Блог о. Петра Балога O.P._image

Блог о. Петра Балога O.P.

Проблема зла

09.06.2020, 20:38
Проблема зла - фото 1
Ще Філон Олександрійський, єврейський релігійний мислитель і сучасник Ісуса Христа, говорив про «метафізичне зло», тобто про той тип зла, з яким найбільше проблем у мислителів – чи то філософів, чи то богословів. Потім Готфрід Лейбніц (1646-1716) ввів це поняття  в обіг.

«Проблема зла». Саме так найчастіше говориться про цей феномен, яким є зло, з точки зору філософії. І саме тоді це стає «проблемою», коли береться до уваги Творець світу, яким є «добрий Бог». Питання до сих пір не вичерпане, остаточної і задовільної для всіх відповіді не знайдено. Спроби остаточних відповідей зазвичай призводили до автономізації зла, до різних форм дуалізму, тобто до твердження, що в світі існує не одне якесь начало, але два незалежні, собі ворожі і постійно собі протиставні. З цього приводу проблема зла була теж аргументом проти існування всемогутнього Бога, як Єдиного Начала, Який усе створив і усім керує.

Критика релігії з цього приводу мала місце вже давно, а сучасних форм набрала в ранньому новому періоді, як наприклад у Девіда Г’юма (1711-1776). Коротко кажучи, аргумент проти існування Бога звучить так: якщо Бог існує і є Добрим та Любов’ю, а також керує всім через своє Провидіння, як можна виправдати, що дозволяє страждати і вмирати мільйонам невинних? Здавалося, що дуалізм, тобто існування незалежно, «пліч-о-пліч» двох автономних сил, Бога і зла, вирішувало цю проблему. Проте з цього виходила інша проблема: це вже не був у такому разі Бог у розумінні Абсолюту, всемогутності, єдиного Начала всього. З’являється класичний «парадокс всемогутності», яким займалися вже від давніх часів багато мислителів, філософів чи теологів.

Щоб якось вирішити цю проблему з дуалізмом, деякі мислителі, передусім представники первісної теософії, твердили, що ці два начала мають своє джерело в Бозі, а отже Бог нібито породжує зло. На приклад, Фрідріх Шеллінг (1775-1854) у своїх пізніших творах твердив, що протилежності – це щось обумовлене, вони існують у світі людей, натомість у Бозі немає цього обумовленого поділу, у Ньому добро і зло якимось чином тотожні. Однак така постановка питання чинить зло чимсь суб’єктивним, чимсь іншим «самим в собі», аніж воно є «для інших». Можливо тут Шеллінг зазнав впливу Канта, згідно якого нам доступні лише феномени, зовнішні прояви чогось, а не його внутрішня і справжня суть. А це теж тому, що ми все розглядаємо у часі і просторі, які теж суб’єктивні, і насправді знаходяться в нас самих, а не реально «назовні», поза нами. У всякому разі на зовні вони геть інші і непізнавальні. Може тоді і зло насправді добре, а нам лише здається, що воно погане? Всі однак теорії так чи інакше мають свої коріння.

Зло як історично філософська проблема

Свого часу Платон твердив, що причиною всякого зла є матерія. Так як матеріальний світ, згідно Платона, існує вічно, тому і зло вічне. А одночасно і Бог вічний. Тут проявився дуалізм Платона. Бог за посередництвом Деміурга впорядкував хаотичну матерію, звідси у матеріальному світі з’явилося добро. Проте, що більше десь матерії, і що менше вона організована, то більше там залишилося зла. У людині від Бога є добра душа, і вона постійно бореться з матеріальним тілом. На нижчих від людини ступенях буття зла взагалі все більше. Натомість що далі «вверх», у світ ідей, то зла все менше, аж врешті воно повністю зникає, бо там є лише нематеріальний Бог-Добро і його ідеї. Насправді, справжнє і істинне буття – це буття ідей, вільних від зла, натомість існування матеріальне, що конечно супроводжується з «існуванням-у-злі», є в принципі існуванням лише умовним, є як би «тінню», недосконалим відображенням того справжнього. Отже, щоб позбутися зла, людині належить визволитися з пут матеріального, передусім зі свого тіла, але теж відійти з цього світу у «світ інший».

