Говорити лише про самотність важко, а оскільки предметом нашого роздумування є самотність і присутність стає значно легше. Справа в тому, що самотність сама по собі не дозволяє нам ставити себе в рамки, бо вона бездонна і моторошна, а оскільки самотність зв’язана із присутністю, то вже відомо, де вона повинна закінчуватися.

Роздумувати про самотність можна як про позитивне чи негативне явище. Як про доконаний факт чи свідомо обраний стан. Самотність може бути на самоті чи в спільноті.

Існують різні синоніми до цього слова: самотина, самота, одинокість, ізоляція, усамітнення, відкинення, покидання, а також і нащастя зустрічаємо антоніми: співучасть, співпричетність, сострадання, присутність як участь, сопричастя. Синонімів і антонімів до самотності напевно більше, я спеціально над тим не застановлявся.

Здивувала мене латинська мудрість: «Homo solus, aut deus aut daemon (Самітна людина, або бог або демон)». Я до неї пояснень не знайшов, хіба можу свою думку додати – це проста істина, що самотність може бути для людини дуже доброю творчою, або дуже поганою, а теж, що самотність, це природній атрибут кожної людини і її буття. Людину не може не торкнути самотність.

Письменники описують самотність людини в самій собі, серед інших, чи в природі. Ось приклад єврейсько-французького письменника, народженого в Каїрі, Едмона Жабèса, який пише в творі «De la solitude, comme espace d’écriture (Про самотність, як простір писання)»: 

Y  aurait-il  des  degrés  à  la  solitude  – donc plusieurs plages, différents  niveaux  de solitude  –  comme il y a des paliers  d'ombre  ou  de  lumière?
Pourrait-on,  en  ce  cas,  soutenir  qu'il  y  a certaines solitudes  vouées  à  la  nuit  et d'autres,  au  jour?
Y  aurait-il  enfin  diverses  formes  de solitude: solitude resplendissante,  ronde  – celle du  soleil – ou  solitude
plate,  ténébreuse – celle  des  dalles funéraires; solitude  de  la  fête  et  solitude du deuil?

Чи може є ступені самотності – із яких різні виміри, різні рівні самотності – як є
площини тіні або світла?
Чи можемо ми, в даному випадку, стверджувати, що є певні самотності призначені ночі, а інші, дню?
Чи може, врешті, існують різні форми самотності: самотність сяюча, кругла – від сонця – чи самотність плоска, темна – від надгробних плит; самотність святкування і самотність трауру?

Коли я, як християнин, шукаю відповідь на якесь питання, то, переважно, стараюся розглядати його із погляду традиції Церкви, яка навчає як інтерпретувати Святе Письмо.

Основні такі акценти з Святого Письма я хотів би виокремити.

1. Бог сотворив Адама самотнім, як факт самого створення людської природи. Сотворена людина повинна будувати свої відносини із своїм Сотворителем і довкіллям. Бог теж сотворив природу і поставив людину царювати над нею. Цитую книгу Буття 2: 7, 9, 15: «Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою. І виростив Господь Бог із землі всяке дерево, принадне на погляд і добре для поживи, і дерево життя посеред саду та й дерево пізнання добра й зла. Узяв Господь Бог чоловіка й осадив його в Едемському саді порати його й доглядати його.»

2. Бог теж сказав в книзі Буття 2: 18, що «не добре чоловікові бути самому; сотворю йому поміч, відповідну для нього» і це речення відносилося вже до реляції між мужчиною і жінкою: «А були вони обоє, чоловік і його жінка, нагі, та (одне одного) не соромилися (Бт. 2: 25).»

