Навіть якщо людина має віру у Христа, це не обов’язково автоматично означає бачити сенс страждань. Часто це питання і у віруючих залишається без відповіді. Особливо, коли страждання чи смерть взагалі не мають пояснення чи не є приводом якогось навернення, зміни поганого способу життя на хороший чи ще якихось позитивних моментів. Єдине, що людина може, і до чого заохочує Новий Завіт – це жертвувати свої страждання Христу. Не у всіх віруючих це виходить, особливо з огляду на контекст, обставини чи інтенсивність власних страждань.

 

Упродовж Великого посту християни згадують страждання Сина Божого. Щодня ми також стикаємося із трагічними подіями, із болем, розчаруванням. Чому Бог допускає страждання в нашому житті? Чи може воно приносити якусь користь? Чому люди страждають по-різному: хтось більше, а хтось менше? Як християнину слід пережити страждання?

 

Питання про страждання, їх причину та їх сенс – це до сьогодні «питання без відповіді». У всякому разі, не всі певну відповідь, наприклад християнську, сприймають як вичерпну. Буддизм не заморочував собі сильно голову про пошук екзистенціальних чи онтологічних причин страждання, лише показав певні приклади-причини з життя, чому людина страждає, і після цього – запропонував чотири істини, як від цього страждання визволитися і дійти до «нірвани».

З другого боку, згідно єврейській традиції, так званій Кабалі, страждання – це сила, яка спонукає людину розвиватися, шукати кращу дорогу, йти вперед. Тобто страждання мають в собі навіть щось позитивне. Тому Творець і допускає страждання, щоб його творіння, передусім люди, не стояли на місці, але розвивалися. Хоча, Кабала також вчить, що страждання не є чимось позитивним саме в собі, воно лише засіб, часом досить болісний, щоб дійти до прекрасної цілі, до сенсу свого життя. Брак страждань як би кидає людину у сон, натомість їх інтенсивність у життя пробуджує і не дозволяє спати.

Цікавим теж був підхід до страждань у стоїків, тобто представників одного з філософських рухів античності. Вони старалися не зважати на всілякі зовнішні чинники, які могли чи то позитивно, чи то негативно вплинути на них. Ніщо не повинно порушувати внутрішню рівновагу і спокій: ні щастя, ні нещастя, в тім теж – страждання. Людина повинна панувати над цим, а коли стається, приймати як належне. Взагалі, належить без емоцій і раціонально ставитися до будь-чого, що трапляється у житті і навіть в певній мір інтелектуально тішитися з цього, хоч би це були і страждання.

 

Про проблему страждання у Старому Завіті

Святе Писання має особливий підхід до страждання. Воно не возвеличує його, і тим більше не тішиться з нього, як стоїки. Християнин свої страждання завжди співставляє зі стражданнями Христа. Вже Старий Завіт описує благання, які люди звертають до Бога з приводу страждань і утисків: чи то в Єгипті, чи то після повернення до Обітованої Землі і напасті ворогів. Особливо часто ці благання видно у Псалмах.

Страждання – це зло, воно, згідно Писання, з’явилося у житті людини враз з первородним гріхом (див. Бут 3, 16-19). Натомість, здоров’я і благополуччя – це Боже благословення. На початку страждання і нещастя прив’язували до особистої гріховності: якщо комусь зле, то напевно десь там згрішив. Страждання отже, згідно первісних переконань ізраїльтян, допускає Бог. Пророк Амос говорить: «Чи станеться у місті якесь лихо, що його Бог не спричинив би?» (Ам 3, 6). Або Книга пророка Ісаї: «Я витворюю світло й творю пітьму, чиню добро й допускаю зло. Я, Господь, усе це чиню» (45, 7). Взагалі, це гріх є причиною нещасть і страждань, а отже людина винна, тому і страждає. Пророк Ісая пише: «Горе ж беззаконникові, лихо на нього! Бо за діла рук його буде йому й відплата» (Іс 3, 11).

Проте, з іншого боку, таке безпосереднє приписування Богу біблійними авторами відповідальності за зло і страждання викликало у декого думку, що в такому разі Бога нема: «Каже безумний у своїм серці: «Немає Бога!» Зіпсувалися, мерзоту коять; нема нікого, хто добро чинив би» (Пс 14, 1). Зрештою, це переконання про існування зла і страждання в світі і до наших днів є однією з причин атеїзму.

