Читаючи Євангелія, немає сумніву щодо людської природи Особи Христа. Його життя, дії, слова говорять про це. Нарешті, Його смерть – найбільший доказ людської природи Спасителя. Одночасно, вже учні помітили та й сам Христос про це говорив, що Він Хтось більший, аніж Йона чи Соломон (пор. Лк 11, 29-32). Його промови мають якийсь незбагненний авторитет, притягують натовп, побуджують кидати все і слідувати за Ним. Його чудеса, а особливо – відпущення гріхів, роблять Його неординарною Особою.

 

Постать Ісуса Христа в Євангеліях описана авторами Нового Завіту вже з перспективи Воскресіння. Тому Особа Христа – це постать, яка живе і діє в перспективі хреста і Воскресіння, якій автори Євангелій приписують месіанські та пророчі титули і якості. Однак, чи така перспектива хибна? Чи можна дивитися на Христа, втіленого Бога, поза перспективою Його смерті і Воскресіння? Можна шукати «історичного Ісуса», відрізнити Його від «Христа віри», але що це означає для христології? Здається, це ніби дасть історичну правду та ретельність, очищену від пізніших «уявлень» (тобто віри). Однак, як сказав Апостол Павло, «коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра наша» (1 Кор 15, 14).

Це означає не лише марноту віри й проповіді про майбутнє загальне воскресіння всіх віруючих, як йдеться в контексті, але і в ширшому значенні – про хибність проповіді взагалі про Христа, про Його Особу і про Його життя. Христологія, яка пробує дивитися на Христа не так, як це зробили автори Нового Завіту, тобто у перспективі Воскресіння, цього вирішального христологічного факту, але пробує розглядати як би окремо «історичного Христа» (часто без Воскресіння), така христологія хибна сама в собі, тому що немає цілі, розглядає лиш одну з багатьох цікавих історичних постатей історії світу.

Подібно, неможливо дивитися на Ісуса Христа лише у перспективі його місії, тобто смерті і Воскресіння, зовсім не зважаючи на те, Ким був сам Христос, у своїй Особі, інакше кажучи – Хто помер і Воскрес. Ця проблема виникла особливо гостро на початку Реформації, між іншим тому, що Мартіна Лютера, але особливо – його послідовників, більше цікавила спасительна місія Христа, ніж Його Особа. Тому, згідно з реформаторами, розглядати Христа належить лише у перспективі смерті і Воскресіння. Його природи, волі, розум людський та Божий, тобто все, що випливає з Втілення, немає для нас, людей, великого значення, або й взагалі не можна цього пізнати. Така христологія зводиться до сотеріології, тобто редукується, стає напівправдою[1]. Лише беручи до уваги дві перспективи разом, тобто Втілення та спасительну місію, і ніколи одне окремо від другого, можна наблизитися до правдивого образу Особи Христа, а отже і до справжньої христології.

Читаючи Євангелія, немає сумніву щодо людської природи Особи Христа. Його життя, дії, слова говорять про це. Нарешті, Його смерть – найбільший доказ людської природи Спасителя. Одночасно, вже учні помітили та й сам Христос про це говорив, що Він Хтось більший, аніж Йона чи Соломон (пор. Лк 11, 29-32). Його промови мають якийсь незбагненний авторитет, притягують натовп, побуджують кидати все і слідувати за Ним. Його чудеса, а особливо – відпущення гріхів, роблять Його неординарною Особою.

Однак перспектива Воскресіння, а з другого боку – Втілення, ставлять нас перед Таємницею. Особу Христа вже не так просто описати чи зрозуміти. Це нерозуміння Особи Ісуса почалося ще за Його земного життя, серед Його найближчих учнів, не говорячи вже про інших людей. «За кого мають люди Сина Чоловічого?» (Мт 16, 13; пор. Мк 8, 27) – це питання Христа про свою Особу, а одночасно підтвердження, що Його сприймали вже тоді неадекватно. Лише найближчі учні, в особі Петра, і то під впливом Божого натхнення, вбачають в Особі Ісуса Сина Божого, Месію.

Синоптичні Євангелія концентруються – кожне по-своєму – на показанні того факту, що Христос – це Месія, про якого говорили пророки і якого очікував Ізраїль. Тому таким важливим в синоптиків є походження Ісуса з роду Давида, співставлення старозавітних пророцтв з діями Христа. Деякою зв’язкою між синоптиками, Марком та Матеєм, та Євангелієм від Йоана може бути Євангеліє від Луки, яке показує Особу Христа як пророка, який навідався до свого народу, щоб проповідувати Царство та показати Бога милосердного, а одночасно, ще на початку, подає опис чудесного Благовіщення Марії, яке має показати досить виразно Божественне походження Ісуса. Навіть генеалогію, на відміну від Матея, Лука в кінці приводить не до Йосифа, а до Марії, яка власне зачала від Святого Духа. Подібно як Йоан, Лука менше, ніж Марко і Матей, дивиться на Христа та описує Його життя в перспективі Воскресіння. Для Луки вже від самого зачаття і зі способу поводження, проповідування, молитви до Отця Особа Христа є сама в собі Кимось особливим, що від Бога прийшов зовсім інакше, ніж всі інші пророки, і це не лише з огляду на спосіб народження, але й з огляду на саму особистість.