3. Інший вид самотності в Святому Письмі – це самотність, спричинена гріхом. В Псалмі 25: 15-18, цар Давид співає: «Очі мої завжди до Господа. Він бо звільнить від сіті мої ноги. Зглянься і змилосердися надо мною, бо я самотній і нещасний. Злагідни скорботи мого серця і виведи мене з тісноти моєї. Споглянь на моє горе й на труд мій, і відпусти всі мої гріхи». Ще в книзі пророка Осія 3: 2-3, маємо згадку про перелюбку, яку Бог наказав відкупити і залишити самотньою, щоб більше не блудила. Це був образ синів Ізраїля, які теж «сидітимуть самотніми, без царя…, без жертви». Цей стан покаянного усамітнення триватиме доки вони не почнуть «шукати Бога… і прийдуть до Господа».

4. Книга Проповідника (Еклесіяст) 5: 7-12, яка належить до пізнішої доби єврейської літератури, передає нам слова царя Когелета, Давидого сина, про самотність. Його роздуми зосереджуються на працеголіках, які намагаються на роботі отримати те, що повинні осягнути в дома із рідними. Він каже: «Бачив я ще й іншу марноту під сонцем. Людина собі самотня, нікого другого не має; ні сина в неї, ані брата, а праці її нема краю, очі її не насичуються багатством. Для кого я працюю та позбавляю себе щастя? Це теж лиш марнота й лихий клопіт. Двом ліпше, ніж одному, вони бо мають ліпшу користь із своєї праці. Бо як упадуть, один одного підніме. Горе ж одному, як упаде, і нема нікого, щоб його підвести. Так само, як лежать удвох – їм тепло; одному ж як загрітись? Наскочить на одного хтось, удвох проти нього стануть; троїста нитка не так хутко рветься.»

5. В Новому Завіті самотність також окреслена, як місце чи час добровільної призадуми, усамітнення. Наприклад євангеліст Марко 1: 35 пише, що Ісус «уранці ж, іще геть за ночі, вставши, вийшов і пішов на самоту й там молився». Теж саме в Матея 14: 13-14 сказано ось так: «почувши [про смерть Йоана Хрестителя], Ісус відплив [з Назарету] човном у пустинне й самітне місце; народ же, довідавшись про це, пішов за ним з міст пішки. А вийшовши Ісус, побачив силу народу і змилосердився над ними та вигоїв їхніх недужих». А також в Луки 4: 42 і 5: 15-16 доповідає: «чутка про нього ширилась дедалі більше, і сила людей збігалася, щоб його почути й вилікуватись від своїх недуг. Та він відходив у місця самітні й молився». Йдеться про усамітнення для концентрації свого духу і ума, для віднайдення шкали вартостей, щоб могти позитивно діяти не зважаючи на життєві перетурбації.

6. Ми теж знаємо про страшну самотність Ісуса Христа, яка межує із розпачем. Іконописець Лука 22: 41-44 це нам так змальовує: «і [Христос] сам відійшов від них [апостолів] так, як кинути каменем і, ставши на коліна, почав молитися: “Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а твоя буде воля!” Тоді з’явився йому ангел з неба, що підкріплював його. Повний скорботи та тривоги, ще пильніш молився, а піт його став, мов каплі крови, що падали на землю.» Межа цієї самотності ніби кінчається там, де Христос віддається волі свого Отця. Але не зовсім, бо таж самотність продовжувалася на хресті, про що пише Матей 27: 46 такими словами: «а близько дев’ятої години Ісус скрикнув міцним голосом, вимовляючи: “Елі Елі, лема савах-тані”, – тобто: “Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?”» Тут навіть Святе Письмо не вказує на межі самотності Христа на хресті! Настає смерть!

Цікаво, що у притчі про Страшний Суд, яка властиво є описом Другого Пришестя Христа в час якого відділяють овець від козлів, Христос запитує людей (а також нас) як вони боролися із самотністю своїх братів: чи голодного нагодували; чи в’язня відвідали; чи прийняли чужинця, і додає: це був Я! Інструкції, які так просто сповнити, стають лакмусовим папірчиком нашої спроможності увійти в Царство.