Але пізніше настає свідомість, що не все так однозначно. Особливо це видно у книзі Йова, де описані страждання праведника. Також деколи видно у Старому Завіті спроби не приписувати причину страждань чи хвороб і недомагань безпосередньо Богу, але що це так вже природньо стається в нашому житті (пор. 2 Сам 4, 4; Бут 27, 1; 48, 10). Однак, від екзистенціальних питань втекти нікуди не вдається. Особливо, коли з’являються певні «збої» у правилі: «провина-відплата». Мудрець Когелет стверджує: «Усе я бачив за днів моєї марноти: і праведника, що у своїй праведності гине, і безбожника, що у своїй безбожності довгий вік тягне» (Проп 7, 15). А пророк Єремія волає: «Чому доля безбожників щаслива, і всім віроломним добре ведеться?» (Єр 12, 1). Йов не розумів такого стану речей, чому він несправедливо страждає, і питав Бога про причини свого страждання: «І тоді клич, і я відповідатиму; або я буду говорити, а ти мені відказуй. Скільки переступів та гріхів у мене? Вкажи мені переступ мій і гріх мій!» (Йов 13, 22-23). Тим не менше, Книга Йова закінчується позитивно і ще в стилі старого правила: за добро Бог нагороджує добробутом. Проте питання ця книга залишила: чому людина несправедливо страждає?

Стоячи перед цим питанням, автори Старого Завіту поступово усвідомлювали з одного боку, що стоять перед таємницею, а з другого – що страждання все-таки має певну цінність і очищає людину, в певній мірі – вдосконалює її, якщо відповідно до страждання підійти. Пророк Єремія говорить: «Тому так мовить Господь сил: «Ось я розтоплю їх і випробую; як же мені інакше вчинити з дочкою народу мого?» (Єр 9, 6). А псалміст так пише: «Бо ти нас випробував, Боже; перетопив нас, як перетоплюється срібло. Завів нас у тенета, поклав тяжкий тягар на наші плечі. Ти допустив, щоб люди їздили нам по головах, – ми перейшли вогонь і воду, але ти вивів нас на простір» (Пс 66, 10-12). Страждання починає розглядатися як виховний момент зі сторони Бога, не як покарання для покарання. Страждання якось вписані у Боже Провидіння, яке нам важко збагнути, але яке веде остаточно до добра. Про це ще колись говорив Йосиф Єгипетський, коментуючи свої страждання, які він пережив і які були заподіяні йому з рук братів: «Ви зло задумали на мене, але Бог обернув це на добре, щоб зробити так, як воно й є сьогодні: спасти життя багатьом людям» (Бут 50, 20).

Особливо яскраво описане страждання Слуги Господнього у Книзі пророка Ісаї (див. Іс 52, 13 – 53, 12). Причому, цей слуга страждав не за свої гріхи, а за гріхи інших людей. Однак він добровільно взяв на себе провину тих інших. Чому він страждав і погодився на це – це залишається таємницею і знову у Божому Провидінні має вийти на добро: «Та Господь схотів придавити його стражданням. Якщо він принесе своє життя в покуту, то узрить потомство, житиме довго, і рука його вчинить успішно волю Господню.» (Іс 53, 10). Не дарма, образ Слуги Господнього є прообразом страждаючого Ісуса Христа.

 

Питання страждання у Новому Завіті

Ісус Христос постійно проявляв милосердя до людського страждання, спричиненого чи то хворобою, чи то гріхом, чи то смертю, і як тільки міг, старався зарадити цьому нещастю людей: оздоровлював, відпускав гріхи, воскрешав. Ці всі чуда були «знаками» майбутнього Царства Божого, в якому не буде страждань і горя. Крім того, також своїм учням Христос дав владу оздоровлювати хвороби людей (див. Мт 10, 1).

Ціллю приходу Христа було між іншим знищити владу смерті, але сама смерть, а в тім теж – і страждання, поки що існують на землі, проте після смерті і Воскресіння Христа вони вже не мають остаточного слова. Христос приніс втіху страждаючим, назвав їх «блаженними», тобто дослівно «щасливими», бо вони «будуть потішені» (див. Мт 5, 5). Крім того, страждання тепер не розглядаються як обов’язкова відплата за гріхи, лише як шанс проявитися через них, чи завдяки ним, Божій силі і славі. Коли про сліпого питали, за які гріхи він народився сліпим, Христос відповів: «Ані він не згрішив, ані батьки його, – відказав Ісус, – але щоб ділам Божим виявитись на ньому!» (Йн 9, 3). Подібно сказав Христос у випадку смертельної хвороби Лазаря: «Недуга ця не на смерть, а на славу Божу: щоб Син Божий ним прославився» (Йн 11, 4).

