Розмови, часом надто емоційні, навколо антидискримінаційної поправки в українське трудове законодавство зачепили непростий пласт питань, які не вийде так просто проминути в розвитку нашого суспільства. Ярослав Грицак навіть попередив про можливість української culture war.
Розмови, часом надто емоційні, навколо антидискримінаційної поправки в українське трудове законодавство зачепили непростий пласт питань, які не вийде так просто проминути в розвитку нашого суспільства. Ярослав Грицак навіть попередив про можливість української culture war. Перше про що варто сказати, що ця тема не пройшла якогось попереднього обговорення в соціумі, і в цьому є її вибухонебезпечність. Особисто мені не відомо про те, чи були відкриті розмови стосовно цих питань, на яких можна було б почути думки різних сторін дискусії, а не стереотипні і спрощені інтерпретації позиції іншого. Ця тема відразу потрапила автоматом до «проєвропейського пакету» і кожен, хто пробував розпочати таку дискусію, мав всі шанси бути звинуваченим у «неєвпропейськості» і «нецивілізованості». Як на мене, така форма дискусії схожа на маніпуляцію. Блаженіший Святослав у своєму коментарі до прийнятої поправки зауважив, що «закиди релігійному середовищу в перешкоджанні євроінтеграції України є цілком безпідставні. Тут слід пригадати спільну заяву ВРЦіРО про підтримку євроінтеграційних прагнень українського народу та справжніх європейських вартостей, з якою ми відвідували Брюссель ще у вересні 2013 року».
Я передчуваю, що ця поправка, яку дехто представляв як ключову і завдяки якій відкривається шлях до безвізового режиму, надто великого поступу в цій справі не зробить. Виглядає так, що у нас набагато більше проблем, через які цього режиму ще немає і не буде найближчим часом. Тому властиво, йти з нею на пролом і видавати за панацею, було процесом маніпулятивним. Не виключаю, що за галасом, який зчинив цей процес, деякі політики мали змогу ховати куди більш серйозні «поправки» і «дії», які слід було б зробити задля лібералізації візового режиму. Тут таки слід додати, що для людей, які опонували такому поспіху (без попередньої і відкритої дискусії) не йшлось і не йдеться про узаконення дискримінації. Абсурдно є звинувачувати в цьому, до прикладу, католицьку спільноту, в Катехизмі якої чорним по білому написано, що людей, які мають гомосексуальні нахили слід «сприймати з повагою, співчуттям і тактовністю. У ставленні до них слід уникати будь-яких ознак несправедливої дискримінації» (ККЦ, 2358). Звісно існують розбіжності щодо того, що вважати «дискримінацією» чи «толеранцією», але про це нижче. Блаженіший Святослав у вже згаданому коментарі влучно відзначив у чому для багатьох громадян (які не менше від своїх опонентів бажають бачити свою державу в спільноті європейських країн) України полягає проблематичність поправки: «Небезпека полягає в тому, що насправді терміни «гендерна ідентичність і сексуальна орієнтація» належать до так званої ідеології гендеру і стають небезпечним прецедентом для українського законодавства. Може, зроблено крок уперед у технічній процедурі отримання безвізового режиму, і то ще невідомо про його плоди, але внесено термінологічну дезорієнтацію в саме законодавство».
І справді, питання було і є не втому, що хтось з представників Церкви чи інших суспільних груп (не лише Церква має свої зауваги до цього процесу) бажає когось дискримінувати. Питання було і залишається в термінології. На мою думку, депутати переступили межу своїх повноважень, оскільки такий термін як «гендерна ідентичність» не належить до тієї сфери, яка відведена політикам. Це питання антропології, етики, філософії, біології і т.д., і воно є питанням дискусійним, і не їм цим питанням варто займатись. Щодо нього має бути і вузька (відповідних фахівців) і широка дискусія, інакше воно не матиме суспільної легітимності. Натомість з легкої руки народних обранців така термінологія опинилась в українському законодавстві під приводом лібералізації візового режиму.