Ми хочемо нині застановити зокрема про народження Ісуса Христа, що теж називаємо воплочення. Лука 2: 6-7 нас інформує, що Марія була вагітна і «от коли вони були там [у Вифлеємі], настав їй час родити, і вона породила свого сина первородного, сповила його та поклала в ясла, бо не було їм місця в заїзді».

І тут «ангел Господній» з’явився пастухам… (Лука 2: 8-20).

Цей образ нас прямо торкається, бо показує, що самотність приходить до невинних, а не обов’язково як наслідок поганої поведінки людини. У цьому ми нераз переконувались в житті і не могли собі дати одвіт, чому воно так є, що нещастя чіпається невинних. Це можуть бути різні категорії людей – ненароджені в материнськім лоні, яких позбуваються; малолітні діти, яких сексуально згіршують, а потім як м’ясо використовують; невинна молодь, якій масова культура відбирає творчий дух ідеалізму, переводячи все в матеріальні цінності; безборонні студенти, віддані на прю корупційній освітній системі; чесні підприємці, які для цього, щоб гідно жити примушені ховати свої прибутки, ніби вони злодії; громадяни, яких позбуваються або маніпулюють волевиявлення; старші люди, яких позбавляють майна здобутого важким трудом через обман; батьки, яких не шанують діти; хворі, які не можуть гідно лікуватися в наших лікарнях, оскільки не можуть оплатити темні постійно підвищені позасистемні тарифи; господарі, які так захопилися своїм майном, що побудували собі золоті клітки повні страху і огородилися від сусідів; господарі, яких обійстя закінчується при власній брамі, і які втратили відчуття спільноти господарів; урядовці, яких система перетворює із «слуг спільноти» до учасників змови «банди», яку представляють; політики, які втративши орієнтири не стали державними мужами, а політиканами, без прозорих і чесних цілей і засобів для її осягнення; бандити, які покаялися і не змогли знову влитися в суспільство через брак солідарності… Всі ці та інші приклади із життєвого досвіду кожного з нас показують долю мільйонів тих людей, які відкинуті і задля того самітні, що не мають куди йти, з ким поговорити про наболілі справи, не мають від кого отримати і кому запропонувати свою поміч, є чужі серед своїх, піддані різним психологічним тискам, яких вони навіть не свідомі, не вбачаючи визволення від капкану, в якого їх закрили рідні властьімущі.

Що це за самотність, яка доторкається невинних і яка поставлена в християнське поняття Різдва Христового? Ця самотність, яку пережив Ісус Христос із Марією і Йосифом, ввійшла в культуру народів, а зокрема висвітлюється в Україні колядами.

Ось народна коляда «А Пречиста Діва по світу ходила», яка розповідає про самотність Марії з Христом, і про самотність багатого господаря. Дві різні самотності, що зустрілися: одна, повна надії на доброту людини і природи; друга, яка попала у власну пастку. Відтак ми маємо: гіднішого пса від власного багатого господаря; відкритого бідного господаря, готового помогти чим може і свідомий того, що щоб полегшити самотність Марії з Ісусом не достатньо тільки їх прийняти на нічліг, але й поговорити за столом. Коляда нам змальовує самотність і присутність, ізоляцію супроти сопричастя!

Темненькая нічка тьмою світ закрила.

На небеснім полі (2) , зорі запалила.

А Пречиста Діва по світу ходила,

Прийшла до багача (2), на ніч ся просила:

«Пане господарю, переночуй мене,

Бо темная нічка (2) находить на мене».

А той пан господар не хтів ночувати,

Казав своїм слугам (2) собаками гнати.

А тії собаки Марію пізнали,

Перед Пречистою (2) на коліна впали.

А Пречиста Діва по світу ходила.

Прийшла до бідного (2) на ніч ся просила:

«Пане господарю, переночуй мене,

Бо темная нічка (2) находить на мене».

«Ой рад би тя, сестро, переночувати,

Тільки я немаю (2) вечероньки дати»

«Не треба, ми, брате, вечероньки твої,

Тільки пусти мене (2) до стаєнки свої».