Про себе Христос часто говорив, що «Синові Чоловічому багато треба вистраждати, а й відцураються його старші, первосвященики та книжники, буде він убитий, по трьох же днях воскресне» (Мк 8, 31, пор. Мт 17, 22-23). Чи в іншому місці: «А перше Він мусить багато страждати й бути відкинутим цим родом» (Лк 17, 25). Коли ж прийшов час страждань, то Христос «тривожився» (пор. Мк 14, 33-35) і «обливався кривавим потом» (пор. Лк 22, 44). У сам апогей страждань на хресті Христос відчував повну самотність, навіть вигукнув слова Псалма 22: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» (Мт 27, 46). Істотним при цьому є те, що Христос вчинив це з любові: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йн 15, 13). Перед самими стражданнями Христос також вважав їх «прославою» і так молився: «Отче, прийшла година! Прослав свого Сина, щоб Син твій тебе прославив» (Йн 17, 1).

Смерть і воскресіння Христа знищила владу смерті і страждань, про це постійно повторюватиме Апостол Павло, а тому тепер для християн страждати і навіть померти не означає програти, бо вони через це йдуть тією самою дорогою, що і Христос, а отже йдуть в сторону воскресіння і життя вічного. Християнам належить пам’ятати слова свого Вчителя: «Слуга не більший від пана свого. Переслідували мене – переслідуватимуть і вас» (Йн 15, 20). Апостол Павло говорить про солідарність віруючого з Христом, у тому теж – у стражданнях: «Живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене» (Гал 2, 20). Взагалі, ми належимо до Тіла Христового, а тому наші страждання – це страждання цього Тіла: «Бо як маємо в нас надмір Христових страждань, так є в нас через Христа й надмір утішення» (2 Кор 1, 5). Чи трохи далі в тому ж Посланні: «Наша на вас надія тверда, бо знаємо, що так само, як ви берете участь у стражданнях, так візьмете й у радощах» (2 Кор 1, 7).

Йдучи дорогами життя і прямуючи до цілі – воскресіння, ми повинні «спізнати Його й силу Його воскресіння і участь в Його муках, уподібнюючись Йому у смерті, аби якось осягнути воскресіння з мертвих» (Фил 3, 10-11). Але це не лише ми солідаризуємося зі страждаючим Христом, це і Він сам солідаризується з усіма страждаючими, бо ми тепер, через Хрещення – частинка Його, належимо до Нього. Павло пише: «І як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени. Ви ж – Христове тіло, і члени кожний зокрема» (1 Кор 12, 26-27). Зрештою, страждання тепер мають сенс, подібно як у Провидінні Божому мали сенс страждання Його Сина: «…ми – діти Божі; а коли діти, то й спадкоємці ж Божі – співспадкоємці Христа, якщо ми страждаємо разом із ним, щоб разом з ним і прославитися» (Рим 8, 16-17). Страждання у житті християнина вже відбуваються не просто так, але заради Христа: «…бо ж вам дана ласка Христа, не тільки вірувати в нього, але за нього також і страждати» (Фил 1, 29).

Нагороду, чи вірніше втіху за страждання, учні отримають не лише у вічному житті (пор. 2 Кор 4, 17), але вже й тут, за земного життя, якщо жертвувати ці страждання Христу. Що і робили Апостоли вже на самому початку своєї діяльності: «І, прикликавши апостолів, вибили їх і, заборонивши говорити в ім'я Ісуса, відпустили. Вийшли апостоли з синедріону, раді, що удостоїлися перенести зневагу за ім'я Ісуса» (Дн 5, 40-41). Тому і заохочували Апостоли вірних не сумувати з приводу страждань, але тішитися, що переносять це зло заради Христа. Апостол Петро так про це пише: «Любі, не дивуйтеся тій пожежі, що у вас постає, вам на пробу, немов би з вами діялось щось дивне, але, тією мірою, якою берете участь у Христових муках, радійте, щоб і в славному його з'явленні раділи та веселились. Щасливі ви, як вас ганьблять за Христове ім'я, бо Дух слави і Божий на вас покоїться! Ніхто з вас нехай не страждає як душогубець або злодій, або злочинець, або як той, хто встряває в чужі справи. Коли ж – як християнин, нехай не соромиться, а прославляє Бога цим ім'ям» (1 П 4, 12-16). Зрештою, наші страждання у певній мірі є «доповненнями» страждань Христа (див. Кол 1, 24).

 

Страждання з антропологічної та богословської точок зору

Страждання чи терпіння – це особисте пережиття людини, зазвичай болюче, чи то на тілі, чи на душі (психіці). Людина відчуває болісне втручання світу у своє буття, тобто чогось ззовні, і це власне призводить до терпіння. Через страждання людина втрачає гармонію і рівновагу, досвідчує теж неспокій та прагнення відновлення спокою.

Людське буття немислиме без страждань, хіба що хтось мріє про такий стан, або віруючий переноситься думками до неба. Страждання – буденність кожної людини. Звідси у людей постійно виникали питання, не настільки – із-за чого людина страждає, наскільки – чому? Яка екзистенціальна причина страждань? Поки що пошук остаточної відповіді не осягнув своєї цілі, однак напевно відомо, що зі стражданнями не належить погоджуватися, належить боротися, не опускати рук, і старатися, не зважаючи на страждання, йти вперед, розвиватися, робити висновки зі страждань.

