Блог протоиерея Евгения Заплетнюка_image

Блог протоиерея Евгения Заплетнюка

Скоропадский заявил об утрате. Совести

24.10.2011, 17:16

Одразу з понеділка вирішив у міру можливостей розставити всі крапки над «і», і врешті, закрити всі питання, які не вирішив минулого тижня через власну надмірну зайнятість. Тоді, через церковний послух, який, до речі, немає вихідних та жодної перерви, я не мав можливості хоча б якось прореагувати на статтю «В УАПЦ заявили обутрате».

Усім мої найкращі вітання. Одразу з понеділка вирішив у міру можливостей розставити всі крапки над «і», і врешті, закрити всі питання, які не вирішив минулого тижня через власну надмірну зайнятість. Тоді, через церковний послух, який, до речі, немає вихідних та жодної перерви, я не мав можливості хоча б якось прореагувати на статтю «В УАПЦ заявили об утрате», що вийшла у виданні "Коммерсантъ Украина", №171 (1445), 21.10.2011. Крім того, що там обговорюються питання внутрішнього життя УАПЦ, у статті ще й згадується моє ім’я і навіть цитуються мої коментарі для журналіста Артема Скоропадського.

З жалем змушений визнати, що всі або принаймні більшість моїх коментарів Артему — це конкретний фейк. Маючи власні переконання, а може й зацікавлення, Артем вже не вперше видає власні думки за думки своїх інтерв’юерів. Причому робить це, як на мене, доволі зухвало і вже зовсім не соромлячись, там де це лиш можливо і потрібно. На свій вибір, часто згущуючи фарби чи просто надаючи відповідям експертів власного емоційного забарвлення. А даремно. «Комерсант» завжди був авторитетним виданням, причому вартим довіри зовсім небезпідставно. Тому постійні читачі будь-яких продуктів цього видавничого дому зазвичай уже звикли безумовно довіряти авторам. Особливо в тих випадках, де матеріали побудовані у формі коментарів. Читаючи такі тексти, іноді складається враження, що власне авторського матеріалу там мінімум, а може й немає взагалі – все конкретика, чітко і по-суті, і не без оригінального почуття гумору. Я колись і сам так вважав. Однак згодом зрозумів, на жаль дорогою ціною власного авторитету, що журналісти отримують гроші не просто за вчасно упорядкований набір літер, але й за сенсації, які будуть надруковані. Коли їх нема, а гроші потрібні – окремим журналістам їх треба просто вигадувати.

Сенсації потрібно помітити там, де їх насправді немає, навіть всупереч репутації та авторитету тих людей, які дали згоду співпрацювати з журналістом. І от типовим прикладом такої журналістської фантазії у діях автора і є вищезгадана стаття. Не знаю, як до цього поставилися інші люди, чиї імена були теж згадані в цьому опусі, але особисто я вважаю себе ображеним, і зовсім не був би проти вибачень Артема на свою адресу. Так робити не можна. Навіть за гроші. Тим паче людям, які тобі колись довіряли.

Я не знаю, скільки Артем отримав гонорару, але впевнений, що, мабуть, не так вже й багато, щоб продавати за них власний авторитет. Чому так вважаю? Тому що не говорив пану Скоропадському того, що було видане за мій коментар. На жаль, в мене немає жодних можливостей спростувати нібито мої думки у тих масштабах, у який вже розійшлася згадана публікація. Однак, на майбутнє я би хотів застерегти від подібного лукавства інших «гонителів за сенсаціями».

Шановні журналісти! Людей треба любити, а не використовувати. Тоді вони будуть так само ставитись і до вас. Звісно, сьогодні стала особливо популярною тема свободи слова і пов’язаного з цим питанням доступу журналістів до інформації. Однак, попри це все, мета журналіста – свідчити про правду, а не голосно викрити негідника. Ззовні, начебто це і невелика різниця. Однак той, хто про неї забуває, вже наперед виключає думку, що він сам може помилятися чи бути некомпетентним у конкретній ситуації. Журналісти вже давно припинили бути банальними літописцями. Записувати події і явища їм вже замало і нецікаво. Вони більше не хочуть мовчки спостерігати за подіями. Навпаки, давно воліють їх створювати. Для цього одні з них балотуються у депутати, а інші йдуть в містифікатори та казкарі. Головне в такому випадку – оточити себе ореолом незалежності, авторитетності, принципового «безсрібництва» чи якихось подібних ілюзій.

