У версії Євангеліста Матея маємо справу з одним з перших богословських тлумачень слів Христа про молитву до Отця, в поєднанні з цими ж словами. Більш-менш оригінальна версія слів Христа – це у Луки. Чи таким чином не належить називати версію Матея «Молитвою Господньою», а лише коротшу версію Луки? Зовсім ні. Матеріальна точність не є в даному випадку важливою для віри – в даному випадку навіть підходять слова Апостола Павла «літера вбиває, дух животворить» (2 Кор 3, 6).
6 грудня 2017 року на італійському каналі TV2000, що належить Католицькій Конференції Єпископів Італії, велася передача «Отче наш». Ведучий, о. Марко Поццо, розмовляв з Папою Франциском про Молитву Господню, яка називається з перших її слів, тобто «Отче наш». Папа там висловив думку, що переклад останнього, сьомого вірша даної молитви, не відповідає суті цієї молитви і богослов’ю про Бога Отця. Йдеться про вираз «і не введи нас у спокусу». Папа Франциск так прокоментував свою увагу про невластивий переклад: «Це я падаю, а не Він мене штовхає в спокусу, аби подивитися, як я впав. Батько так не поводиться, батько відразу допомагає встати». І потім додав, вже більш конкретно: «Тим, хто вводить тебе у спокусу, є сатана, це його заняття».
Дехто потрактував такі слова відносно Молитви Господньої, як сенсація, як зміна традиції, як революція… Проте, як зазвичай, публічні висловлювання в Церкві чи тим більше певні зміни у літургії йдуть набагато пізніше, аніж вони відбуваються в біблеїстиці. Хоча, кілька днів до цього інтерв’ю, а саме 3 грудня 2017 року, у Франції ввели до вжитку під час літургії саме таку відновлену версію перекладу молитви «Отче наш». До речі, рік перед Францією таку зміну ввели у Бельгії.
Вже давно більшість перекладів Святого Письма саме так перекладає грецький оригінальний вираз з Євангелія від Матея 6, 13: «καὶ μὴ εἰσενέγκῃς ἡμᾶς εἰς πειρασμόν» («не введи нас у спокусу»). Наприклад, один з багатьох англійських перекладів, а саме New American Bible з 1986 року, який вживає Католицька Церква США, має переклад: «and do not subject us to the final test». Італійська версія зі Святого Письма, виданого 2008 року і затвердженого Єпископатом Італії має: «e non abbandonarci alla tentazione». Іспанська версія у аргентинському перекладі з 1990 року звучить: «No nos dejes caer en la tentación». Одна з німецьких версій, Hoffnung für alle з 2002 року: «Lass uns nicht in Versuchung geraten». Польська офіційна католицька версія з перекладу «Biblia Tysiąclecia» 1999 року: «i nie dopuść, abyśmy ulegli pokusie». Французька версія перекладу, яка вживається на літургії в католицькій церквах у Франції: «Et ne nous laisse pas entrer en tentation».
Звідки такий переклад, якщо дослівно він звучить так, як і в українській версії «не введи нас у спокусу», чи так само, як і у латинській версії «et ne inducas nos in tentationem»? Як вже не один раз вияснили спеціалісти, «дослівний переклад» не завжди означає «правильний переклад». Це так, як би на якусь мову дослівно перекладати фразеологічні вирази чи ідіоми. Звичайно, по можливості переклад має бути дослівним, але коли у дослівності втрачається сенс перекладеного, а тим більше – задум автора оригінального тексту, тоді само собою, переклад має відповідати не літері, але духу, тобто сенсу.