Тут хотілось би звернути увагу тих, хто з гарячою головою відстоює проєвропейський курс і ставить його в залежність від питань пов’язаних з сексуальною сферою, що «європейськість» передбачає також відкриту дискусію, а не підкилимність і маніпуляції. Бо виходить, що хочемо нового, а діємо по-старому.
Далі хочу подати кілька тез до цієї дискусії, які, на мою думку, слід пам’ятати в таких розмовах. Не претендую на вичерпність, оскільки ніколи цим питанням особливо не цікавився. Говоритиму як християнин, член українського суспільства, громадянин України і прихильник європейської інтеграції моєї держави. Хоч дехто може вважати, що в цих моїх «ідентичностях» є суперечність, я особисто так не вважаю і маю для цього підстави.
- Перш за все несправедливо стверджувати, що лише один з поглядів на питання, пов’язані із людською статевістю, є європейським, а інший ні. Мені траплялось достатньо нагод бувати в західних європейських країнах, щоб побачити, що й там не існує якогось загальноєвропейського еталону стосовно цих питань. За моїми спостереженнями, які звісно суб’єктивні, як і будь-які інші, пік цих дискусій наближається до своєї точки «ікс» і шальки терезів так і не переважили в бік повної перемоги того дискурсу, який в нас люблять подавати як єдино можливий «проєвропейський».
- Наступне. На мою думку, ці питання «нижче поясу» не варто прив’язувати до поняття «європейськості» (терміну дуже широкого, що включає багато різних пластів). Європейською рисою можна назвати толерантність, але вона не виключає дискусії.
- Толерантність не означає, що я зобов’язаний автоматично приймати точку зору іншого і відкидати свою. Толерантність стосується не так того «що» я говорю, а більше того «як» я говорю. Коли ми дискутуємо про статевість, моє толерантне ставлення не може полягати в тому, що я повинен зректись того, що я бачу різницю між зв'язком чоловіка і жінки, чоловіка і чоловіка чи жінки і жінки. Якщо б толерантність передбачала це, вона була б вже не толерантністю, а банальним тоталітаризмом щодо мислення.
- Слід також пригадати, що «отці засновники» Європейського Союзу Роберт Шуман, Конрад Аденауер і Альчіде де Гаспері в своїх інтенціях величезною мірою базувались на католицькій соціальній доктрині (зокрема на соціальній Енцикліці Папи Лева ХІІІ «Rerum Novarum»), щоб будувати повоєнну нову Європу. Це варто пам’ятати в дискусіях про «європейськість» і про стосунок двотисячотлітньої християнської традиції до її становлення. Такі принципи соціальної доктрини Католицької Церкви, як гідність людської особи, солідарність, субсидіарність і спільне благо є також європейськими цінностями, які формували європейську цивілізацію і, які, з подання вище згаданих європейських політиків, лягли в основу нової Європи. Вони є в самому базисі, і перш за все варто говорити про них, про імплементацію цих цінностей в наше суспільство. Також пригадаю, що понад 60% мешканців Євросоюзу є християнами чи справедливо звинувачувати українських християн в тому, що вони є «анти-європецями»?
- Ми всі маємо своє власне уявлення тієї Європи, до якої прагнемо. Ніде правди діти, що більшість нашого суспільства пов’язує європейську інтеграцію виключно з покращенням матеріального добробуту. І ті, хто перенаголошують на темі пов’язаній з гомосексуальністю, просто грають на цих проєвропейських настроях, за якими криються дуже прагматичні почуття.
- Ще одна важлива ремарка. Релігійному світоглядові часто закидають нераціональність. Забуваючи, що європейська раціональна традиція, до того як протиставитись вірі, розвивалась в рамках саме Церкви. Раціональне мислення, виростало з античного вчення про логос і була гармонійно продовжена християнством, яке розуміло, що світ влаштовано раціонально, що людина має розум і має відповідальність пізнавати його. Антична інтелектуальна традиція була продовжена саме християнством. Той, хто намагається вирізати півтори тисячі років європейської історії, проклавши прямий місток між античністю і просвітництвом є інтелектуально нечесним.
