Проголошення Доброї Новини про Ісуса Христа не відбувалося в культурному вакуумі, але поширювалося серед конкретного культурно-релігійного середовища даного часу. Чи це були юдео-християни, чи язичники, які навернулися на християнство, в усіх залишалися в тій чи іншій мірі свої релігійні ментальність, переконання, а також помилки. Варто також пам’ятати про філософський контекст тих часів, в основному еллінський. Тому часто Євангеліє входило в таке а не інше суспільство, не витісняючи повністю дотеперішні поняття чи системи, але адаптуючись до них, або перемішуючись з ними.
Проголошення Доброї Новини про Ісуса Христа не відбувалося в культурному вакуумі, але поширювалося серед конкретного культурно-релігійного середовища даного часу. Чи це були юдео-християни, чи язичники, які навернулися на християнство, в усіх залишалися в тій чи іншій мірі свої релігійні ментальність, переконання, а також помилки. Варто також пам’ятати про філософський контекст тих часів, в основному еллінський. Тому часто Євангеліє входило в таке а не інше суспільство, не витісняючи повністю дотеперішні поняття чи системи, але адаптуючись до них, або перемішуючись з ними.
Особливо для юдео-християн проповідь про Сина Божого, який був відвічний разом з Богом Отцем, якому належить та сама честь, слава і поклоніння, сприймалася з глибоким внутрішнім опором. Тому часто, щоб повністю не бойкотувати Євангеліє, як компроміс, виникали різні вчення, в яких Христу відводилася роль надзвичайної людини чи також обіцяного Месії, але не того, який був in arche, чи «існував в Божій природі». Ісус Христос, згідно з таким вченням, народився тут на землі і став сином Бога, тому що Бог усиновив його і дав йому спеціальну місію серед свого народу, перш за все знищити всі жертви, які приносилися в єрусалимському храмі. Ті, що визнавали таку ідею, називали себе ебіонітами, що з гебрайського означає «убогі»[1]. Це одна з перших христологічних єресей, яка з’явилася ще в І-му ст., і з якими полемізує Апостол Йоан[2], чи Ігнатій Антіохійський[3]. Деякі Отці, як наприклад Епіфаній, єпископ Саламіну (+404), приписують ебіонітам авторство Євангелія Ебіонітів, в якому ці виклали основні свої погляди щодо Ісуса Христа[4].
Христос, згідно з вченням ебіонітів, не народився від Святого Духа, але під час хрещення в Йордані Св. Дух зійшов на нього, даючи йому силу чинення чудес. Також це був момент «народження Сина», тобто усиновлення. Ебіоніти визнавали позаземне походження Христа, однак твердили, що він не був народжений з Отця, але створений з архангелів, та був їх керівником. Щодо способу приходу на землю цього найвищого з архангелів, то скоріш за все, ебіоніти розуміли це, як зішестя цієї небесної постаті і її злиття з людиною Ісусом, і з цього з’єднання вийшов Христос.
Ебіоніти, отже, належать в великій мірі до адопціоністичного руху в христології, який однак розвився властиво трохи пізніше, у ІІ ст. Адопціоністи[5] – це певна група монархіанського толку (про який буде нижче), що розповсюдилася в Римі в ІІ ст. Теодором Візантійським, який вчив, що Ісус був справжньою людиною, народженою з Діви і був усиновлений (адоптований) Отцем з приводу свого послуху та своїх заслуг, і таким чином став Сином Божим. Момент усиновлення Ісуса – хрещення в Йордані, коли то зійшов на нього Святий Дух, і від цього часу Ісус став Христом і почав творити чудеса. Деякі адопціоністи вважали, що саме від моменту хрещення Ісус був обожнений, інші – що після Воскресіння. Ці останні вважали, приводячи деякі цитати з Євангелій, що Христос на землі був лише людиною.
