Коли канал 1+1 почав серію т.зв. журналістських розслідувань під загальною назвою „У Бога за пазухою” про нечисті справи у церковній сфері, я відразу сподівався побачити „передрук” теми в інших ЗМІ. І, звичайно, обурливу реакцію на них.

Це вже стало звично, що після одного такого хітового або просто цікавого матеріалу, в інших мас-медіа у свою чергу йдуть подібні за тематикою матеріали. Нерідко такою темою було висвітлення діяльності нових релігійних рухів, які часто називалися просто сектами. Такі публікації чудово показують, наскільки журналісти обізнані у релігієзнавчій тематиці, тобто необізнані. Скажімо, мені навіть не хочеться читати „писанія” журналістки, яка до сект відносить 33-34 тисячі релігійних організацій, тобто всі зареєстровані і незареєстровані в Україні релігійні організації, у т.ч. православних, католиків і т.д. Для неї, напевно, вони всі секти? Але хто ж тоді вона? Напевно, ще багато хто пам’ятає антисектантські „шедеври” в газеті „Діло”, які викликали зливу реакцій в різних колах.

В мене (і не тільки в мене) складалося враження, що ці антисектантські матеріали не появлялися випадково. Часто паралельно з ними йдуть коментарі певних депутатів чи т.зв. борців зі сектами, які пропонують на законодавчому рівні заборонити діяльність деструктивних рухів. Як приклад, заохочують звертатися до російського законодавчого досвіду. Не буду вдаватися у правову тематику, що введення таких заборон у законодавство може призвести до згортання основ релігійної свободи як такої. Бо чиновник на місці в одному регіоні до деструктивних внесе „уніатів і розкольників”, а в іншому „московську церкву”. Зрештою, якщо вже боротися з деструктивними рухами, то варто починати з політичних партій — цікаво, яка з них після такої боротьби залишиться.

Такі та подібні релігійні теми можуть також бути викликані бажанням журналістів шукати сенсації. Напевно, інтрига довкола нетрадиційних релігійних організацій завжди буде „продаватися”, як і розповіді про фінансові махінації в церквах. Можна знайти ще інші „цікаві” теми — контакти з владою, інтриги за владу тощо. І чомусь складається враження, що позитивні теми сенсаціями бути не можуть, що їх „не продати”.

Днями я вкотре переконався, що звичайна на перший погляд тема свята чи якась позитивна подія можуть бути набагато цікавішими для читачів. До свята Покрови в нас на порталі РІСУ завжди росте рейтинг, але цього року він виріс майже вдвічі від звичайного за день. Для порівняння, коли під час візиту Патріарха Кирила в Україну (в свій час топова тема в ЗМІ, а ми описували дуже детально візит і зібрали величезний дайджест матеріалів з інших ЗМІ) у перший день в нас було майже 2,5 тисячі відвідувачів (максимум за весь час візиту), то на Покрови цифра статистики від Google-аналітики наблизилася до 4 тис.

Отже, я хочу сказати, що часом в редакціях ми не усвідомлює, що часто не те є сенсацією, що ми подаємо — читач може мати вищі вимоги і духовніші та естетичніші цінності, ніж те, що ми їм пропонуємо, з чим ми до нього звертаємося. Фраза „цього хочуть читачі” — швидше б мала виглядати так: „це нам подобається, і ми хочемо переконати інших, що воно їм мусить бути цікавим”. Проте новина про чудо в якомусь селі, де в молитві біля ікони люди отримують зцілення, напевно є важливішою для читача (і досить рентабельною для ЗМІ — перевірено роками), ніж винесений бруд з церковного подвір’я.

На завершення банальна приповідка. В пекло потрапили вбивця і журналіст. За якийсь час вогонь під казаном вбивці зменшився, а потім взагалі погас. Натомість вогонь під казаном журналіста зростав. Ображений „майстер пера” із запитанням: „чому так” звернувся до старшого чорта. Нечистий сказав, що провину вбивці вже забули на землі, бо вмерли родичі того, кого він вбив. А сенсаційні статті цього журналіста про Церкву і далі зводять людей зі шляху спасіння...