- Наука жодним чином не суперечить вірі. Віруючий тут завше навіть у більш вигідній позиції, бо відкриття науки, які зачудовують розум, свідчать йому про досконалість Божого задуму. Віруючий не прагне відповідати на питання «як» і він з радістю слухає тут науковця. Як то кажуть, сперечаються лише дурні науковці і дурні богослови, а розумні люди з обох сфер розуміють свої межі. Мені особисто дуже імпонує приклад математика і астрофізика Жоржа Леметра – одного з головних авторів теорії Великого вибуху. Чи багато з тих, хто критикує християнство як «темноту безпросвітну» знає, що він був католицьким священиком?
- Я тут свідомо не апелюю до Біблії чи вчення Церкви (хоч загалом вважаю, що нехтувати християнськими коренями європейської цивілізації і України зокрема є інтелектуальним недбальством), оскільки в суспільстві існують люди, для яких ці речі не є авторитетними і я визнаю їхнє право не вважати ці речі авторитетними. Але тут таки зазначу, що у вільній державі жоден світогляд не може бути пануючим, інакше вона б почала скочуватись до тоталітаризму. Світська держава не є державою атеїстичною, а нейтральною щодо будь-якого світогляду. Чи це релігійний світогляд чи нерелігійний.
- Нерелігійний світогляд передбачає такий самий стрибок віри, як і релігійний. Щоб прийняти те, що світобудову можна зрозуміти без посилання на трансцендентне, вимагає не меншої віри ніж для того, щоб зрозуміти його релігійно. Це замкнене коло, яке, наскільки я пригадую, добре вловив Карл Поппер. У момент вибору раціональної системи для пояснення світу в нас немає раціональних аргументів на захист цієї системи, це лише наш вольовий акт, акт віри. Він висить у повітрі. Людині віруючій тут навіть простіше, бо вона приймає можливість раціонального пояснення буття як Одкровення, що світ створений Богом розумно.
- Людина релігійна має свій досвід трансцендентного, вона має досвід того, що цей світ не випадковість. І цей досвід їй важко заперечити, бо він заторкує дуже глибокі пласти її особи. Саме тому вона за нього готова віддати своє життя (наше суспільство у ХХ столітті має вдосталь таких свідчень). І це не фанатизм, це глибока впевненість, яка є наслідком глибокого релігійного пережиття. На основі цього пережиття в людини формується світогляд, який в цивілізованій державі захищений законом від переслідування. Релігійність, це не забобони, не «махання кадилом» чи просто народна традиція. Якби вона була всім названим, то Хрущов таки показав би останнього попа по ТБ у 1975 році. Це варто пам’ятати тим, хто несправедливо атакує релігійність як пережиток минулого. Релігійність буде завжди, завдяки ось цьому досвіду людей, який їм ніхто не може заперечити, бо він відбувся у глибині їхнього нутра, ставши частиною їх єства. Скажу трохи «по-сучасному», що глибока духовність залишається (і стає ще більшим) трендом сучасності. Звідси і зацікавленість різними східними духовними практиками, але й призабутими християнськими. За свідченням польського єзуїта Юзефа Августина, контемплятивні монастирі в Західній Європі не мають браку покликань. А з наростанням потужного технологічного прогресу люди будуть ще інтенсивніше шукати глибини.
- Звісно людина, яка такого досвіду не має, може сказати, що їй байдуже, що ці віруючі там собі досвідчили, але це не привід вносити це в публічний вимір. Мовляв, вони мають право вірити у своєму приватному житті і цього досить. Але чи справді так влаштовані європейські суспільства? Чи розділення кесаревого і Божого, про яке говорив першим пригадуєте хто, передбачає зведення релігійності до приватної сфери?