Концепція зла у Платона у певній мірі покривалася з пантеїстичними поглядами щодо світу стоїків, згідно яких існує лише Одне Буття, досконале і вічне, решті натомість це лише еманації цього Єдино Буття чи відображення, як говорив Платон. Світ взагалі є досконалою гармонією, але щоб ця гармонія існувала, потрібне зло. Натомість людина по відношенню до зла може бути чи то пасивною, і не боротися з ним, чи то активною, і таким чином перемагати його, одночасно розвиваючись сама. Ця концепція зла, до речі, пізніше була присутня і у неоплатонізмі. Наприклад, Августин у своєму творі «Про град Божий» твердитиме, що присутність фізичного зла більше впливає на гармонію у всесвіті, аніж це було б за його відсутності (див. Августин, Про град Божий, ХІ, 22). Тома Аквінський під впливом Августина писатиме про це у «Сумі проти язичників», ІІІ, 71.

Учень Платона, Аристотель, говорив про Бога, як про Першого Рушія, який був теж принципом всякого добра у світі. Натомість, причиною зла згідно Аристотеля (і тут він подібний до свого вчителя) є матеріальність світу, чи вірніше – матеріальна частина буття, однак Перший Рушій не має з цим злом нічого спільного, мало того – навіть не знає про його існування. Пізнання Богом світу, зла, людей, чи взагалі всього Ним сотвореного, вводило б у Ньому певні зміни, тобто недосконалість. Чому однак існує зло тут, у цьому світі? Бо мусить, тому що інакше навколишня природа і все, що тут бачимо, було б нематеріальне. Але тут у Аристотеля є один важливий момент, який вплинув на розуміння природи зла на цілі віки а навіть тисячоліття вперед, особливо у християнстві.

Згідно Аристотеля, буття і добро – тотожні. Іншими словами, коли говоримо «існуюче» розуміємо це як «добре», і навпаки. Причому, все це екстраполюється: немає якогось буття, яке не було б добрим, і так само, все, що добре, так чи інакше має своє буття. Звідси, логічний висновок: зло не має свого власного буття. Воно якось там звичайно існує, бо говоримо про нього, досвідчуємо його, проте це існування лише в переносному сенсі, не в буттєвому, не в субстанціональному. Можна ще сказати інакше: не існує абсолютне зло, тобто «зло суцільне», якесь буття без чогось ще, аніж крім зла, бо тоді б щось таке повністю знищило буття, яке, пам’ятаємо, тотожне з добром. Зло абсолютне – це небуття, а небуття, тавтологічно кажучи, немає. Найчастіше про зло у цій перспективі говоритиметься, як про «відсутність добра», чи «відсутність буття».

Цю концепцію зла як privatio bonum пізніше перейме Августин, від нього і теж безпосередньо від Аристотеля – Тома Аквінський, і потім вже більшість томістів до наших часів включно. Отже, зло – це коли чогось бракує, а не коли щось є. А тому, так як щось таке як абсолютне зло не існує у своїй субстанції, лише завжди як якась недосконалість чи якась вада на чомусь доброму, то ані не є воно «конкурентом» Бога, ані не могло бути Ним створене. Ця теорія зла, хоча і має свої слабкі сторони, досить значно укріпила позиції теодицеї, скасувавши одночасно дуалізм. Залишається лише питання в зв’язку з цією теорією зла: чому існують ці вади чи ця відсутність добра у якомусь бутті, в тім теж і передусім – у житті людини? І чи не є така теодицея спробою «врятувати Бога коштом людини?», як твердив німецький філософ Ганс Блюменберг (1920-1996) у своїй книзі «Легітимність Нового часу» (Die Legitimität der Neuzeit, 1966).