Перш за все, на більшість мов було досить вузько перекладено грецьке слово «πειρασμός». Майже всі версії перекладів трималися того, що це «спокуса». Натомість, це слово, яке має багато значень, а серед них «спокуса» – далеко не перше. Це радше «досвід», причому важкий, «тест», «випробування», «остаточна випроба», як перекладає англійська версія. Це важкі життєві випробування, які можуть зламати людину. Це також зло, яке присутнє на нашій життєвій дорозі. Але у всякому разі, Бог не вводить людину у щось негативне, у щось гріховне. Це фразеологічний зворот, який сучасні екзегети саме так і пропонують перекладати, щоб віддати найбільш правильний задум автора тексту: «Не дозволь нам піддатися злу», чи «Не дозволь нам впасти під тягарем життєвих випробувань», або «не дозволь, щоб ми піддалися спокусі» чи «не дозволь нам впасти, коли ми будемо спокушувані». Це прохання до Отця, щоб допоміг у годину важкого випробування, коли настане духовна слабкість.
Про це теж говорить Апостол Павло у Посланні до Коринтян: «Тож, коли комусь здається, що він стоїть, нехай уважає, щоб не впав. Вас не постигла ще спокуса понад людську силу. Бог вірний: він не допустить, щоб вас спокушувано над вашу спроможність, але разом із спокусою дасть вам змогу її перенести» (1 Кор 10, 12-13). Тут, до речі, Павло теж використовує отой багатозначний термін «πειρασμός». Коротко кажучи, десь такий теж сенс отого грецького звороту з Мт 6, 13 «καὶ μὴ εἰσενέγκῃς ἡμᾶς εἰς πειρασμόν», коли не дослівний переклад, але згідний сенсу цілого звороту є більш відповідний. Сам Ісус у Євангелії від Матея, напередодні страстей, так говорить своїм учням: «Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу, бо дух бадьорий, але тіло немічне» (Мт 26, 41). У Євангелії від Луки є подібна настанова Христа своїм учням: «Моліться, щоб не ввійти в спокусу» (Лк 22, 40). І трохи далі знову: «Вставайте та моліться, щоб не ввійти в спокусу!» (Лк 22, 46).
Катехизм Католицької Церкви так тлумачить прохання з Молитви Господньої «і не введи нас у спокусу»: «Це прохання торкається кореня попереднього, бо наші гріхи є наслідком піддавання спокусі. Ми просимо нашого Отця не «вводити» нас у спокусу. Важко перекласти одним словом грецький термін: він означає «не дозволь увійти в», «не дай нам впасти у спокусу». «Бог не може бути спокушуваний злом, і сам Він не спокушає нікого» (Як 1, 13); навпаки, Він хоче звільнити нас від спокус. Ми просимо в Нього, щоб Він не дозволив нам вступити на шлях, що веде до гріха. Ми задіяні до боротьби «між плоттю і Духом». Цим проханням ми благаємо про Духа розпізнавання і сили» (ККЦ 2846).
Натомість, хотілося б звернути увагу на іншу сторону питання «Молитви Господньої». Здається, знову таки, те що очевидне для більшості екзегетів, часто мало очевидне для вірних, а навіть для деяких богословів, тобто для всіх тих, які читають Новий Завіт. Йдеться про те, що у Новому Завіті не лише в Євангелії від Матея маємо «Молитву Господню». Вона є також у версії Євангелиста Луки і звучить так в українському перекладі Івана Хоменка: «Отче, нехай святиться твоє ім'я, нехай прийде твоє Царство. Дай нам кожного дня наш хліб щоденний. І прости нам гріхи наші, бо й ми прощаємо кожному, хто нам винен; і не введи нас у спокусу» (Лк 11, 2-4). До речі, у цій версії від Луки останній фрагмент звучить ідентично з тим, який є у Матея: «καὶ μὴ εἰσενέγκῃς ἡμᾶς εἰς πειρασμόν».
Як видно, це коротша версія, бракує декількох фрагментів, які є у Матея, а саме: бракує у зверненні до Отця виразу «наш», немає «що єси на небі», також бракує «нехай буде воля твоя як на небі, так і на землі», і врешті, немає останнього виразу «але визволь нас від злого». Крім того, контекст того моменту, коли Христос навчив учнів цієї молитви у Матея і Луки різний. У Матея це відбулося підчас Нагірної проповіді, у рамках повчання про милостиню, молитву і піст, тобто на початку публічної діяльності Христа. У Луки натомість учні звертаються до Вчителя десь посеред цієї Його діяльності, щоб навчив їх молитися. Лука так про це пише: «Раз якось Він молився в якомусь місці, і як закінчив, сказав до нього один з його учнів: “Господи, навчи нас молитись, як і Йоан навчав своїх учнів”» (Лк 11, 1).