- В дискусіях, які розпочались ще з закону про право заснування релігійними організаціями навчальних закладів, доводилось чути, що в нашій державі Церква відділена від держави. І це вважається окремими суспільними групами як аргумент проти участі Церкви в суспільному чи взагалі публічному житті. Зведення релігійної сфери до виключно приватної притаманно далеко не всім європейським країнам. Це більше стосується французького принципу laїcité, оскільки саме французька форма секуляризації була значною мірою антирелігійною, і дуже сильно сумніваюсь, що вона можлива в Україні. В більшості ж розвинених держав Церква і державна влада є розділеними, але вони є партнерами. «Вільна Церква у вільній державі», як є в Німеччині чи наприклад як є в США. Ці форми секуляризації (чи правильніше говорити про плюралізацію, а не секуляризацію публічного простору) не є антирелігійними. Церква не виключена з публічного простору – він є відкритим форумом.
- В нашій країні розділення Церкви і держави стосується церковної інституції і державних органів влади, але це не означає розділення Церкви і суспільства. Тут власне хочеться спитати прихильників зникнення Церкви з публічного простору, як вони збираються виключити з нього усіх громадян держави, які є вірними тієї чи іншої конфесії? В них є, банально, паспорти громадян цієї держави зі всіма наслідками. Вони сплачують податки і т.п. Вони мають право брати участь в суспільному житті в однакові мірі з іншими. Якщо я сплачую податки в цій державі, є її громадянином, то я гадаю ніхто не буде змушувати жити мене як шизофренік – в приватній сфері бути віруючою людиною, а в публічному просторі уникати будь-яких проявів своєї релігійності. Я хочу жити відповідно до свого світогляду і виховувати так своїх дітей. Бажаю, щоб мої діти вчились в католицькій школі і т.п. В СРСР вихованням моїх дітей мала б, за платонівським принципом, займатись держава. Ми здається минули цю епоху.
- Щоб завершити цей відступ варто звернути увагу, що християнські установи, які працюють в суспільстві існують по цілій Західній Європі. Це і освітні заклади і соціальні. Їх існування це важлива ознака «європейськості». З іншого боку в напр. в Австрії діє принцип, що якщо в державі розглядається закон, який може торкатись інтересів релігійних спільнот, то він ще до свого прийняття надається їм для консультацій. І це також ЄС… Чи готові ми, скажімо, до такої форми «європейськості»?
- Щодо самого явища гомосексуальності. Людина не може бути дискримінована на цій підставі, це говорить і Катехизм Католицької Церкви. Слово в слово. Але справа тут складніша ніж необхідність «антидискримінаційної поправки». Я мав кілька побіжних бесід із представниками ЛГБТ спільноти (і з юристами зокрема) і знаю, що це не кінцева мета. Кінцева мета, це визнання гомосексуального зв’язку ідентичним до зв’язку чоловіка і жінки. Я тут знову ж не буду апелювати до Біблії чи вчення Церкви. Оскільки для опонентів це не аргумент. Але наш безпосередній досвід говорить, що щось тут не так, навіть без апеляції до релігійного досвіду. Зв’язок чоловіка і жінки є унікальним у нашому світі, оскільки в них ми знаходимо колосальне взаємодоповнення на всіх рівнях (не перестаю це відкривати для себе кожного дня протягом 6 років подружнього життя). І їх зв'язок дає нове життя. Річ небанальна, а одна з найвеличніших в цьому нашому житті. Це не просто функція, подібна до того, щоб висякатись в носову хустинку. Не треба бути віруючим, щоб це бачити. Крайній раціоналіст, якому чуже будь-яке ірраціональне, з цим не зможе не погодитись, що для розвитку людства, суспільства – народження нового життя, це одна з найважливіших його якостей, це взагалі ключова річ для існування людства як такого. Зацитую тут слова визначного філософа минулого століття Ганну Арендт: «Диво, що рятує світ і царину людських справ від їхньої звичайної «природньої» руйнації, - це, врешті-решт факт народжуваності, в якому онтологічно закорінюється здатність діяти».