Чи спілкувались ми з Артемом перед публікацією? Так, він телефонував мені і ми розмовляли близько п’яти хвилин.

Чи справді усі думки, приписані мені, відповідають реальному стану речей? Ні, основна думка надрукованого коментаря була вирвана з контексту мого виступу у відеоблозі і до коментаря «Комерсанту» немала жодного стосунку. Артему Скоропадському я говорив зовсім про інше.

Про що я говорив Артему? Про те, що наша УАП Церква, не дивлячись на суперечки і очевидну ідеологічну та стратегічну різницю у поглядах з Київським патріархатом, готова продовжити діалог стосовно об’єднання. А завжди відомі «умови» з боку УАПЦ до патріарха Філарета – це наше визнання проблем, які потрібно вирішити в першу чергу. Тому ми не згортаємо діалог, а шукаємо способи, щоб його продовжити, зробити дієвим та результативним. Власне й тому і збирався наш Архиєрейський Собор.

Що може підтвердити правдивість моїх думок? Я розповів журналісту про те, що Архиєрейський Собор УАПЦ, турбуючись про долю України і Української Церкви, планує звернутися за консультацією до Церкви-Матері — Вселенської Патріархії. Для цього незабаром до Фанару буде направлено офіційну делегацію УАПЦ. З точки зору об’єктивної дійсності, а також журналістської «сенсаційності», це був справжній ексклюзив ніким і ніде раніше не оприлюднений, одначе Артему він виявився непотрібний. Чому? Тому що він «ламає» усю видуману «сенсаційну» систему, яку потрібно опублікувати і отримати за це гроші.

Чи можливо припустити, що своїм косноязичієм та невмінням добре сформулювати думку, я заплутав журналіста? Ні! Якщо я кажу одне, а він записує принципово інше, то тут справа не лише в тому, як я можу передати власні думки, а який відсоток з них він зрозумів правильно. Питання лише в тому, що саме йому потрібно було для «сенсації» і наскільки його моральні якості дозволять переступити і через себе, і через іншого задля кількох гривень. У Києві життя нині дороге. Я розумію, бо й сам там колись жив. Все ж, у таких випадках можна було б взагалі не телефонувати. Все одно журналіст нічого не почув, а коли й почув – не зрозумів, тільки образив. Повірте, це дуже дивне відчуття, коли замість тебе говорить хтось інший, але підписує матеріал твоїм іменем. Даруйте, але в час, відколи існують диктофони, подібні конфузи «простою випадковістю» бути не можуть в принципі. Тим більше, що це не колгоспна стінгазета, а всесвітньовідомий «Комерсант /Україна».

Вочевидь, що мій власний відеоблог не є офіційним органом УАПЦ, а приватний майданчик, на якому я можу публікувати будь-які свої думки, і навіть ті, що не є «офіційною лінією» нашої Церкви. Водночас, це зовсім не свідчить про те, що я можу писати там неправду, будь-яку маячню на свій вибір, без страху втратити священицький авторитет. Однак, якщо з безлічі думок вибрати випадкову фразу і побудувати на ній офіційний коментар для «Ъ», то таким чином будь-кому можна буде приписати будь-що.

 Можна придумати заголовок, який звучатиме досить ефектно, але при цьому неправдиво та образливо для нашої Церкви. «В УАПЦ заявили об утрате...». Насправді, ми нічого не втрачали і нічого офіційно не заявляли. В тому числі і для Скоропадського. Однак, якщо сама стаття писалася під цей заголовок, то це свідчить не лише про низьку кваліфікацію журналіста, автора статті, але й тієї людини, редактора, яка дозволила надрукувати цю маячню. Інший можливий варіант, який також не відкидаю, – це чиєсь спецзамовлення, яке Артем змушений був виконати. Згідно з ключовою думкою матеріалу, заголовок мав би бути щось на кшталт «Киевский Патриархат теряет доверие. От иерахов УАПЦ». Однак Скоропадський напевне злякався («не відважився») так написати, тому й перевернув все з ніг на голову. Як вірному УАПЦ, мені це боляче і надзвичайно неприємно читати. До речі, раніше я вважав Артема своїм приятелем і навіть дозволяв себе кілька разів називати на «ти». Вочевидь — даремно. 