Тим, хто досить сильно розвинув адопціоністичну теорію, був Павло Самосатський, що жив у ІІІ ст., і приймав з одного боку преегзистенцію Логосу, однак робив різницю між Христом Логосом невидимим та Ісусом Христом видимим. Цей перший поселився в Ісусі Христі, і тому Христос є Сином Божим. Наголос клався не на Божій Особі Логосу, який став людиною, але на людині Ісусі, яка стала Логосом. Той Логос не був до цього особою, бо був би тоді «другим Богом». Тому є лише один Син Божий – це Ісус, людина, яка народилася від Марії, а жодного предвічного народження від Отця не було. Бог усиновив цього Ісуса, в якого вселився Логос – Божа Мудрість. Цікаво, що на означення відносин між Логосом та Богом Павло Самосатський вживає термін homoousios, «єдиносущний», однак розуміє це поняття зовсім інакше, ніж пізніше розумітиме його Нікейський Собор.
Паралельно до адопціоністичного мислення розвивалися також докетистичні тенденції щодо Христа, причому починаючи ще від апостольських часів[6]. Докети (від грец. dokein – «здаватися»), вважали, що Ісус Христос мав лише примарне тіло, тобто, це означає, що Його сучасникам лише здавалося, що це – тіло, а Він – людина. Насправді Христос був істотою небесною, з чого випливало, що негувалася реальність втілення Сина Божого, а також реальність страждань перед Воскресінням. Докети не приймали тілесність Христа, тому що це було б негідне Сина Божого та було б його приниженням. В таких поглядах відчувається відлуння радикального платонізму, що прийняли докети через гностицизм. Тертуліан спротивився такому підходу до особи Христа, подаючи короткий вислів: caro cardis salutis, «тіло є основою спасіння»[7], тобто Христос спас нас завдяки своєму тілу, яке від нас прийняв. Якби тіло Христа було лише маревом, то тоді і наше спасіння було б лише алегорією.
Докети вважали, що так зване тіло Христа було так само видиме, як у ангелів, що являлися людям: люди бачили щось, і їм здавалося це чимось матеріальним. Тому Христос для більшості докетів – це дух, його прихід на землю мав на меті лише проповідь правди, що веде до справжнього пізнання дійсності. Досить важко, або майже неможливо, побачити у такому Христі можливість спасіння, хіба що спасіння розумілося докетами як пізнання правди, яку Христос проповідував.
Якщо вже говорити про «знання» та пізнання «істини», то найбільший наголос на ньому ставила інша важлива течія християнства перших віків – гностицизм[8]. Гностики (від грец. gnosis, «знання, пізнання») вважали своє вчення універсальним, доступним лише вибраним. Важко описати гностицизм якоюсь однією дефініцією: у багатьох пунктах це вчення подібне до традиційного християнського, в інших – взагалі не схоже на християнство. Вчення це поєднало в собі певен симбіоз християнства, язичества, філософії, психології, а може навіть астрології. Можна би ризикнути назвати гностицизм певною формою антропології, так як, не зважаючи на те, що гностики писали про таємницю, про містику, про Бога, про невидимий та видимий світ, в кінці-кінців однак центром всіх їх теорій була людина.
Людина, згідно з усіма гностицькими напрямками, походить згори. Їх теорія про «першо-людину Бога» виводиться з факту, що Адам був сотворений на образ Бога, а отже цей Образ був людський. Бог є внутрішньою людиною, первісною людиною. Деякі гностицькі системи однак відрізняли Бога та первісну, оригінальну людину[9]. У кожній людині є певна іскра, яка є частинкою тієї первісної людини і єднає її з Богом, з потойбічним світом. Ця іскра, яка по суті тотожна з Логосом чи Розумом (nous), повинна визволитися з матерії і знову поєднатися з Логосом. Це повернення супроводитиметься розділенням людини і світу до стану, в якому людина була в попередньому житті.