- Будь-який психолог скаже Вам, що для здорового розвитку дитини найкращими умовами є виховання поруч з її природніми батьками (я не говорю тут про прикрі випадки, коли батьки страждають на соціальні недуги, але такі ситуації не заперечують самого правила). Саме такі діти мають найбільше шансів вирости здоровими повноцінними особами, членами суспільства. Це факт. Тому ми можемо говорити про «природнє подружжя» («natural family» - як це означує американський соціолог Мері Еберштат), яке потенційно може дарувати життя новим особам (я тут не хочу применшити значення тих сімей, які не зі своєї волі не можуть мати дітей). І в якому ці нові особи матимуть найкращі умови для свого зростання. Ми не можемо заперечити існування, наприклад, поняття «природної матері». Оскільки лише та жінка, яка дала життя новій людині є її природньою матір’ю, незважаючи на те, що вона зробила потім. Вона все одно назавжди залишиться нею – «природньою матір’ю». Навіть найкраща прийомна матір ніколи не стане для дитини природньою матір’ю. Навіть найкраща прийомна матір не замінить найкращої природньої матері. Це завжди буде імітація, навіть якщо вона матиме кращі людські якості від тієї, яка народила. Коли я говорю про імітацію, я не хочу нікого принизити, це лише біологічний і психологічний факт. Прошу також зрозуміти, що я тут не говорю про прикрі випадки. Бо, звісно, що можна залізти в якусь казуїстику і на окремо взятих випадках показати інший вимір.
- Тож коли ми говоримо про зв'язок чоловіка і жінки і потенцію нового життя (я розумію, що не всі її реалізовують з різних причин, але це не применшує самого аргументу), то неможливо зредукувати його до чогось іншого. Це унікальний феномен, якому немає аналогів у нашому бутті. Можна спробувати зімітувати цей зв’язок, але це буде лише імітація. Намагання зредукувати унікальність подружжя чоловіка і жінки до простого сполучення двох осіб, незважаючи на стать, буде несправедливим щодо цієї унікальності. Говорячи ще банальніше, якщо уважно придивитись до фізіології чоловіка і жінки в одному випадку і чоловіка і чоловіка (чи жінки і жінки) в іншому, то можна помітити, що тут щось не так. Що це якісь різні зв’язки. І означити їх однаково неможливо. Сама їх тілобудова, хай там як вона була витворена, наштовхує на відповідні висновки. Тут не треба навіть Біблії і вчення Церкви. Це різні феномени. І саме така дискусія повинна відбуватись вже сьогодні в нашому суспільстві. Неприйнятно, як на мене, коли відбуваються певні лобіювання тих чи інших поглядів з уникненням при цьому прямої розмови в рамках цілого соціуму. Я далеко не любитель всесвітніх змов, масонів і істерик, але певні форми лобіювання існують і вони не надто приховані, щоб їх неможливо було відслідкувати.
- Такі роздуми про «природнє подружжя» і дар життя, які я навів вище, певними колами трактуються як нетолерантність (чи «гомофобія» - термін, чи радше штамп, не зрозумілий мені: хто кого власне боїться?). Проте пригадаю те, що писав вище: толерантість не зобов’язує мене не бачити різниці між зв’язком чоловіка і жінки і одностатевим зв’язком. Толерантність не означає однодумності чи виключення когось із публічного форуму.
- Окремим питанням, яке не хочу оминати, є редукція шлюбу до такого собі безстатевого союзу. В якому немає ні чоловіка, ні жінки, а є партнери, і вони можуть бути якими завгодно, є лише ролі, які не закорінені в біології. Тобто можна моделювати будь-які комбінації, гадаю, тут навіть важко обмежити це якоюсь чіткою кількістю. Таке партнерство, це дуже «технічний» зв’язок. Партнерство взагалі передбачає союз задля взаємної вигоди, це дуже прагматична форма стосунків: «ти мені, я тобі». Чи може така термінологія застосовуватись до подружжя? Ні. Це б перекреслило величезну частку європейської культури (та й світової загалом), в якій оспівується людська жертовна любов чоловіка і жінки, яка не може бути зведена до взаємовигідних партнерських стосунків. Що ж залишиться тоді від тієї омріяної європейськості? Не можу собі уявити Ромео і Джульєтту, яко партнерів… Людська любов виглядає повним ідіотизмом у контексті взаємовигідного партнерства, але така вже ця європейськість, часом буває ірраціональною.
