З історичної точки зору історія з мудрецями виглядає дещо напівлегендою. Тому є своєрідне припущення у біблеїстів, що ця історія – це притча. Або інакше: це перша євангельська катехиза про Христа, Царя і Спасителя всього людства. У юдаїзмі були так звані «мідраші» – коментарі правд віри, щоб наочними прикладами пояснити певні речі з Писання. Ціллю мідрашу було або вивести певні юридичні формули, базуючись на Торі, тобто П’ятикнижжі, або зглибити моральний та етичний вимір Писань. При цьому, юдейські мідраші існували у формі усній, і лише у ІІ ст. після Христа їх почали записувати, і вони стали основою для Талмуду. Іншими словами, мідраш – це усна Традиція юдаїзму (пізніше записана), яка мала теж вплив на раннє християнство. А в описаній євангельській історії з чудовним Народженням Христа, Євангелісту Матею йшлося про те, щоб більш наочно пояснити, що саме Ісус Христос є Спасителем для всього людства і що в Ньому сповнюються всі старозавітні пророцтва. Тому цей фрагмент з Євангелія від Матея 2, 1-12 (а навіть весь другий розділ Євангелія) можна трактувати, як «християнський мідраш», тобто «коментар-притчу» про вселенське значення Христа і Його об’явлення світові.
Постаті трьох «мудреців зі Сходу», а також «зірки», яка їх привела до народженого Ісуса Христа, стали вже звичними в описі Народження Спасителя. Проте, пише про них лише один з чотирьох Євангелістів, а саме Матей (Мт 2, 1-12), решта ж Євангелістів мовчить про цю подію.
По відношенню до цієї історії сформувалися два протилежні підходи: 1) все описане – легенда і міф, що не має ніякого історичного підтвердження; 2) все описане – повністю історичні події. Який з цих підходів має рацію? Парадоксально, ні один, ні другий.
А це тому, що – спрощено кажучи – Євангеліст Матей: 1) не автор міфів чи легенд, 2) не історик-хроніст. Євангеліст Матей прагне перш за все донести до читача істину про Спасителя, який з’явився в нашому світі, в нашій історії, прагне показати, що це той Месія, про якого говорили старозавітні пророцтва і що вони у Ньому сповнилися, і що це Той, хто прийшов спасти весь земний люд. Звідси, «поклоніння волхвів» (як їх ще називають, виходячи з дослівного грецького тексту Мт 2, де мова про «магів»), а також «віфлеємська зірка» – це теологія, поміщена в історії. Іншими словами, Матей подаючи реальні історичні дані та реальні постаті, такі як Ісус, Марія, Йосиф, Ірод, Віфлеєм, Юдея і т. д., інтерпретує їх в богословському ключі, щоб читач краще зрозумів, Ким є Особа Ісуса Христа.
Якщо йдеться про зірку, то ще в 4-му столітті св. Йоан Золотоустий у своїх знаменитих «Мовах на Євангеліє від Матея» (VI, 2) звернув увагу, що не йдеться тут про звичайну зірку, або навіть взагалі про будь-яку небесну зірку, але мова тут про невидиму силу. Тією зіркою є сам Новонароджений Ісус Христос, і саме це хотів донести до читача Євангеліст Матей, якби показуючи, що в Христі сповнилося стародавнє пророцтво з Книги Чисел: «Зійде бо зірка з Якова, здійметься берло з Ізраїля, боки Моавові потрощить, і розгромить всіх синів Сета» (Чис 24, 17). Також трохи далі, у четвертому розділі свого Євангелія, Матей назве Христа «світлом, що сходить», знову цитуючи Книгу пророка Ісаї: «Народ, який сидів у темноті побачив велике світло; тим, що сиділи в країні й тіні смерті – зійшло їм світло» (пор. Іс 9, 1).