Перші гностики вважали, що для спасіння вистачить пізнати таємне знання. Пізніше, однак, видно потребу якогось спасителя. Тому деякі гностики почали вчити, що існує певен відкупитель, що спускається з небес, однак не доходить до землі. Інші, натомість, вважали, що спаситель дійде до землі, але в тілі-мареві. Змішавши до цього християнство, гностики побачили в такому відкупителеві Христа[10]. Однак деякі, прагнучи поєднати різні теорії, наприклад валентиніяни, послідовники гностика Валентина, вважали, що є три Христи: перший походить, за участю Святого Духа, від Розуму та Правди (nous та aletheia), другий – зі зв’язку Повноти та Мудрості (pleroma та sophia), нарешті третій – народжений Марією, щоб удосконалити сотворений світ.
Христос для гностиків був однією з можливих постатей Відкупителя. Відкупитель має також інші імена, або – що є більш радикальне – існують інші постаті відкупителя поряд з постаттю Христа, як наприклад Sophia, Мудрість. Христос повинен визволити нашу душу від матерії, тобто від тіла, в яке душа колись «впала». Тобто в сотеріології гностиків нема мови ні про історичного Ісуса, ні про визволення від гріха. У їх ієрархії небесних істот Христос займає хоч і високу, але одну з позицій, яка залежить від Його досконалості. Так само серед людей існує ієрархія (пневматики – споріднені з Богом, вже напевно спасені Логосом, це гностики; психіки – цих до спасіння теж веде Логос, і це, в основному, християни; та хілики – занурені в матерію, не осягнуть спасіння).
Одним з найбільш відомих, хоч і дещо поміркованих гностиків був Маркіон. Він не розважав метафізичні проблеми, типові для гностиків, такі як еманації, еони, деміурги – теми, притаманні для школи валентиніян. Скоріше оперував християнськими поняттями, в основному сотеріологічними. У Маркіона особливо прослідковується дуалізм: між поганим богом Старого Завіту та добрим Богом Нового, між поганою матерією та добрим духом. Тому Старий Завіт належить відкинути, а матерію визнати поганою. Як тоді з Втіленням Христа? У цьому питанні Маркіон був повністю докетом: тіло Христа було маревом, навіть народження Христа було лише видінням. А це тому, що Христос – Син доброго Бога, який немає нічого спільного зі злом, в тому числі і з матерією, яку створив поганий бог Старого Завіту. Христос власне прийшов з неба на землю, щоб визволити людство з під влади творця матерії – деміурга.
Ще одна, найбільш поширена єретицька група в християнстві перших віків, називалася монархіанами (від грец. monos, «один, єдиний», monarchos, «єдиновладний»). Властиво, так їх назвав Тертуліан[11], хоча сам вживав цей термін, monarchia, по відношенню до Бога, але в зовсім іншому, тринітарному значенні. Монархіанські тенденції були присутні від початку християнства, проявлялися у різній мірі в цілій історії богослов’я, а інколи проявляються також до наших днів (подібно як гностицизм). Суттю монархіанського мислення є радикальний монотеїзм, який зі страху перед тритеїзмом, не приймає християнського вчення про Св. Трійцю, а в христології це проявляється запереченням Божества Ісуса Христа. Згідно з монархіанами, Христос підпорядкований Отцю (subordinatio), а на землі проголошує світу волю Отця.
Можна би виділити два основні напрямки в монархіанському мисленні. Перший – це адопціонізм, про який була мова вище, що проголошував початок синівства Божого Христа від моменту усиновлення Його Отцем. Тобто Христос не відвічний Син Отця, не по природі Син Бога, але став таким із-за своїх заслуг. Інший напрямок – це патріпассіоністи, «отцетерпці», яких в сучасному богослов’ї називають модалістами. Згідно з ними, існує один єдиний Бог Отець, який проявляє себе на різні способи (від лат. modus – спосіб) у світі, то під видом Сина, то під видом Св. Духа. Це не три Особи, але одна й та сама особа Отця. Тому на хресті насправді терпів не Христос, але Отець (звідси «отцетерпці»). Відомими представниками першого напрямку були Теодор Візантієць та Павло Самосатський. Представники другого напрямку – Ноет, Праксея, Савелій. Цей останній жив і писав на Сході, тому там часто монархіан називали савеліанами. Для радикальних монархіан лише Отець має Божественну владу, а інші особи Трійці мають лише деякі божественні атрибути, однак не можна їх назвати «Бог», так як Отця.