«Вставай жінко, вставай. Доки будеш спала?

Вже наша стаєнка (2) світлом засіяла».

Чи то сонце сходить, чи місяць заходить?

То Пречиста Діва (2) свого Сина родить.

«Якбим була знала, що то Матір Божа,

То бим постелила (2) до свойого ложа.

Якби м була знала, що Мати з Ісусом,

То бим пристелила (2) біленьким обрусом».

Христос не тільки не мав де спочити серед людей, коли народився, але й згодом, згідно з євангелистом Лукою 2: 13-14: «ангел Господній з’явився вві сні Йосифові й каже: “Устань, візьми дитятко і його матір, і втікай в Єгипет, і перебудь там, поки я тобі не скажу, бо Ірод розшукуватиме дитя, щоб його вбити.” Вставши Йосиф, узяв уночі дитятко та його матір і пішов у Єгипет» через пустелю.

Дозвольте вам прочитати слова Різдвяного Послання 2009-2010 єпископа Кіровоградського і Голованівського УПЦ КП , Марка (Левківа), де він прекрасно показує висхідну від самотності, яка починається з самого терплячого Христа Ісуса:

«Самотність – страшне, вбивче слово. Так почав Свій земний шлях Господь, і на цій дорозі Він приєднався до всіх, хто так живе і в наш час. До всіх, хто чужий серед своїх братів та сестер, усіх принижених та переможених людською підлістю і злобою.
Ось таким явився перед нами Бог, тому що Він захотів стати одним із нас, у нашому приниженні та недолі. І Він не посоромився нас, став таким, як ми всі. Він поріднився із нами через Свою любов, через Своє розуміння, через Своє прощення та милосердя. Поріднився із тими, яких інші від себе відштовхували. Він прийшов для того, щоб жодна людина, яка втратила самоповагу, не могла подумати, що Бог втратив повагу до неї, що Бог не бачить у ній достойного Своєї любові.»

[Марк (Левків), єпископ. Різдвяне Послання 2009-2010 // Сайт «Кіровоградська єпархія» http://cerkva-el.com.ua/?articleID=148].

В тому важлива роль ангелів, як це бачимо із Святого Письма. «Ангел Господній» з’явився пастухам (Лука 2: 8-20) і вони пішли розвіяти самотність Ісуса. У вигнанні, після того, як помер Ірод  «ангел Господній з’явився вві сні Йосифові в Єгипті і каже: “Встань, візьми дитятко та його матір і повернись в Ізраїльську землю, бо вмерли ті, що чигали на життя дитятка”» (Матей 2: 19-20). Це ж саме спостерігаємо в Оливному городі, де після розпачливого крику Христа до Отця «з’явився йому ангел з неба, що підкріплював його» (Лука 22: 43).

Ангели покликані для того, щоб розбивати самотність, вказуючи на належні перспективи, які даровані кожній людині на світі – чи то в духовному чи матеріальному вимірі. Господь дарує кожній народженій особі персонального Ангела-охоронця, щоб супроводжував її в житті, в хвилині смерти і навіть після смерти, де можна буде його побачити уже не матеріальними очима. Хоч людина ніби пропадає в сумнівах і невпевненості щодо себе самої, їй світить сонце та їй відкривається небо. Розглядати вихід із самотності можна тільки у вічній понад земній перспективі. Ангел є тим, хто нас підносить до висот, опустившись для того в безодню нашої самотності.

Християнська Божественна Літургія є цим людським простором, який при умові справжньої глибокої участі, дозволяє людині відчути дотик Небесного Царства, усвідомлення своєї екзистенційної самотності, прийняття того факту, щоб з нього вийти піднесеним до Божої гідності, для якої кожна людина була створена.

