Роздуми над інтерв’ю протоієрея Георгія Коваленка, або: і суспільству, і церковній спільноті важливо реагувати на людей, які генерують ідеї.
Роздуми над інтерв’ю протоієрея Георгія Коваленка, або: і суспільству, і церковній спільноті важливо реагувати на людей, які генерують ідеї.
Декілька днів я свідомо намагався не стежити за реакцією у соцмережах на інтерв’ю о. Георгія на «Главкомі» – треба було самому прояснити для себе пріоритетність тих або інших тез цього інтерв’ю. Розмову варто перечитати. Адже в тексті інтерв’ю і журналіст, і інтерв’юер торкаються найважливіших вузлових питань, які окреслюють, над чим треба працювати і православним, і суспільству загалом, щоби цінності тих 70 % громадян України, які вважають себе причетними до православ'я, дійсно були християнськими і впливали на розвиток суспільства.
Текст інтерв’ю для мене – не стільки трансляція готових відповідей на питання, скільки запрошення до спільних пошуків, до зусиль на спільному шляху. З цим перейдемо до міркувань.
Пріоритети, поставлені в інтерв’ю, нижче подаю не в авторській послідовності, а так, як вони відобразилися для мене, читача.
У першу чергу, нам варто відповісти собі – які якості українського православ'я необхідні, щоби з їх допомогою, разом із суспільством знаходити відповіді на гострі виклики?
Відповідь може складатися з двох чи більше частин. По-перше: чим православ'я, і християнство загалом важливі зараз для суспільства як привабливий образ? Що ми можемо запропонувати? Наявний стереотип – цінність православ'я в тому, що тут красиві храми і монастирі, де містяться позолочені ікони і гарно співає хор. Але ж насправді – і Євангеліє, і християнський етос – зовсім не про це. Тому я бачу постановку питання так: що наше православ'я може засвідчити як таку свою цінність, яка нагально необхідна для всіх? І тут, якщо будемо відверті і самокритичні, може виявитися так, що нам самим найперше треба буде вчитися слідувати Христовим заповідям, реалізувати їх у себе, в самій церковній огорожі.
Друге, чому ми у Церкві маємо вчитися і рухатися в цьому разом із суспільством – це культурі діалогу. Нам треба приймати і світ навколо, і церковне середовище як поле перетину, взаємодії різних інтересів і напрямків зусиль. Це непросто – вчитися узгоджувати різні позиції та інтереси, але завдяки цьому ми можемо йти у майбутнє.
Реалізувати щось корисне за останні роки разом для Церкви і суспільства вдалося не так багато ще з такої причини: одні весь час чекають, що «свої» (ті, що за Хутором Михайлівським) ось-ось прийдуть, а інші, здається, сподіваються, що після Томоса все якось само собою налагодиться. Але це безвідповідально. Треба ставити гострі питання і пропонувати шляхи реалізації.
Наступне. Найменшими органами, в яких іде життя Церкви, є парафії. Церковне життя жодним чином не зводиться до рівня парафіяльного, але без парафіяльного життя більш високі рівні церковного будівництва не мають органічної підтримки. А над якістю парафіяльного життя треба весь час працювати. І у простому спілкуванні священиків, парафіян, «захожан», і завдяки розгортанню цілеспрямованих програм – культурних, соціяльних, педагогічних, на рівні парафій, благочиній тощо. Всьому цьому необхідно постійно вчитися – найперше духовенству, але й церковному активу також. Якщо для таких занять, як медицина чи педагогіка курси підвищення кваліфікації є неодмінною частиною професії, то освоєння нових якостей служіння має бути нормальним і для пастиря, і для церковного активу.
І, нарешті – трохи про вищі, ніж парафіяльні, структурні ланки церковного організму та їх взаємозв’язок. Ідея соборноправності, як частини київської традиції, яку я підтримую як учасник «Мережі відкритого православ'я», означає значною мірою представництво, наявність механізму дорадчого голосу або присутність кожної з верств церковної спільноти при прийнятті рішень на більш високих рівнях церковної адміністрації. Така колегіальність не повинна замінити адміністративну підпорядкованість нижчих ланок вищим, але сприяє тому, щоб церковний організм став ефективно цілісним. Йому шкодитиме і відрубність окремих єпархій (благочиній, монастирів, парафій), і надто жорстка б’юрократична вертикаль. До цього ще треба побажати навіть не повну, а певну прозорість «святого святих» - б’юджетних рішень. Але йти до цього нам ще дуже довго…