Слід однак зазначити, що помірковані монархіанські тенденції існували і серед представників ортодоксійного богослов’я. Бувало, особливо в ІІІ-му на поч. ІV-го ст. в Римі був засуджений радикальний монархіанізм, але в мисленні засуджуючих, однак, залишався монархіанізм поміркований. Так само на Сході, деякі вірні у ІІІ-му ст. скаржилися до Риму на савеліан, залишаючись при цьому поміркованими монархіанами (під впливом вчення Орігена), тобто не єретиками на той час. Все-таки, радикальне монотеїстичне мислення було якби вписане в «богословський менталітет» і десь на рівні підсвідомості не допускало думки про абсолютну рівність у всьому між Отцем та Сином (а згодом і Св. Духом).
Власне серед поміркованих монархіан поширювалася думка, що Син є єдино-сущний (homoousios) з Отцем, розуміючи поняття ousia як єдину Божественну субстанцію, яка належить Отцю і в якій повністю бере участь Син. Це вчення протиставлялося богословам, що вчили про дві субстанції, одну – Отця, другу – Сина, де субстанція Отця звичайно Божественна, натомість Сина – ні, бо тоді були б два Боги. Одним з найвідоміших представників такого підходу був Арій.
Аріанізм, як ідея, з’явився набагато раніше від Арія, тобто перед IV ст., тому що, в принципі, це була нова форма радикального монархіанізму та адопціонізму. Просто Арій досить виразно та інтелігентно озвучив цю тенденцію, виходячи з даних Святого Письма, попередніх богословів, особливо антіохійського, але також олександрійського толку, та під впливом грецької філософії, надаючи цій тенденції нових ідей та натхнення.
Пунктом виходу для Арія було богослов’я антіохійської школи, що трансцендентний Бог не мав ніякого відношення до еманацій чи народжень, як вчили гностики. Також Арій виходив з вчення Орігена про три іпостасі в Бозі, тобто про три незалежні істоти, підпорядковані (subordinatio) одна одній. Всі три істоти беруть участь у тому самому Божестві, однак Богом є Отець – джерело Божества. Арій однак не приймав твердження Орігена, що Син є співвічний Отцеві, тому що в такому випадку мусів би бути так як і Отець ненародженим. Син, хоча і був перед всіма віками та перед усім сотворінням, однак «був момент, коли Він не існував». Син був сотворений по волі Отця з нічого (ex nihilo).
Арій не приймав походження Сина з субстанції Отця, тому що це здавалося йому гностицькими, де з субстанції божества еманує інше буття, якесь менше божество, маючи в собі ту саму істоту. Хоча Син створений перед часом і перед всяким сотворінням, Він однак є творінням (poiema). Отже, народження Сина належить розуміти як Його сотворення. Навіть у Святому Письмі сказано, що Бог створив свою Мудрість (яку Отці перших віків ідентифікували з Логосом): «Господь створив мене почином путі своєї, першою з його чинів споконвічних» (Прип 8, 22)[12]. Син тим відрізняється від решти сотворіння, що Отець створив Його безпосередньо, тому це і називається деколи народженням, інші ж сотворіння сотворені вже через Сина по волі Отця. Тому Він після Бога має найвище положення. Але якщо між Богом Отцем і Сином існує безкінечна різниця, то між Сином і творінням лише відносна.
Взагалі, перед Нікейським Собором, біблійні вислови, що Бог когось або щось «створив» чи «народив» часто вважалися синонімами. Особливо це підкреслювали аріани. Показували багато прикладів зі Святого Письма, де є мова про «народження» землі, гір, людей і т. д. Тому навіть якщо знаходилися якісь цитати в Старому Завіті про «народження» Сина, то вони розумілися як сотворення, на приклад: «Господь сказав до мене: Син мій єси ти, я породив тебе сьогодні» (Пс 2, 7).
