Не помилюсь, якщо скажу, що очі більшої частини християн цілого світу сьогодні прикуті до Святої землі, де відбувається зустріч Папи Франциска і Патріарха Константинопольського Варфоломія. Зустріч знакова з багатьох оглядів, але перш за все тому, що ювілейна. Рівно 50 років тому Папа Павло VІ зустрівшись там таки на Святій землі з Патріархом Константинопольської Церкви Атенагорасом розірвали майже тисячолітню історію неприязні. Рік по тому ці два ієрархи спільно проголосили про «анулювання» взаємних анафем 1054 року. Які вважаються формальною точкою розколу між Церквою Сходу і Заходу. Папа І Патріарх заявили, що вони: «жалкують і бажають вилучити з пам'яті і церковного середовища акти відлучення … спогад про які до наших днів служить перешкодою до зближення в дусі любові, і віддати їх забуттю».
Саме існування Української Греко-Католицької Церкви, за версією РПЦ, вже два з половиною десятиліття стоїть на перешкоді зустрічі Патріарха Московського з єпископом Рима. Вони б ще згодились на якийсь урізаний варіант існування УГКЦ, наприклад в якості «східного обряду» Римо-Католицької Церкви. В цьому контексті кумедним виглядає нещодавнє непорозуміння на одній екуменічній зустрічі між митрополитом Іларіоном і представником УГКЦ, який наполягав, щоб в кінцевому документі було зазначено, що він представляє УГКЦ, а не Римо-Католицьку Церкву, як на тому стояв митрополит Іларіон. В кінці-кінців довелось спростити всі ці формулювання до: «Ми католики і православні», без «помісних» деталей.
Це реалії пострадянського простору в якому Московській Патріархії не надто комфортно. Тому Патріарх і мовчить сьогодні, коли Росія фактично веде відкриту війну проти України і окупувала частину її території. Мовчить, бо Патріархія набагато комфортніше себе почувала б у якомусь квазі-радянському (чи імперському) вимірі. Тоді можливо і з Папою б зустрілись. Ностальгія за часами митрополита Никодима (Ротова), коли здавалося б ця зустріч була як ніколи близькою дуже часто «пробивається» крізь заяви представників РПЦ. Мовляв, не було б відродження УГКЦ наприкінці 80-х – така зустріч точно б відбулась. Дарма, що позірно добра екуменічна атмосфера 60-70-х років була заручником політичної ситуації. І як тільки вона (політична ситуація) змінилась з розпадом СРСР, то весь екуменічний запал Російської Церкви випарувався.
Можна було б сказати, що це лише вивіска. Урочистість. Проте так не є. Як розповів мені сьогодні знайомий греко-католицький диякон, який служить в Ізраїлі. Для цієї країни нормальним явищем є, коли процесія з плащаницею відбувається за спільної участі православного і греко-католицького клиру. І щорічно представники Православної і Греко-Католицької Церков домовляються, хто готує процесію. Слід також пригадати про чудові стосунки між православними і греко-католиками в сусідньому Лівані, де часом греко-католицькі священики можуть заміняти православних на їх парафіях і навпаки (Запрошую почитати інтерв’ю митрополита Хомса, Хами і Ябруда Ісидора). Пригадайте, що омофор, який мельхітський греко-католицький Патріарх Григорій ІІІ подарував Блаженішому Святославу Шевчуку в день інтронізації був вишитий в православному жіночому монастирі. Отже можливо співжити в іншій атмосфері ніж в тій яку намагається нав’язати нам Московська Патріархія. Лише було б бажання.