Типи зла

Ще Філон Олександрійський, єврейський релігійний мислитель і сучасник Ісуса Христа, говорив про «метафізичне зло», тобто про той тип зла, з яким найбільше проблем у мислителів – чи то філософів, чи то богословів. Потім Готфрід Лейбніц (1646-1716) ввів це поняття в обіг, і таким чином, подібно як загалом це робила християнська традиція, розрізняв три типи зла: метафізичне, фізичне і моральне. Метафізичне – це недосконалість, фізичне – це страждання, моральне – це гріх. Згідно Лейбніца, метафізичне зло стосується всього буття, крім Буття Абсолютного. І це не тому, що цьому є якась таємнича причина чи що це буття в цьому винувате, а лише тому, що воно на відміну від Буття Абсолютного, тобто Бога, має обмеження, які виникають з самого факту, що ці буття були створені. А отже, ці обмеження – це брак вічності, абсолютної досконалості, абсолютної доброти, брак безкінечності, всемогутності і т. п. Коротко кажучи, жодне буття не є Богом крім самого Бога, а тому у кожному бутті є неконечність їхнього буття, існує в ньому в тій чи іншій мірі недосконалість, тобто метафізичне зло. Тут ще варто пригадати, що Лейбніц вважав наш світ найдосконалішим з можливих, не зважаючи на існуюче в ньому зло, просто це зло – це щось менш досконале, ніж Творець цього світу.

Як Лейбніц пояснює існування зла у своєму знаменитому творі, виданому 1710 року, «Теодицея»? Пояснення він виводить з іншого свого вчення, а саме з вчення про монади, з яких складається весь світ. Монади – це автономні творіння, всі різні і незалежні, сотворені першомонадою – Богом. Це різні субстанції, буття, все живе і неживе. І в цьому мусить бути метафізичне зло, певна недосконалість, інакше монади стали б абсолютними по своїй природі і не відрізнялися б від першомонади, від Бога. З метафізичного зла, згідно Лейбніца, виникає можливість фізичного, тобто страждання, а воно дане Богом, щоб людина досягала вищого добра. Страждання – це або кара людині за щось, або педагогічна міра, виховання у напрямку вищих цінностей. А взагалі, як статистично зауважує Лейбніц, у процентному відношенні у житті людини щастя і радості набагато більше, аніж горя і страждань, тобто фізичного зла. Врешті, моральне зло існує тому, що Бог дав людині свободу, і або забирає цю свободу, вирішуючи проблему морального зла, тобто гріха, або залишає її, і тоді моральне зло продовжує існувати у світі. Бог вибрав те друге, бо свобода – це основа розумного буття.

Якщо метафізичне зло є чимось досить теоретичним, чимось, що як і решта метафізичних питань, вимикається нашому розуму, то вже фізичне зло людина досвідчує постійно. Це різні руйнівні катаклізми у природі, страждання, хвороби та інші прикрості, які людині приносить світ. Також у самій людині мають місце фізичні недосконалості, на приклад психічні розлади, сум, страх, депресія, незнання, помилки. Все це прояви фізичного зла. Натомість смерть – це найвища міра фізичного зла, яке разом з нею переходить у зло метафізичне, і тому тут вже ніхто не може з цим ніяк собі порадити, навіть якщо з фізичним злом ще можна якось часом дати раду.

Що стосується морального зла, то воно вже відноситься до царини етики, і проявляється тоді, коли з’являється невідповідність між діями людини і певними нормами, чи то такими, що виникають з природнього права, чи такими, що базуються на релігійному праві, а часто також і тими, що випливають зі встановленого права. Тут уже мова буде або про свідомість і добровільність людини, і тоді це моральне зло називатиметься у багатьох релігійних системах гріхом, а у світському законодавстві – злочином, або на неусвідомлених чи не добровільних діях, тоді відповідальність з людини знімається повістю або частково, проте зло не перестає бути злом, хіба що може трансформуватися з морального у фізичне. Нерідко теж моральне зло є джерелом різних анти людських ідеологій, що призводить до загибелі інших людей.

Теги: #Блоги

Последние новости