Арій також інтерпретував, що означає богословський вислів, що Син «рівний Отцю». Справжнім Богом є Отець і всі титули Отця (вічний, всемогутній, святий та ін.) належать Богу по природі. Син, навіть якщо отримує ці Божественні атрибути, то лише тому, що отримав їх від Бога по благодаті (пор. Фил 2, 9-11), а не по природі. Так само Син називається Мудрістю, Силою чи Словом по благодаті, бо властиво це – Божественні прикмети. Коротко кажучи, Бог дав все це Сину, бо створивши, усиновив Його (адопціонізм). З цього також виникає, що був момент, коли Бог не був Отцем, став ним після усиновлення Сина. Бог вирішив народити Сина, звідси існування Сина не є природнє і обов’язкове, лише походить з волі Отця.
Бог є монадою (грец. monos – «єдиний»), яка є неділима, тому Отець є «чужим» Синові: Син має причину (arche), Отець же є без причини (anarchos). Не могла існувати відразу діада, тобто щось «друге» в Бозі, існувала відвічно лише монада, тобто сам Отець. Тут видно вплив Платона, для якого «друге» завжди означало певну недосконалість. Можна би сказати, що Син розумівся Арієм так, як у греків деміург. Такий деміург у Платона (космологічний монолог «Тімей») є будівничим всесвіту, є «другим богом», є «душею світу». Другий бог є добрим, тому що належить до першого. Змішавши ці платонські ідеї з біблійними, Арій створив свою богословську систему про Сина Божого.
Щодо природи втіленого Логосу, то тут Арій розглядав тіло Христа як покривало, що вкривало образ Божий, яким був Логос. Цей Логос займав місце «внутрішньої людини» - це стоїцьке поняття означало психічну та духовну активність людини, тобто у Христа не було людської душі, бо на її місці був Логос і виконував її функції, між іншим розумову та моральну. Таке вчення Арій перейняв від свого наставника Лукіяна Антіохійського.
Вплив аріанізму в Церкві був величезний. Багато єпископів IV ст. поділяли в тій чи іншій мірі погляди Арія. Доходило до ситуацій, коли аріанських єпископів була більшість і тоді важко було проводити зібрання чи синоди і щось вирішувати. Полеміки тривали майже все IV-е століття. Однак в кінці-кінців правовірне христологічне вчення здобуло перевагу, як завдяки величезній активності деяких Отців, таких як Афанасій, Григорій Ниський чи Василій Великий, так і завдяки рішенням перших великих Синодів, названих пізніше Вселенськими Соборами. Початок цьому процесу дав Собор у Нікеї 325 року.
[1] Етимологія назви може братися з того, що послідовники цієї течії вважали себе «вбогими духом», тобто простими і смиренними, яких є Царство Небесне, або також із-за простоти Закону, який вони виконували. Деякі вважають, що назва береться також з простоти, «бідності» христологічних тверджень, на відміну від «багатих» теоріями і філософіями розважань про Христа у інших.
[2] Пор. 1 Йн 4, 3.
[3] Пор. Послання до Ефесян, 7; Послання до Смирни, 1.
[4] Пор. Ewangelia Ebionitów, w: Apokryfy Nowego Testamentu, I/1, Kraków 2008, cc. 114-117.
[5] Латинська назва adoptiani є сучасного походження, від дієслова adoptare – вибирати когось своїм сином, усиновляти.
[6] Пор. 1 та 2 Йн.
[7] Тертуліан, Про воскресіння тіла, 8.
[8] На тему гностицизму та полеміки Церкви з ним досить хорошою і ще актуальною є книга Поснова М., Гностицизм II века и победа христианской Церкви над ним, Киев 1917 (перевид.: Брюссель 1991).
[9] Вбачається тут вплив Філона, згідно з яким Бог створив людину на образ свого Слова, Логосу.
[10] З другого боку, деякі дослідники вважають, що постать відкупителя з’явилися в гностицизмі під впливом саме християнства.
[11] Пор. Тертуліан, Проти Праксея, 10, 1.
[12] Інші важливі для Арія цитати були: Євр 1, 4; Дн 2, 36; Кол 1, 15; Йн 1, 1.