держава»).

«Союз православних громадян України» (СПГУ) взагалі позиціонував себе як «прoросійська громадська організація на Україні», що «виступає за консолідацію і мобілізацію православних віруючих із метою скоординованої громадянської дії на «захист своїх прав і свобод від «ворогів канонічного православ’я», проти відділення Української православної церкви Московського патріархату від Російської православної церкви, за права російськомовних громадян України». Цiкавим тут є й те, що за цією організацію стояла низка антиукраїнських політичних проектів, зокрема Партія регіонів і Прогресивна соціалістична партія України. До речі, голова цього СПГУ В. Кауров водночас був iще й головою Одеської регіональної православно-патріотичної організації «Единое Отечество», входив до кола сепаратистів, які в 2014 р. оголосили про створення так званої «народної республіки Новоросія».

Подібними «громадськими організаціями» опікується Відділ зовнішніх церковних відносин Московського патріархату, який (і це не таємниця) тісно пов’язаний із російськими спецслужбами. Під його наглядом перебувають, зокрема, такі навколоцерковні політичні організації УПЦ МП, як «Союз православних братств» (iз 1996 р. «Всеукраїнське православне братство УПЦ МП»; об’єднує близько 40 братств), «Союз православних громадян», «Православне братство Олександра Невського», «Народний собор України», «Асоціація православних експертів», «Спілка православних журналістів», «Собор православних жінок України» (лідер останнього — Н. Вітренко, головна «прогресивна соціалістка» України). По суті, ці, існуючі під крилом УПЦ МП, навколоцерковні інституції здебільшого є або «українськими версіями» організацій, які діють в РФ, або ж постають антиукраїнським продовженням політичних структур РПЦ.

Навколоцерковні рухи вірян УПЦ МП, ховаючись здебільшого під назвами «громадських організацій», але водночас отримуючи благословення ієрархів на свою діяльність, тривалий час проводили по Україні цілком політичні, антиукраїнські заходи. Попри те, що окремі представники «православної громадськості», керівники православних громадських організацій, зокрема «Православний вибір», «Союз Православних братств України», формально й закликали «усилить внимание организаторов за тем, чтобы на проводимых ими Крестных ходах не использовались политические лозунги и символика, а также не звучали политические призывы и речи», в такий спосіб начебто показуючи, що їхня діяльність не має нічого спільно з так званим «політичним православ’ям», справу це ніколи не вирішувало — політична складова подібних організацій і заходів, які вони проводили під крилом УПЦ МП, завжди була активно проросійською.

 

Путінська основа.

Президент РФ В. Путін свого часу зауважив, що Російське православ’я разом iз ядерним щитом Росії являють собою «ті складові, які зміцнюють російську державність, створюють необхідні передумови для забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки країни». А оскільки УПЦ МП є складовою Російського православ’я, то виконання завдань iз реалізації «зовнішньої безпеки» РФ, зі «зміцнення російської державності» в Україні офіційна Москва покладає саме на УПЦ МП. К. Фролов — завідувач відділу України в Інституті країн СНД (російська недержавна організація, діяльність якої спрямована на підтримку російських інтересів на пострадянському просторі) — підкреслює, що «УПЦ Московського патріархату є єдиною проросійською силою на Україні», тобто постає одним із найголовніших чинників російського впливу в нашій країні, інструментом ідеологічного і політичного тиску РФ на Україну.

В особі УПЦ МП ми маємо справу з широко розгалуженою мережею російського політичного впливу на українське суспільство. Слід зважати, що особливо впливовою ця конфесія є серед сільського населення, оскільки часто громади УПЦ МП є єдиними релігійними організаціями в окрузі. І якщо й надалі окремі служителі цієї Церкви під виглядом духовних настанов проводитимуть «політінформації», тематику яких затверджено з подачі російських спецслужб у Московському патріархаті, агітувати за «русскій мір», повчати в угоду Кремлю про якусь «братовбивчу війну» на Донбасі, нав’язувати українцям, а особливо українським воїнам, псевдохристиянський «всепрощенський» світогляд і водночас пропагувати під виглядом якихось «православних цінностей» сепаратизм, служити окупаційній владі в Криму, в проросійсько-терористичних «народних республіках» на Луганщині й Донеччині, у такий спосіб практикуючи злочинну дворушність — позицію «і нашим, і вашим», Україна ще довго буде використовувати в інформаційній війні проти Росії оборонну тактику замість наступальної, а значить — дня переможного визволення України від ворога нам прийдеться чекати ще довго.

 

"Україна молода", 5 жовтня 2016

Последние новости

Вчера
23 июня
22 июня
21 июня