Яка версія правильна? Деякі пізніші манускрипти, пробуючи синхронізувати ці дві версії, додавали до версії Луки ті додатки Молитви Господньої, які є у Матея. Проте, це пізніші додатки, і вони не ввійшли остаточно до Євангелія від Луки. У одному пізньому середньовічному манускрипті навіть є слова «Нехай зійде на нас Твій Святий Дух і очистить нас» замість слів «нехай прийде твоє Царство». Можливо, що Христос декілька разів вчив учнів, як звертатися до Отця. Проте, скоріше за все – і про це говорить більшість екзегетів – коротша версія Євангелиста Луки є первісною і більш оригінальною.
Сучасна біблеїстика говорить про принаймні три джерела, з яких черпали Євангелісти-синоптики, тобто Матей, Марко і Лука, коли через декілька десятків років після Воскресіння Христа писали свої Євангелія. Першим джерелом є якась попередня версія Євангелія від Марка, з якої черпав власне Марко, пишучи знану нам версію Євангелія, а також інколи Матей і Лука. Другим джерелом є попередня версія Євангелія від Матея, і відповідно третім – якась попередня версія Євангелія від Луки. Сучасні, знані нам версії трьох синоптичних Євангелій, формувалися таким чином, що черпали зі свого джерела, а також інколи з тих попередніх джерел інших Євангелій.
Крім того, варто додати, що поки дійшло до остаточної версії, яку ми маємо сьогодні, первісне джерело було відредаговане, і вже потім остаточна редакція, з якої і користають сучасні перекладачі, робилася можливо після смерті Євангеліста. Тому цілком вірогідно, що базова, тобто первісна версія Євангелія, яка вже не збереглася, писалася років 10-15 після Христа, і її автором міг бути Євангелист, а міг бути – і скоріше за все так і було – хтось інший. Потім, через якийсь короткий час, відбулася перша редакція цього тексту, і вже остаточна редакція, відома нам, була зроблена кілька десятків років після цього, можливо теж, як була мова, після смерті даного Євангеліста. У всякому разі, на якому етапі поставання євангельського тексту Євангелист особисто приклав руку – достеменно не відомо. Проте, це не означає, що дане Євангеліє йому просто приписали – він є головним людським його автором, що писав під натхненням Святого Духа, користаючи з інших джерел, писаних чи усних.
Прикладом такої остаточної редакції, тобто додатку, є наприклад кінцівка Євангелія від Матея: «Ідіть отже, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мт 28, 19). Тут остаточний редактор додав хрестильну формулу первісної Церкви, приблизно з початку ІІ століття, вкладаючи її в уста Христа. Або теж додаток, який опинився в кінці Молитви Господньої «бо твоє є Царство, і сила, і слава навіки. Амінь» (після Мт 6, 13). Це також вплив пізнішої літургійної традиції на остаточне редагування Євангелія і текст взятий з ранньохристиянського твору Дідахе 8, 2.
У всякому разі, Матей, крім свого джерела, користувався час від часу також базовою версією Євангелія від Луки. І коли там мав фрагмент про Молитву Господню, використав його не хронологічно, тобто так і тоді, коли ці слова були сказані, але вкомпонував їх у свій опис Нагірної проповіді. Це не один такий приклад, коли в остаточній версії Євангелія висловлювання та подані факти втратили первісний зв’язок з місцем і часом, а також інколи з формою цих висловлювань. Звідси і виникають так звані деякі «неузгодження» у текстах чотирьох Євангелій.
