Дещо про моральне значення вчорашніх трагічних подій під Смоленськом взагалі і для українців зокрема.
У Польщі є тільки одне слово для окреслення подій 10 квітня: національна катастрофа. Щось, що дозволило плакати всім, як сім'ям загиблих, як головному політичному опоненту президента Качинського — прем'єру Туску, що не втримав сліз на прес-конференції, так і рядовим громадянам, незалежно від їх ступеня політизованості чи громадянської свідомості. Адже всі розуміли: країна одним разом втратила найкращих, свою еліту. Не всіх, звичайно, але...
Подія настільки несподівана і настільки вражаюча відкриває якесь друге дихання в людині - людина починає діяти і говорити не так, як звикла, а так як їй підповідає серце. Тобто в такі моменти, поки не пройде первинний стан шоку, людина й назовні є властиво людиною - забуває про охоронні механізми, відкидає маски, стає відвертою.
В суботу польські журналісти спілкувалися з простими людьми на вулицях, навіть входили до домівок і помешкань зовсім незнайомих людей. Було незвично чути після глибоких і щирих слів, що це була пані Н. зі свого помешкання на вулиці М. Або коментар для Бі-Бі-Сі чистою англійською на вулиці Варшави від "рядової" медсестри. Що вони казали? "Якби хтось захотів зняти фантастичну стрічку, в якій польський президент з дружиною і половиною уряду летить на урочистості в Катині і ні з того, ні з сього розбивається, то це був би марний сценарій - ніхто не прийшов би до кінотеатру, бо це кітч, це неможливо. Одначе так трапилось". "Мені здається, що разом закінчилась ціла епоха. Я не поділяла в усьому політичних поглядів пана Президента, але зараз чуюся так, немов загинув хтось дуже близький. Багато близьких. Це дуже особиста втрата. Не знаю, як жити далі". Перепрошую за можливі неточності, відтворюю з пам'яті, окрім того слова мішалися із сльозами. Та й мені не було легко слухати, для мене ця подія також має вимір особистої втрати. Проте, гадаю, що ще довго буду пам'ятати ці та інші слова і обличчя.
Коли чуєш коментарі звичайних людей, то серед інших є й такі два слова: втрата і поразка. Чи це тожсамі окреслення? Здавалося б - для країни це дійсно катастрофа, отже і твердження рівноцінні. Мабуть таке враження можна віднести і щодо кожної людини окремо. І взагалі, звідки таке питання? І чому воно має хвилювати також нас, українців?
Гадаю, це питання - з розряду фундаментальних. В історії кожної країни є важкі і знакові миті. Поразки військові, політичні, катастрофічні, історичні... Втрати великих територій, великих цінностей, великих людей... В особистій історії кожної людини також є втрати (близьких, засобів до існування, пріоритетів та ідеалів, себе зрештою...) та поразки (життєві, пов'язані з майном, авторитетом, амбіціями, коханням...). Тому це питання стає близьким і важливим для кожного: чи втрати і поразки мого народу - це те саме? Чи мої особисті втрати і поразки - це те саме?
Втрата - це те, що нас становило, хоча ми були впевнені, що це власне ми цим володіємо, надаємо кшталт. Аж ось, цього нема. Поразка - це подія, яка перекреслила роки наполегливої праці (тобто минуле), мрії, сподівання і перспективи (тобто майбутнє) і заперечила наш статус сьогодні (життєвий, соціальний, політичний, економічний, родинний...). Обидва слова належать до "чорного словничка", який запихуємо в найдальший кут, щоб не привело з нього скористати. Але життя часом відкриває цей словничок прямо перед носом на зовсім несподіванних сторінках. Втрата і поразка тожсамі, або майже тожсамі в силі болю, якого здатні завдати. Але перша різниця, яку можна побачити, полягає в тому, що поразка вбиває надію... а втрата?
Після поразки вмирає віра в певний добрий фінал, чи йдеться про країну, чи йдеться про особисту долю. Наприклад, після ганебних поразок початку Другої Світової перемога над нацизмом вже не могла відновити довоєнних ілюзій ані затерти пам'ять про те, що тотальне винищення можливе. Ба, навіть тепер, в контексті недавніх українських політичних змагань (які апріорі складаються з перемог і поразок) багато хто відчуває, що зазнав поразки - як наслідок ми бачимо збільшення песимізму і акцент безвиході в тоні виповідей багатьох. В житті, наприклад родинному чи професійному, бувають поразки, що перекреслюють сподівання. Поразку важко пережити з піднятою головою - адже ти в статусі переможеного.
Втрата натомість зазвичай наповнює смутком і... надією. Так, бо людина по часі глибокого пережиття починає шукати, чим заповнити порожнечу. Боже Ти Бог мій, я шукаю від рання Тебе, душа моя прагне до Тебе, тужить тіло моє за Тобою в країні пустельній і вимученій без води... (Пс 62,2) Коли переживаєш особисту втрату - ти в жалобі. Тужить тіло моє. Але знаєш, віриш, маєш надію, що ця людина, яку більше не побачиш на землі, зустріне тебе в світлі Воскресіння. Світла втрата! Бо тільки вона може дати мені так сильну надію! Отже: не кожна втрата - це поразка.
Коли християнин дивиться на втрату - впізнає в ній відбиток обличчя Господа, Розіп'ятого і Воскреслого. Чому ми, котрі називаємо себе християнами, ще можемо побачити світло в події, яка пригнічує багатьох, але так нам важко це зробити в переліку особистих життєвих страт? Став Ти на поміч для мене, в тіні ж Твоїх крил я співатиму! Пригорнулась до Тебе душа моя, правиця Твоя підпирає мене. (Пс 62, 8-9)
Варто про це пам'ятати. Варто згадувати: не кожна втрата - поразка.
Варто також пам'ятати і ще одне. Навіть поразка, хоч безсумнівно щось в нас вбиває, не може встояти перед Тим, Хто переміг, переміг смерть, гріх і все те, що становить наші втрати і поразки, чи то спільні, чи то особисті.
Христос воскрес! Алілуя!