Звичайно, були теж спроби у минулому довести деякими астрономами фізичне існування такої «зірки», що з’явилася саме десь в часі історичного народження Ісуса Христа. На початку XVII століття Йоганн Кеплер обрахував, що десь в 6-7 році перед Христом (а сьогодні саме цей період вважається більшістю біблеїстів дійсним часом народження Ісуса у Віфлеємі), настало в Сонячній системі сполучення (conjunction) трьох планет, а саме Сатурна, Юпітера та Марса, і це дало потужне небесне сяйво протягом цілих тижнів, або навіть місяців. Також якісь китайські хроністи ніби записали, що приблизно у 4 році до Різдва Христового з’явилася на небі якась потужна зірка і світила на протязі довшого часу.
Всі ці астрономічні дані цілком можливі, проте вони і надалі залишаються у сфері теорії. Натомість, факт, що саме Христос є «зіркою, яка зійшла з Якова» (контекстом для цього є попередній розділ Євангелія від Матея, де поданий родовід Ісуса Христа), є незаперечним у богословському сенсі. А саме такий сенс подає Матей, описуючи незвиклу Особу Ісуса Христа.
Варто додати, що деякі ранні християни були дещо згіршені цим описом про «зірку» і про її роль. Чи не мало це бути виправданням астрології, тобто поганського звичаю, з яким раннє християнство боролося? Тобто, чи не могло це бути виправданням поганського вірування, що доля людини залежить від зірок і їх законів? Однак, це згіршення вдалося подолати у ранньохристиянських проповідях, показуючи, що відтепер «зірка» служить Божим планам і підпорядковується Божому Провидінню. Св. Григорій Назіянський говорить, що коли мудреці віддавали поклон Христу, ера астрології була завершена.
Натомість, щодо поклоніння волхвів Новонародженому, то це також доволі символічне явлення. Тільки Євангеліст Матей розповідає про це. У цій історії ми бачимо декілька передусім богословських ідей. Євангеліст прагне показати, що саме язичники поклоняються Христу – ізраїльському Месії. Причому, Матей використовує грецький термін proskynesis, «поклоніння» (латиною: adoratio), яке належиться самому Богу-Царю. Цим самим знову Євангеліст хоче показати читачеві, Ким є з одного боку Новонароджений – Богом, і з другого боку, для кого Він є Богом-Царем – для всім народів світу. Так сповнилося пророцтво з Книги Псалмів: «Він буде правити від моря аж до моря і від Ріки аж до кінців землі. Перед ним схиляться його противники, а вороги його лизатимуть порох. Царі Таршішу й островів принесуть дари, царі Шеви й Севи дадуть гостинці. Йому поклоняться всі царі, усі народи йому служитимуть» (Пс 72, 8-11).
Читаємо в Євангелії, що після спілкування з Іродом мудреці прийшли до Дитятка, впали ниць, поклонившись, тобто вчинивши акт – як ми б сказали сьогодні – який належиться Богові. І у цьому був свій символ, адже Христос прийшов у світ врятувати не лише вибраний народ, але спасти все людство. І ці мудреці, якби говорить нам Матей, розпізнали у Ньому не просто когось надзвичайного, але Того, кому належиться «поклоніння».
Варто звернути увагу, що Євангеліст Матей не називає волхвів царями – ця традиція з’явилася дещо пізніше, у Середньовіччі. Це також мало бути сповненням пророцтва, знову з Книги пророка Ісаї: «Царі побачать тебе і встануть, князі поклоняться заради Господа, що об’явивсь як вірний, заради Святого Ізраїля, що тебе вибрав» (Іс 49, 7).
У Євангелії від Матея не вказано, скільки було мудреців, це вже пізніше домислили собі, що їх було троє, адже принесено три типи дарів – ладан, золото і миро (мірру). У стародавній Церкві деколи була мова про двох мудреців, або про чотирьох чи про шістьох, а навіть про дванадцятьох.
Натомість, якщо йдеться про дари, то тут так мало сповнитися пророцтво з Книги пророка Ісаї: «Сила їх прийде з Шеви, несучи золото й ладан, звістуючи хвалу Господню» (Іс 60, 6), а також трохи далі: «Брами твої будуть завжди відкриті; ні вдень, ні вночі не будуть зачинятись, щоб принести до мене скарби народів під проводом їхніх царів» (Іс 60, 11). Всі ці фрагменти з Книги пророка Ісаї говорять про новий, відновлений Єрусалим, проте Євангеліст Матей відносить їх до Христа. Матей додає до двох дарів з Книги пророка Ісаї– золота і ладана – ще третій, мірру, або смирну.
