Нинішня влада, яка так самовпевнено панує на Печерських пагорбах у Києві, вкотре яскраво довела: їй наплювати на думку духовних лідерів, інтелектуалів, а, по-суті, і всього українського народу. Яскравим прикладом цього є остаточне, антиконституційне, антизаконне прийняття мовного закону, який повністю знімає всі шлюзи для тотальної русифікації України.
Характерно, що закон протягли силою, лише з волі однієї особи. На радість представникам Кремля. Дивина: один прагне, а інші радіють. Навіть російськомовний Донбас, який очікував виконання соціальних обіцянок (так званого «покращення життя вже сьогодні») свого земляка отримав русифікаторську дулю у вигляді непотрібного для нього закону. Адже загальновідомо, що на Донеччині вже немає що і кого русифіковувати – українська мова і так, мов бідна родичка, загнана у куток державницького життя. Така ж ситуація і в Криму.
Отож «розвели» (як висловився один парламентський диригент) усіх: народних депутатів, україномовних і російськомовних. Тобто нас, українських громадян. Таких різних і разом з тим таких однакових, об’єднаних одним – теперішня влада вважає за своїх кріпаків і готова визначати, якою мовою говорити, з ким женитися, скільки дітей народжувати і, звісно, яке подушне їм платити.
За таких умов голос Церкви має бути потужним і вирішальним. Бо це вже не політика, а питання буття нації. А її, як відомо, створив Господь Бог. Він же й дарував безцінний дар – мову. Голос пастирів має лунати щодня, з амвонів і казальниць: «Ми не раби, а раби не ми». Наш пан лише Господь Бог.
Коли президент ігнорує думку представників еліти, то перетворюється на диктатора, який прагне діяти лише на власний розсуд, не рахуючись із думкою суспільства, його еліти. Так трапилося і з Віктором Януковичем. Попри те, що представники Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій (структури, яка об’єднує більшу частину віруючих нашої країни) двічі звернулися до нього з листом, де просили не політизувати мовне питання та не змінювати Закон про мови в Україні, Верховна Рада в особі провладної більшості (Партія регіонів, Комуністи, Блок Литвина та сумнозвісні «тушки») за помахом руки Чечетова, у два присідання, прийняла закон.
Годі й говорити, що цей одіозний документ є не так законом за російську мову, як актом проти української. Ганебним і цинічним. Про це чітко, аргументовано та просторо розповідали перед тим не лише релігійні лідери, а й експерти. Таким чином, 3 липня цього року Віктор Янукович записав своє ім’я до реєстру ворогів української мови. Поруч із російськими царями, радянськими вождями та їх прислужниками, на кшталт Валуєва.
Фіговий листок, нашвидкуруч склеєний у підконтрольному, маріонетковому парламенті навряд чи здатний закрити велике срамне президентське місце – тотальне невиконання передвиборчих обіцянок у царині покращення добробуту українського народу. Бо ж ніхто навіть на Сході і Півдні України не голосував за Віктора Федоровича, як великого гуманітарія (навіть попри ряд його філологічних відкриттів). Він завойовував серця електорату, як прагматик і господарник.
Боюсь я, що цим голосуванням за закон просто «розвели» мого земляка - бідолашного Віктора Федоровича. Бо він так і не провів прес-конференцію, не розповів українцям про вдале проведення в Україні «Євро-2012», не повідав про численні «соціальні ініціативи президента», про «злагоджену роботу владної команди», не показав увесь конструктив (якщо такий був). А даремно. Тепер пізно. На тлі скандальної телекартинки з під «Українського дому» та повідомлень, що влада зайнята нищенням усього українського в Україні, ніхто не повірить у слова гаранта Конституцію, об яку привселюдно витер ноги.
Припускаю, що московські високооплачувані піарщики та політконсультанти працюють не на Віктора Януковича, не на імідж Партії регіонів. Беручи з останніх грубі гроші, вони, як і сто років тому, у поті чола «пашуть» на «єдіную і нєдєлімую». Стаханівськими темпами втілюють розробки з Кремля та Лубянки за рахунок іміджу свого номінального шефа.