Якщо страждання – це зло, то питання про джерела страждань ідентичні з питанням про походження зла у світі. Були спроби відповісти на це питання так, що нібито світ ділиться на добру частину і погану частину, і що страждання проникають з тієї поганої частини у ту добру, проте така відповідь призводила неминуче до дуалізму, а отже заперечувала, що весь світ створив добрий Бог. Натомість, якщо відкинути дуалізм і визнати, що все у світі – від Бога, то звідси, відповідальність за зло, і в тому теж – за страждання автоматично переводилася на Бога, безпосередньо чи посередньо. Так як це призводило часто до заперечення існування такого Бога, у різних релігіях, а особливо у християнстві, опрацьовувалися різного роду «теодицеї», тобто «наука про непричетність Бога до зла». Святе Письмо натомість, як було видно вище, початково пробувало давати відповідь на причину зла і терпіння як кару за особисті гріхи чи за первородний гріх.

Проте, не завжди таке вияснення всім підходило, особливо у випадку страждань невинних чи маленьких дітей. Залишаючи тому питання про походження страждань у сфері таємниці, Писання подають надію на остаточне визволення з тенет страждань і зла. Цю надію приніс Ісус Христос, Спаситель. Зрештою, це хоча б якась відповідь, бо інші релігії або впадають у дуалізм, або просто змиряються із стражданням. А тим більше людські світогляди, такі як наприклад матеріалізм чи нігілізм, взагалі не дають жодної відповіді про екзистенціальну причину страждань, а різні пропозиції визволення від страждань і побудову «суспільства без несправедливості і без страждання» часто у практиці приносять ще більші страждання та мільйони смертей. Буває теж, що є певні пропозиції шляхів виходу зі стану страждань, як наприклад у буддизмі, проте ці шляхи не всі осягають. Колись Будда Гаутама говорив: «Обумовлене існування є стражданням. У страждання є причина. У страждання є кінець, і є шляхи, що ведуть до цього кінця». Християнин відразу тут пригадає слова Христа: «Я є дорога…» (Йн 14, 6). Так, Христос є дорогою до Отця, але теж життєвою дорогою християнина, того життя, яке у людини сповнене страждань, а тому є розрадою, сенсом і потіхою.

Звичайно, навіть якщо людина має віру у Христа, це не обов’язково автоматично означає бачити сенс страждань. Часто це питання і у віруючих залишається без відповіді. Особливо, коли страждання чи смерть взагалі не мають пояснення чи не є приводом якогось навернення, зміни поганого способу життя на хороший чи ще якихось позитивних моментів. Єдине, що людина може, і до чого заохочує Новий Завіт – це жертвувати свої страждання Христу. Не у всіх віруючих це виходить, особливо з огляду на контекст, обставини чи інтенсивність власних страждань.

У всякому разі, зі стражданнями належить боротися, наскільки це можливо, а коли неможливо – не впадати у відчай, бо це додасть ще нових, на цей раз психічних, страждань. Християнин, навіть не маючи відповіді про походження страждань, покликаний зменшувати їх кількість та інтенсивність у світі. До цього закликає заповідь любові ближнього, а Христос наголошує, що допомога будь-кому стражденному – це допомога Йому самому: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене» (Мт 25, 35-36). Любов ближнього, солідарність з ним, жертвування своїх страждань Христу – це християнська відповідь на проблему страждання у світі.

У стражданні, крім негативу, можна побачити також позитивну сторону. Воно показує людині правду про неї, якою вона насправді є: слабкою і вразливою. Страждання також показує правду про життя тим, які знаходяться біля того, хто страждає. Страждання ближнього вчить любові і допомагає позбавлятися власного егоїзму. Люди, вдома яких присутнє страждання когось з родини, крім переживання і втоми, зазвичай також більш вражливі на інших, на їхні потреби, а також на питання про Бога і про сенс життя. Страждання може крім відвернути від Бога, також до Нього привернути. Це все не означає, що Бог насилає страждання, але деколи лише тому допускає, що або сам страждаючий, або його близькі можуть в зв’язку з цим зробити переоцінку свого життя і почати його трактувати більш серйозно і більш глибоко, ніж перед тим. При цьому, питання про причину страждань навіть у цьому випадку найчастіше залишається без відповіді, з’являється проте промінь надії і бачення глибшого сенсу. З’являється сила, щоб розвиватися, щоб боротися, щоб прагнути кращого. Страждання ж ближнього може стати мотивом ще більше полюбити і ще більше проявити милосердя. Тобто, свою людяність у її повноті.