На одному сайті, приналежному ченцям василіянам із Кристинополя написано:

«Ми часто почуваємо себе тут, на землі, ув’язненими в темниці нашого страху та нашого смутку. Ми, прив’язані самі до себе, зависли у шарпанині наших емоцій, потреб та пристрастей, у павутині провини та докорів сумління. Ми заплутані у незрозумілих стосунках, інтригах та рольових іграх. Ми міцно зависли самі в собі, у нашій гордині, що забороняє нам визнати власну правду. Ми прикуті до власного тіла, яке досить часто міцно тримає нас у зап’ясті. У Своєму вознесінні Ісус поклав на нас Свою руку, Він полонив нас Своєю любов’ю. І таким чином перемінив нашу в’язницю. У Своїй любові Він взяв нас зі Собою до неба.»

[Вознесіння Господа і Спаса нашого Ісуса Христа // Сайт «Монастир св. Юрія оо. Василіян в м. Червонограді» http://www.osbm-krystynopil.com.ua/stati/rozdumy%20pro%20voznesiania.html].

Про це писала свята монахиня Марія (Скобцова) в статті «Друга Заповідь» видана в Парижі 1939 р. (с. 29) [Монахиня Мария. Вторая заповедь / На страже свободы. – Православное дело. Сборник I. – Париж, 1939. – С. 27-44, 84-95.]: «У Православній Церкві Людина не одинока, не самотня, і не в самотності проходить вона путь Спасіння, а являється членом Тіла Христового, їй припадає доля своїх братів по Христу, вона оправдується Праведниками і відповідає за гріхи грішників. Православна Церква – це не самотнє стояння перед Богом, а соборність, яка єднає всіх єдністю Христової і спільної любови». Це ж саме актуальне для всіх Церков.

Марія Скобцова підтвердила цю фразу своїм життя, сміливо несучи хрести своїх ближніх аж до колючих дротів концтабору, де віддала життя, щоб врятувати незнайому жінку. Оце єднання свого «я», своєї долі з братами у Христі прекрасно описують Василь Стус, Іван Світличний, Валерій Марченко, Зеновій Красівський – люди, які пройшли крізь саме пекло Системи і вийшли з нього, перетворивши власну самотність у творчість.

Самотність добровільно прийнята і усвідомлена стає радше усамітненням. Це усамітнення – це погляд на своє серце, свій внутрішній світ, самого себе в цій послідовності і за тими принципами, якими людина була сотворена Богом. Це дозволяє не тільки на роздуми, але й на постанови, не тільки на побачення глибини своєї негідності, але й висоти свого людського покликання, яке зможе відбутися лише в Божих планах поставлених людині для її свободи. Оскільки така самотність сприяє очищенню від всякого намулу, який назбирався в нашому серці, вона й дозволяє на відсторонення від всяких пристрастей, які не дають свобідно думати і приймати рішення. Звідси й самотність може стати простором творчості, площиною нового мислення, віднайденням своєї оригінальної особистості, студією, де можна почути голос свого серця.

Така самотність дозволяє людині віднайти найважливіші справи свого життя, щоб вони були дороговказами в спільному житті, яке дане людям. Художник Карло Звіринський так писав: «Творчість неможлива без самотності… Люблю мою самотність, я вже звик до неї… Самотність завжди мене вабила, я ніколи не тужив за товариством. В умовах самотності я більше можу самовиразитися. Самотність не приносила мені особливої радості, лише – спокій, рівновагу, можливість концентрації». Самотність дозволяє зауважити Бога, який так сотворив людину, що забажав в ній замешкати, щоб внести в людину Божу гідність – свободу, яку Він сотворив для неї, любов, якою Він є в повній мірі. Лише людина, яка знає хто вона і куди вона прямує, може жити спільним життям із іншими і при цьому відчувати співпричетність до них, а не самотність коло них.

[Див.: Василь Слапчук. Їхня самотність // Сайт «Сім’я і дім» http://www.simya.com.ua/articles/2/9036/; також: Самотність: зле чи добре? // Сайт «Львівський форум» http://forum.lvivport.com/archive/index.php/t-33904.html].