Зрештою, ці «остаточні редагування» первісного тексту ніяк не применшують натхнення Євангелій, бо їх виконували члени первісної Церкви під наглядом наступників Апостолів і Євангелистів. Тобто, так як і первісний текст, так і його редакція, і врешті – остаточна редакція проводилися в лоні Церкви і затверджувалися церковним керівництвом, тобто Учительським Урядом Церкви. Святий Дух надихав як авторів Євангелій, так і керував роботою по остаточній редакції святих книг, забезпечуючи непомильність, а одночасно дозволяючи, щоб кожен Євангелист, а потім і остаточний редактор на основі Євангелиста, представив ту єдину Істину на свій спосіб для конкретної групи читачів.
Проте, слова і вчинки Христа не були у чотирьох формах, як це маємо не раз у випадку чотирьох Євангелій, вони були одні. Отже, крім того, що підчас редагування остаточної версії інколи «згубилася» хронологія подій, інколи промови Христа «помандрували» в інше місце від того, в якому вони були сказані, а інколи також ці слова передають радше загальний сенс, аніж дослівно стенографію висловлювання Спасителя, то ще, без сумніву, маємо і «навмисне» та свідоме подання слів і фактів інакше, ніж це було у якомусь джерелі. І тут врешті, таким прикладом є «Молитва Господня» у версії Євангеліста Матея.
Версія «Отче наш» від Луки має п’ять віршів, натомість Матеєва – сім. І це не випадково. Матей полюбляв цифру сім. Наприклад, вже на самому початку свого Євангелія, коли писав родовід Христа, подає за кожним разом по чотирнадцять поколінь, тобто два рази по сім (див. Мт 1, 17). Хоча, якщо порахувати, то не буде там чотирнадцять поколінь за кожним разом. У 13 розділі свого Євангелія Матей подає сім притч. Коли Петро питає Христа, скільки разів належить пробачити брату, чи сім разів?, то Христос відповідає, що сімдесят разів по сім (див. Мт 18, 22). У 23 розділі Євангелія Матей подає сім проклять для книжників і фарисеїв (див. Мт 23, 13-29). Взагалі, Євангеліє Матея складається з сімох основних частин: дитинство Христа, п’ять частин публічної діяльності Христа, і врешті, сьома частина – опис страстей та Воскресіння Христа. Тому тут теж, у випадку Молитви Господньої, маючи перед собою первісний текст, більш менш той, який читаємо в Євангелії від Луки, де є п’ять прохань, Матей додав ще два – третє і сьоме, – щоб вийшло число сім.
Коли Матей додає до «Отче» слово «наш», то цим самим хоче підкреслити, що арамейське поняття «Абба» (Отець) у словах Христа має винятковий характер, що для Христа Отець є Отцем у винятковий спосіб, натомість для нас – через усиновлення, через наслідування Христа. Матей постійно відрізняє у словах Христа «Отця мого» і «Отця вашого»: «…станете синами Отця вашого, що на небі» (Мт 5, 45); «Тож будьте досконалі, як і Отець ваш небесний досконалий» (Мт 5, 48); «а то не матиме нагороди в Отця вашого, що на небі» (Мт 6, 1); «Коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт 6, 15); «… а Отець ваш небесний їх годує» (Мт 6, 32); «…оскільки більш Отець ваш, що на небі, дасть дари тим, які Його просять» (Мт 7, 11) тощо. У цю схему вписується теж форма, яку Матей надав початку Молитви Господньої, а саме «Отче наш, що єси на небі» (Мт 6, 9).
Коли натомість додає, що Отець «є в небі», це типове для Матея повторення того самого. «Небо» – це синонім Бога, це алегоричне окреслення Бога Ягве. Тому, якщо у інших Євангелистів маємо вираз «Царство Боже», то у Матея це постійно «Царство небесне», що є одним і тим самим. Звідси також часте додавання у Євангелії до слова «Отець» виразу «небесний», або «що на небі».
Додана третя просьба в Євангелії від Матея: «нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі» (Мт 6, 10) має христологічний вимір: тут на землі, Христос започаткував своє Царство, воно вже «посеред нас», проте остаточне його сповнення настане «на небі». У небі панує повна Божа воля, і наскільки ця небесна воля відображатиметься тут, на землі, настільки Царство Небесне тісніше відображатиметься і проявлятиметься поміж вірними.