Проте, з цього ще не виникає, що виходячи з синоптичних Євангелій, можна відразу зробити висновок про Христа, Сина Божого, рівного Отцю та відвічного з Отцем. Розпізнати властиво Особу Христа, а саме, що це не просто людина, але Божественна Особа, ще й тому важко, що сам Ісус Христос не відкриває прямо свою справжню ідентичність. Подає лише знаки свого божественного походження, такі як пророцтво про смерть та воскресіння. З синоптичних Євангелій досить важко прямо побачити божественну Особу «Сина Божого» чи довести Її предвічне існування.

Звичайно, окремим порядком стоїть тут Євангеліє від Йоана, де ідентичність та божественне походження можна вивести чи то зі слів самого Христа, чи то з коментарів самого автора Євангелія. Вже на самому початку, описуючи Втілення Слова, Йоан у своєму знаменитому гімні про Логос стверджує, що «Слово було споконвіку» і що Воно «було Бог» (пор. Йн 1, 1). Потім у своєму Першому Посланні Йоан продовжуватиме цю думку, говорячи, що «Ісус Христос прийшов у тілі» (1 Йн 4, 2), справа, здавалося б, очевидна, але для Йоана це справа чудова, бо йдеться про прихід Когось, Хто був споконвіку і Хто втілився, приймаючи людську природу.

Йоан не зупиняється, однак, на Втіленні; смерть і Воскресіння – це тріумф Втіленого Слово, Його підвищення, Його слава, Його прославлення. Мало того, вже хрест є прославленням Христа, а не знаряддям приниження. Христос у розмові з Никодимом каже: «Як Мойсей змія підняв у пустині, так треба Синові Чоловічому бути піднесеним» (Йн 3, 14). Своєю смертю на хресті Христос буде прославлений і сам прославить Отця (пор. Йн 12, 23. 28; 13, 31; 17, 1). Христос прийшов згори на цей світ і знову повертається вгору, а земна дорога є ради нашого спасіння. У цьому значенні Він є «дорога, правда і життя» (Йн 14, 6), тобто ми теж вийшли від Отця нашого Творця і до Нього повинні повернутися, а цей другий етап «повернення вверх» можливий лише у Тому, хто сам вернувся через прославлення до Отця Небесного. Як зауважив Рудольф Шнакенбург, земне життя і Особу Христа в Євангелії від Йоана не можна собі уявити без свідомості, що мова йде про споконвічне Слово, яке Втілилося по волі Отця і було прославлене через смерть, воскресіння і вознесіння[2].

Не можливо не помітити також сильно підкреслений в Євангелії від Йоана зв'язок Ісуса з Отцем. Сам Христос про це часто говорить, подібно як і автор Євангелія вже від самого опису Втілення (пор. Йн 1, 1. 13. 14. 18). Цей зв'язок автор представляє настільки сильним та постійним, а слова Ісуса, такі як «Хто Мене бачив, той бачив Отця» (Йн 14, 9), «Я в Отці, а Отець у Мені» (Йн 14, 10), «Усе, що Отець має – моє» (Йн 16, 15), або що Він і Отець – одно (пор. Йн 10, 31), що пізніше вчення Церкви розвинуло в ствердження єдиносущності між Отцем і Сином.

Належить розглядати образ Христа в Євангелії від Йоана як осмислену і довершену новозавітну христологію, а не як хронологію життя та слів Спасителя. Тому і не називаємо Йоана синоптиком, але радше Богословом. Однак з другого боку, не можна цю христологію відкинути, щоб дійти до «історичного Ісуса»! Історичний Ісус без Ісуса Христа – Втіленого споконвічного Слова, що перебувало з нами і повернулося до Отця, стає фальшивим і неправдивим Христом, незрозумілим та зредукованим лише до пророка, вчителя, морального лідера. Тобто, підхід до Особи Ісуса Христа в Новому Завіті, особливо в Євангеліях, повинен бути підходом теологічно-історичним одночасно, і лише тоді перед нами постане справжня постать Христа, та сама, яку визнаємо в Символі віри.

 

 

 

---

[1] Після Лютера його учень Меланхтон висловив формулу, яка мала величезний влив на неопротестантську христологічну думку, спочатку на Шлаєрмахера в ХІХ ст., а через нього на П. Тілліха та Р. Бультмана у ХХ ст.: «Пізнавати Христа – це значить пізнавати Його благодіяння, а не, як вони [тобто: католики] навчають, споглядаючи Його природи, модуси втілення». Цей вислів знаходиться в творі Меланхтона Loci communes, виданому в 1521 р. Цитата за: Каспер В., Ісус Христос, Київ 2008, с. 13.

[2] Пор. Шнакенбург Р., Новозаветная христология, Москва 2000, с. 151.