І про те, що варто не ховати то все "під глечик", "на кухні" та в клубах, а утверджувати скрізь в нашій хаті - нашій Батьківщині. Бо ж сказано: "В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля"...
Вчора стався день, насичений всілякою інформацією для роздумів.
Глянувши у вікно, я побачила, як навпроти нашого будинку чоловік з сусіднього натхненно розфарбовує сіру фасадну стіну квартири (на першому поверсі) в жовто-блакитні кольори. Раніше я неодноразово бачила у вікнах цієї квартири свічки на День пам’яті. Що було там 2004 року – не пригадую, тоді ми обійшли весь наш мікрорайон, стукаючи до всіх, хто вивішував щось помаранчеве.
Згребла в кульок цукерки й пішла поспілкувалася.
Люди, це просто супер-ілюстрація до того парадоксального й викличного, що робиться зараз в нашому божевільному світі, де не все ще втрачено: уявіть собі, на стіні «середнього» київського будинку, розташованого у відносно новому недепресивному районі столиці, фарбує український національний прапор майстер «східної» зовнішності, котрий і російською говорить з акцентом. При тому фарбує явно із задоволенням, й тепло відгукується про тих, хто там живе: гарні люди, патріоти.
Вікно відкрив хлопець, тепер знатимемо, до яких сусідів ще (крім родини ще одного пластуна в нашому будинку) можна йти колядувати, щедрувати, ну і, якщо щось…
Тим часом в іншій частині Києва проходив якійсь етап (міський, мабуть) конкурсу "Толерантність". Проводився він, здається, з ініціативи школи "Мерідіан". Оскільки мала підстави поцікавитися, шукала інфу, але не знайшла. Після конкурсу дитина зателефонувала і сказала, що все пройшло добре (а її оцінка може бути адекватною, вона знайома з вагою та особливостями можливого застосування цього терміну), і що ЇХ ПОГОДУВАЛИ. Так, школа-«приймаюча сторона» - багатенька буратіна, однак відомо, що і у подібних випадках не завжди з цього щось таке випливає… А діти ж їхали в різних київських районів відразу після занять, конкурс тривав до вечора. Мені, скажімо так, не надто цікавий рівень особистої, не-для-роботи, толерантності тих, хто це все проводив, але я дуже високо оцінюю ДОБРОТУ та РОЗУМНІСТЬ тих, хто вирішив погодувати дітей (а на олімпіадах, наприклад, це не робиться), і хто виконав це рішення – дай їм, Боже, здоров’ячка!
А вечір спливав далі теплим шелестом листопаду, й на черзі були батьківські збори в нашому ліцеї. Там було багато чого, хорошого і всякого, що потребувало б окремої статті, та не тільки… однак тут згадаю лише про одну річ. Вчитель англійської, розповідаючи про «англійській» табір для школярів під Києвом на зимові канікули, повідомив, що діти ставитимуть там Вертеп…
Напередодні був виступ колеги Михайла Черенкова на останньому нашому у Відділенні релігієзнавства інформсемінарі, де він, ділячись враженнями з поїздки на християнський форум у Кейптауні, згадав таку думку, що там висловлювалася: в Україні релігійна ситуація відносно стабільна. Це якось так прозвучало (чи принаймні навело на міркування) ширше: що в нас ситуація з особливостями духовного розвитку відносно – так, таки-так, в чомусь не найгірша. Як на мене, вона, як «проміжна» й недоформована, залишає нам шанс: вибратися, з одного боку, з тенет всілякої нашої деструктивної спадщини, а з іншого – уникнути або хоча б не надто «вляпатися» в інші хворобливі проблеми.
Пильнуймо, особливо заради наших дітей, цінності та ідентичність наші, щирі й безвідносні. Це, крім іншого, просто доцільно, та приносить масу задоволення. Як от вигляд з наших вікон, де тепер розцвітає-золотиться на сонечку символ нашої Батьківщини. Жваво обговорюючи вчора з чоловіком нову деталь нашого ближнього оточуючого середовища, я ділилася своїм заскоченням: як це так, вперше в чомусь такому ;) хтось виявився більш «нарваним», ніж я :))))))))), й ми дружно в один голос проказали: залишається тільки розфарбувати наші стіни в інші два українські кольори ;) – бо над нашими дверима вже давно є графічний знак вертикальної складової нашої ідентичності.