Деякі фрази у тексті були особливо дивні. Наприклад, про «Внеочередное и никем не анонсированное заседание архиерейского собора». Якщо на сайті Автокефалія // Uaoc.Net ще за кілька днів було анонсовано про Архиєрейський Собор у Тернополі, то як, скажіть мені, можна з такою наївною цинічністю писати про те, що цього не було? І якщо про це писав я, то з тексту виходить що я – «ніхто»? Чи, можливо, готуючи Собор, мені треба було надіслати телеграму ще й пану Скоропадському і таким чином ще «офіційніше проанонсувати» цей захід? Церква — це не місце, де конвеєрним способом народжуються інформприводи для чергового опусу «навколоцерковного» журналіста. Принаймні наша Українська Автокефальна Православна Церква таким місцем ніколи не була і сподіваюся — не буде.

Не буду цитувати все, що говорив у тій статті Владика УПЦ КП Євстратій. Навіть про чиїсь «ультимативные заявления на публику». Жодних заяв та ультиматумів, окрім мого виступу (у відеоблозі), не було. Якщо чомусь (??) вважати саме мій виступ ультиматумом, то цікаво, чому ж мою статтю – Голови місіонерського відділу Патріархії УАПЦ, в.о. секретаря Архиєрейського Собору УАПЦ та носія багатьох інших нескромних, але все-таки офіційних титулів — написану спеціально для офіційного інтернет-видання УПЦ Київського Патріархату саме там надруковано не було? Чи саме це не є «демаршем» владики Євстратія (Зорі), і «політики його партії»?

А як читаємо далі, для владики Олександра (Драбинка) (за версією Артема Скоропадського) справа виглядала абсолютно байдуже. Він там згадав ще про якісь канони, але, очевидно, стримувався від того, щоб не покласти слухавку. З точки зору реальної церковної ситуації Українська Православна Церква аж ніяк не може бути байдужою до існуючого нині Статус Кво, оскільки саме у таких начебто дрібницях і вирішується доля Української Церкви. Тому я швидше повірю, що Високопреосвященний Владика Олександр з байдужістю віднісся саме до телефонного дзвінка Скоропадського, аніж до теми їхньої розмови. І я більш ніж упевнений, що й тут Артем злукавив. Як видно, Скоропадський просто не любить москалів, при цьому будучи самим москалем. Яка ж насправді сумна іронія… Цікаво, що це ж він сам колись хвалився, що йому подобалось ходити до нашої Андріївської... Але ж я тут при чому? Навіщо робити мене крайнім у своїх психологічних проблемах?

Однак нікого так сильно не осоромив пан Скоропадський, як мого давнього і надзвичайно близького й сердечного друга – пана Тараса («Тарасія») Антошевського, колишнього мого одновірця з УАПЦ. Усього в одному реченні, вирваному з контексту, було феєрично розставлено всі крапки над «і» у глобальності мислення цього експерта — директора Релігійно-інформаційної служби України. З’ясувалося, що «Они не доросли до понимания того, что общение между церквями — это не политические переговоры. Просто надо объединяться без всяких условий и ультиматумов». Вирвана з розмови фраза (а як ми вже переконались, Артем це уміє), без будь-яких деталей, абсолютно не відкриває нам повної картини. Можливо, брат Тарасій тут говорив не про бездумне об’єднання УАПЦ з УПЦ КП, а наприклад, УГКЦ з УПГКЦ, чи уніатів з римо-католиками. Хто ж їх тепер зрозуміє?!... Особливо у випадку, якщо тепер не можеш довіритися ні одному, ні другому.

Не сподіваючись на вибачення Артема, маю до нього лише одне прохання. Артеме, для власного самоствердження більше ніколи не використовуйте мою скромну персону. І взагалі, забудьте про моє існування та витріть врешті з записника мій номер. Користі з того, що ви досі написали про УАПЦ, немає ніякої. Знайдіть собі, будьте вже такі ласкаві, іншу жертву, яка дасть вам можливість, безнаказано паразитуючи, видумувати про неї вигідні «сенсації», не втрачаючи при цьому титулу саме «навколо-релігійного» публіциста. Я ж особисто, в силу притаманного мені холеричного темпераменту, кожному знайду що, як і коли відповісти. У тому числі, поставити всякого брехуна на місце, належне йому в такому випадку. Бо сила — не в грошах. Вона — у Правді. Чи не так, друзі?

Последние новости

Вчера
23 июня
22 июня
21 июня