Бо ж тепер чітко стало зрозуміло, що наш глава держави служить не виборцю лише однієї частини України (далеко не найбільшої), а є дрібною маріонеткою Москви. При цьому нинішня Верховна Рада довела: вона нічим не відрізняється від Державної Думи царської Росії, яка люто гальмувала розвиток української мови, боячись розвитку національного духу в «Юго-Западних землях».
Про це ще писав великий єврей Володимир (Заєв) Жаботинський. «Коли вирішувалося питання щодо мов інородницької школи, вони, задля сміху, голосували навіть за якихось «шайтанів» та «казанських греків», вони навіть не здійняли рук проти єврейської мови, бажаючи, очевидно, зробити законопроект ненавидженим і неприйнятним для начальства; але щойно дійшло до української мови, вони відкинули і блазнювання, і хитромудрі розрахунки і просто піднесли руки проти, бо відчули, що тут – найнебезпечніше місце, вирішальний крок, коли не доводиться ані жартів жартувати, ані лукаво мудрувати».
Відмінність між тодішньою російською Думою та нашою Радою тільки в тому, що там підносили руки, а у нас голосували картками та ще й чужими.
У цій сумній історії є майже біблійний комплект героїв: зрадники, фарисеї та іуди. У новітній політичній історії України останні отримали назву «тушок». Поведінка цього підвиду особливо цікава. Автор цих рядків провів два дні і одну ніч під стінами «Українського дому» і з цікавістю спостерігав, як бігли засвітитися перед журналістами на приступки колишнього Музею Леніна ті, які взяли гроші від влади та, попри волю виборців, перекинулися у інший табір, що призвело до повного знищення парламентаризму в Україні, а отже і прийняття антиукраїнського мовного законопроекту.
Так серед ночі (коли, як кажуть, особливо активізуються сили зла) прийшов Давид Жванія, відомий тим, що голосував за зрадницькі Харківські угоди та для себе купив цілий пучок (як петрушку, чи укріп на базарі) депутатських душ, зокрема, із партії, що претендувала на пропагування моральних чеснот – Християнсько-Демократичної партії. Потім за ним, як Карабасом Барабасом ляльки, підтягнулися і нардепи-кріпаки: зокрема, Володимир Марущенко. Дисонувало награне для народу переживання за мову таких дискредитованих постатей, як Олександр Третьяков. При цьому, мов нічні метелики на світло, до телекамер лізли «противсіхи» Ющенківського розливу: члени партій із гучними назвами та без жодного впливу: КУН, УРП «Собор», УНП та інші. Дехто з них навіть вирішив поєднати корисне з потрібним: привселюдно сіли на дієту, написавши на лобі «Голодую».
Хвалити Бога, самого Віктора Андрійовича не було. Видно, чергові клопоти з викачуванням меду, чи перетрушуванням нафталіном від молі жіночих плахт, завадили попіаритися на захистові української мови. Та й, справді, чого ж туди було йти третьому президентові, це ж не футбол, де можна зайвий раз доземно вклонитися колишньому опонентові по Майдану - Вікторові Януковичу.
Але варто все ж повернутися до ролі Церкви у боротьби за права української мови. Вона чимала. З історії згадаймо хоча б митрополитів: Василя Липківського, Андрея Шептицького, Івана Огієнка та інших. Добре, що чітко та принципово висловилися глави основних традиційних конфесій у зверненні до Президента України, вимагаючи не підписувати провокаційний документ. Не боячись нічого, так само повинні говорити і єпархіальні владики та парафіяльні отці. Бо це їх обов’язок перед Богом і майбутніми поколіннями. Щоб протистояти антинародній владі, українство повинно саморганізуватися. І тут Церква, як моральна інституція, має вкотре в історії сказати своє рішуче слово. При цьому звертатися наші пастирі повинні до власної пастви. Лише у цьому випадку їх глос не стане «голосом волаючого у пустелі», як це трапилось із двома посланнями предстоятелів. Народ є основним носієм суверенітету і тільки він у цих умовах може захистити свою мову. Бо ж як писав великий Тарас Шевченко «не ждіть сподіваної волі»... А митрополит Іларіон (Огієнко) нагадував, що «мова – це наша національна ознака, в мові - наша культура, сутність нашої свідомості».