Додана сьома просьба: «але визволи нас від лукавого (злого)» (Мт 6, 13), власне пов’язана з попередньою: не допусти, щоб ми піддалися випробуванню-спокусі, визволяючи нас від Спокусника, від Злого, від Лукавого. Диявол часто ототожнювався зі злом і був його персоніфікацією. Це не означає, що всяке зло – це диявол, лише, що він є джерелом зла у світі людей, такого зла, співпраця з яким називається «гріхом».
Коротко кажучи, у версії Євангеліста Матея маємо справу з одним з перших богословських тлумачень слів Христа про молитву до Отця, в поєднанні з цими ж словами. Більш-менш оригінальна версія слів Христа – це у Луки. Чи таким чином не належить називати версію Матея «Молитвою Господньою», а лише коротшу версію Луки? Зовсім ні. Матеріальна точність не є в даному випадку важливою для віри – в даному випадку навіть підходять слова Апостола Павла «літера вбиває, дух животворить» (2 Кор 3, 6). Але не лише записані версії Євангелій є певною інтерпретацією слів Христа, вже сама оригінальна мова Євангелій, грецька, якою Христос не говорив, є такою інтерпретацією. Мало того, навіть до повстання перших записаних текстів Євангелій, тобто базових джерел, які потім були редаговані і перередаговані, аж остаточно ми отримали текст, який маємо сьогодні, в усному переданні Євангелій були свої версії і своя інтерпретація, відповідно до потреб живої віри та ментальності, в якій жили тодішні слухачі усного Слова Божого. Церква вибрала натомість версію довшу, з елементами богословського коментаря, і вчинила її літургійною «Молитвою Господньою».
Зрештою, не лише в цьому випадку. Найбільш значимий літургічний вибір, який зробили в Церкві – це слова Христа на Тайній Вечері, так звані слова освячення. У Новому Завіті маємо чотири версії цих слів (1 Кор 11, 23-25, Мт 26, 26-28, Мк 15, 22-24 та Лк 22, 19-20). Натомість ні в Римському Месалі, ні в Літургії Йоана Золотоустого, ні в Літургії Василія Великого немає дослівного повторення якоїсь однієї з цих версій, а є просто п’ята версія, яка базується на тих версіях Нового Завіту. І при цьому всюди перед словами освячення говориться більш-менш так, що «Христос тієї ночі, коли його видано, взяв хліб, благословив, переломив, дав своїм учням і сказав…» і йдуть слова зі Служебника. Тобто, не дослівні слова Христа, а слова, які Церква затвердила у Літургії. Тим не менше, ми не кажемо, що ці літургічні слова – це видумка. А це тому, що їх сенс повністю зберігся і передає слова Христа.
Так само і з «Молитвою Господньою» у версії Матея. Тому переклади молитви «Отче наш» у версії Євангеліста Матея на арамейську, щоб відтворити «оригінальну версію», і що нібито так ось молився Ісус – це переклад не того тексту. Належало б краще перекладати версію Євангеліста Луки (що і роблять деякі дослідники Святого Письма), тоді ми могли б більш точно наблизитися до арамейського оригіналу Молитви Господньої.
Підсумовуючи, варто підкреслити такі речі. Молитва «Отче наш» у версії Євангеліста Матея – це дійсно «Молитва Господня». Вона є нею не настільки за літерою, тобто не повторяє слово за словом, які дослівно сказав Ісус, але є нею за духом. Містить теж богословські пояснення слів Христа, і ці пояснення синхронні з іншими словами Христа з Євангелій. Грецький текст можна вважати лише умовно оригінальним текстом Молитви Господньої, тому що Господь говорив арамейською. Пізніші редагування молитви Господньої не вплинули ані на її зміст, ані на її сенс, ані на її натхнення. Належить однак, якщо йдеться про сенс, розуміти його в контексті з одного боку ментальності як автора так і читачів Євангелія від Матея, а з другого – в контексті цілого Євангелія і євангельської науки про Бога Отця. Того Отця, який, як було сказано вище, що «Він не спокушає нікого» (Як 1, 13).