Варто пам’ятати, що в часах Ісуса Христа, як ладан, так і мірра, коштували дуже дорого, майже як золото, і лише хтось дуже багатий міг дозволити собі в ті часи такі справді «царські дарунки». Це був ще один аргумент, що ті мудреці були «царями зі Сходу».
Крім того, варто пам’ятати – і про це вже сам Матей натякає – що мудреці не прийшли до місця народження Христа у Віфлеємі, але зайшли в «дім», де не було Йосифа, лише «Марія з Дитятком». Та й не було це одразу після народження, лише десь на протязі двох років після цього, як виникає з чергової історії про вбивство Іродом віфлеємських немовлят (Мт 2, 16).
З історичної точки зору історія з мудрецями виглядає дещо напівлегендою. Тому є своєрідне припущення у біблеїстів, що ця історія – це притча. Або інакше: це перша євангельська катехиза про Христа, Царя і Спасителя всього людства. У юдаїзмі були так звані «мідраші» – коментарі правд віри, щоб наочними прикладами пояснити певні речі з Писання. Ціллю мідрашу було або вивести певні юридичні формули, базуючись на Торі, тобто П’ятикнижжі, або зглибити моральний та етичний вимір Писань. При цьому, юдейські мідраші існували у формі усній, і лише у ІІ ст. після Христа їх почали записувати, і вони стали основою для Талмуду.
Іншими словами, мідраш – це усна Традиція юдаїзму (пізніше записана), яка мала теж вплив на раннє християнство.
А в описаній євангельській історії з чудовним Народженням Христа, Євангелісту Матею йшлося про те, щоб більш наочно пояснити, що саме Ісус Христос є Спасителем для всього людства і що в Ньому сповнюються всі старозавітні пророцтва. Тому цей фрагмент з Євангелія від Матея 2, 1-12 (а навіть весь другий розділ Євангелія) можна трактувати, як «християнський мідраш», тобто «коментар-притчу» про вселенське значення Христа і Його об’явлення світові.
Думку, що історія про мудреців зі Сходу – це «мідраш», виразив, між іншим, відомий католицький біблеїст Раймонд Браун (Brown R., The Birth of the Messiah, pp. 188-200 i 225-230). Інший католицький екзегет, Ксавье Леон-Дюфур, показує, що стиль (літературна форма) опису дитинства Ісуса Христа (навіть у самого Матея) цілком відрізняється від пізнішого опису Матеєм дорослої і публічної діяльності Христа. На приклад, на відміну від публічної діяльності, період дитинства Спасителя описується якби зі слів самого Євангеліста, з його бачення, а не як пізніше – зі слів свідків (The Quest of Historical Jesus. In: Xavier Léon-Dufour: The Gospels and the Jesus of History. pp. 216-217).
Після Воскресіння єдиним свідком тих подій, звичайно, була Марія, Мати Ісуса Христа, проте Лука, який говорить про своє Євангеліє, що його «…нам передали ті, що були від початку наочними свідками й слугами Слова, вирішив і я, вивідавши про все докладно від початків… написати за порядком» (Лк 1, 2-3), одночасно нічого про мудреців зі Сходу не пише, хоч і найвірогідніше спілкувався з Матір’ю Ісуса.
А тому, скоріше за все, джерелом для історії з мудрецями зі Сходу була юдео-християнська традиція, яка в свою чергу, віддзеркалювала з одного боку старозавітні пророцтва і їх інтерпретацію, а з другого – юдейські, а потім вже також і християнські «мідраші». Наприклад, пізніша історія перебування Ісуса Христа в Єгипті, також подана лише Матеєм, мала за свій взірець перебування Мойсея з сім’єю в Єгипті і майже дослівно її повторює у випадку Йосипа, Марії і Ісуса: «І сказав Господь Мойсеєві в Мідіяні: Іди, повертайся в Єгипет, бо повмирали всі, що замишляли на твоє життя. Взяв Мойсей жінку свою і синів своїх, посадив їх на осла та й повернувся в Єгипет» (Вих 4, 19-20).