- На завершення варто звернути увагу на ще одну річ. Всі попередні мої тези, як і вся дискусія довкола дискримінації, до якої я їх долучаю, виглядають, якщо поглянути на неї збоку, маханнями руками в повітрі. Вона ціла висить у повітрі, бо все базується в кінці кінців на нашому розумінні того, хто така людина і звідки походить людська гідність. Чи вона є результатом договору, вродженою (чому не з зачаття?) і що це значить (зрозумілого пояснення не існує, це як замкнене коло Карла Поппера, про яке йшлось вище), чи вона закорінена в Бозі? Історія свідчить, що, коли гідність стає результатом договору, то цей договір можна переписати під себе і згазувати мільйон-другий в повітря над Біркенау чи Аушвіцом. Європейська ідентичність стоїть на трьох опорах і всі ці терміни, як гідність, право виростали з трьох базисів, які тримають всю європейську конструкцію. Коли ми вириваємо щось з загального контексту, то вся конструкція завалюється. Цими трьома стовпами є Афіни, Єрусалим і Рим (Оксана Забужко говорить ще про Каноссу, що, як на мене, теж важливо). Афіни, це пошук істини, Єрусалим – це віра і етика, а Рим, це право. Ця європейська табуретка з перемінним успіхом стояла на цих ніжках. Єрусалим, дав Європі віру і етику, як і саме поняття про людську гідність (яка виросла з саме з юдео-християнської традиції). Але її підпиляли першою, друга на черзі стала афінська: зникло поняття істини – тепер у кожного своя, а дошукуватись її стало моветоном. Для Сократа істина була тим, що звільняє людину, сучасну людину поняття інтегральної істини не звільняє, а гнобить. Вона вбачає в можливості існування універсальної істини загрозу тоталітаризму і загрозу своїй маленькій «істинці». На разі залишилась римська «ніжка» – право. І саме тому нині такі гарячкові дискусії точаться навколо слів «право», «права» і т.п. Проте право чи права мають стосунок перш за все до поняття правил і швидше йдеться не про «розвиток прав», а про зміну правил, правил соціалізації. Права не висять самі по собі в повітрі, вони пов’язані з розумінням людини, особи, того чим є суспільство. Заохочую читача перечитати цілу статтю о. Ігора Колісника «Я маю право мати право».
- І паки про дискримінацію. На останок хотів би звернути увагу на ще одну тезу Блаженішого Святослава: «На мою думку, у Кодексі законів про працю насамперед потрібно було захистити від дискримінації батьківство й материнство. Ми бачимо, як у наших умовах дикого капіталізму вагітність жінки часом може бути причиною втрати роботи, а агресивний бізнес-час і низька платня не залишають батькам часу для сім`ї та дітей». Я десь розумію, що ЄС тепер не буде ніяким чином зобов’язаний надавати притулок тим, хто жалітиметься на дискримінацію через гомосексуальні схильності. І з їхнього боку це дуже прагматичний підхід. Але так щиро, чи зміниться щось у нас? І чи в нас існує проблема лише з дискримінацією тих, хто має гомосексуальні схильності? Далеко ні. Чи у нас не дискримінують людей з особливими потребами? Нещодавно один хлопчина у Львові хотів влаштуватись на роботу, оскільки він має певну форму неповносправності, то йому сказали, що його візьмуть, щоб перед державою «галочку» поставити і навіть мінімальну зарплатню дадуть, але щоб не показувався на роботі, бо його там бачити не хочуть. Чи не дискримінують дівчат, запитуючи при прийомі на роботу, чи не збираються вони народжувати дітей найближчим часом? Цей список можна продовжувати. Найтрагічніше, що все це неможливо виправити поправкою, вона тут як мертвому кадило. Зміна повинна відбутись в головах, а не у законодавстві.