Подібний мідраш можна зустріти на східних іконах, які представляють Різдво Ісуса Христа у Віфлеємі. Там біля ясел часто зображують вола і осла, хоча нема мови про цих тварин у Євангеліях (як і про всіх інших тварин – вівці на різдвяних іконах взялися з висновку, що могли прийти разом з пастухами, про яких пише Євангеліст Лука). А звідки ж віл і осел? Вони знову таки з Книги пророка Ісаї, де на самому початку написано: «Віл знає господаря свого, а осел – ясла пана свого. Ізраїль нічого не знає, народ мій не розуміє» (Іс 1, 3).
У епоху Середньовіччя, на Заході з’явилися імена тих мудреців (починаючи десь з VIII ст. а остаточно утвердилися в ХІІ ст.) – Каспер, Мельхіор і Балтазар. Щоправда, перший раз ці імена з’являються в грецькому манускрипті з Олександрії з VI-го століття. Взагалі, на Сході було декілька традицій щодо імен, кількості чи щодо національності тих мудреців. Також були віднайдені їхні реліквії. Є традиція, що на початку IV-го століття ці реліквії віднайшла мати імператора Константина – Єлена. Далі ці реліквії з Єрусалиму «помандрували» до Константинополя, звідки у середині IV-го століття були перенесені до Мілану, а пізніше, 1166 року, до Кельну, де досі зберігаються у кафедральному соборі.
Підсумовуючи історію з «трьома мудрецями», треба сказати, що Євангеліст Матей, поміщаючи її на початку свого Євангелія, відразу після родоводу та опису народження Ісуса у Віфлеємі, хотів наочно представити читачам як би свій коментар про стародавній Божий план спасіння всіх людей, який Бог свого часу почав реалізовувати через вибраний народ Ізраїля. І тепер цей план осягнув свою ціль у народженні Спасителя Дівицею Марією.
Язичеські мудреці зі Сходу – це уособлення людей всього світу. Їх поклоніння Христу – це знак, що Христа мають визнати своїм Спасителем і Царем всі народи землі. А щодо значення дарів, то тут інтерпретацій було дуже багато. Починаючи від класичних, що золото означало, що мудреці визнали в Новонародженому царя, ладан – Священика або Сина Божого, а мірра – Пророка або терплячого Слугу Господнього, який має померти за народ. Також ці дари можуть означати віру, надію та любов. Коротко кажучи, Євангеліст Матей цією історією коментує правду віри, що Христос – це Месія, це Син Божий, це Цар царів і Спаситель цілого світу.
Чим же остаточно є ця історія про «мудреців зі Сходу»? Вона не є ані міфом, ані історичною хронікою, ані лише теологією, ані лише мідрашем. Вона є Євангелієм, Благою Вістю про Ісуса Христа, тобто синтезом цього всього: фактів, теології, інтерпретації, катехизи і притчі. Євангеліст Матей, описуючи дитинство Христа, не писав хроніки, лише поставив собі ціль – відповісти на питання, Ким був Ісус Христос з Назарету, навіщо прийшов у цей світ? Відповідь на ці питання Матей представляє, виходячи з трьох джерел: з пасхального факту Воскресіння, який показав остаточно, Ким є Христос, з пророцтв Старого Завіту, які пророкували про майбутнього Месію, та з літературної формі притч-мідрашів, які мали доступніше і наочніше пояснити таємницю Особи Спасителя.
І на завершення, проповідникам варто більше звернути увагу на богословську сторону цієї історії-катехизи, а не на історичну, як це має місце найчастіше у різдвяних проповідях. А вірним не варто перейматися, що ця історія – «лише» мідраш чи «лише» катехиза, а не стисло історична хроніка. Так само мідрашами і катехизами були притчі Христа про Милосердного самарянина, чи про Митаря і фарисея, чи про Блудного сина. Дві останні притчі навіть увійшли до Літургії Східної Церкви перед Великим постом і подаються як наочні приклади християнського життя.