Уроки Богословського Порталу: відповідь на критику Євгена Гудзя

Сьогодні у фейсбуці друзі звернули увагу на статтю Євгена Гудзя (УПЦ КП) «Публичный ответ Ю. Чорноморцу на его статью «Рік існування Богословського Порталу» (http://theology.kiev.ua/article.php?cid=27&aid=370).  Це досить цікавий привід для роздумів, оскільки кожне перекручення – це привід сказати правду. Отже, твердження папа Гудзя будуть нами розібрані як окремі тези - не тільки для того, щоб виявити його помилки (це не дуже цікаво), скільки для того, щоб позначити нашу позицію.

«13 сентября всеми нами любимый Юрий Чорноморец покинул пост главного редактора, год назад созданного им же «Богословского портала».

Таке твердження некоректне. «Богословський Портал» був заснований колективом богословів, у якому приймали участь православні, католики, протестанти, греко-католики. Що Юрій Чорноморець має ідеї та може приймати активну участь у їх реалізації – це правда. Але говорити, що БП був заснований ним особисто – неправда.

Зокрема, я міг сам розпоряджатися БП. Я, наприклад, хотів зробити його спільним проектом Українського Католицького Університету (із яким має справу технічний засновник БП – РІСУ) з протестантським Українським Християнським Гуманітарним Інститутом (Донецький Християнський університет). Одним із плюсів була наявність коштів відразу – з першого дня існування БП. Але греко-католики не проявили тієї відкритості, про яку постійно говорять у своїх програмних екуменічних заявах – і просто побоялися. Вони, до речі, боялися, що кожен день будуть проколи і так, без тіснішої співпраці із протестантами. Але за весь час існування були зауваження лише по одній статті, яку, до речі, я потім із здивування знайшов як цілком підходящу для УГКЦ – оскільки вона була перепублікована у журналі «Метрон» (із проблем канонічного права). І якщо у нас вона була «дискусійна», то у журналі вона просто стаття. Як би там не було, БП не був моїм особистим проектом.

«Обоснования своего поступка он выложил в статье «Рік існування Богословського Порталу».  Если коротко, то отмечая некоторые успехи в развитии богословия на Украине (активизация богословской дискуссии, признания государством богословия как научной специальности и т.п.), Ю. Чорноморец по сути признал поражение в своей деятельности по развитию украинской богословской среды».

Дивне твердження Гудзя є перебріхуванням моєї статті. Я жодної поразки не визнавав. Навпаки, я назвав досягнення БП. Вже ніякий кураєв не зможе сказати, що богослов'я в Україні немає – це найважливіша наша перемога. Для повноти аргументації цієї тези про існування сучасного українського богослов'я потрібно було б багато ще що зробити. Але розумній людині достатньо і того, що зроблено. Моє особисте досягнення – це виявлення українських богословів, які мислять і мають що публікувати. Багато з них навіть друкувалися безкоштовно. Інші шляхетно чекали гонорарів, терпіли протягом місяців. Деякі досі чекають – і ще треба буде розраховуватися. Деяким було потрібно платити негайно. Сьогодні у мене є архів готових статей, за які просто неможливо мені заплатити. А тому я побачив дуже багатьох богословів, познайомився із їхнім доробком. В Україні дійсно є хороші православні богослови – різних шкіл, різних традицій, різних спрямувань власної думки. Є дуже цікаві протестантські автори – одні з яких розвивають свою власну «радикальну ортодоксію» в стилі повернення до Лютера, інші – у відкритості до більш універсальних ідентичностей. Є геніальні католицькі богослови та філософи. Для мене дуже важливі ці два результати: доказ (проти кураєва) існування сучасного українського богослов'я та підтвердження моєї особистої інтуїції про багатство доробку представників цього богослов'я. В будь-якій країні якби був такий потенціал, то його б постаралися «перевести в актив». БП – це початок відповідного процесу.

Все що можна було зробити в тих умовах, у яких ми працювали – коли не отримали обіцяну підтримку – ми зробили. Працювати далі не мало смислу. Я особисто переріс цей проект. І якби тепер мені запропонували повернутися до БП я б ще дуже добре подумав би чи це робити.

Далі пан Гудзь пише: «Главным его аргументом было то, что для раскрытия богословского потенциала Украины необходимы институционализация и формализация богословского дискурса в виде факультетов ВУЗ-ов, комисий по присвоению научных степеней, развития «официальных» богословских изданий и т.д., для чего, в свою очередь, необходимы административная и финансовая поддержка со стороны епископата той или иной «-ПЦ». Но поскольку клерикальное начальство игнорирует развитие богословия, денег не дает, то у самого Юрия Чорноморца уже нет сил и ресурсов развивать эту тему самостоятельно «на голом энтузиазме».

Я не писав про відсутність адміністративної чи фінансової підтримки з боку Православних Церков. Ці церкви не роблять багато необхідних речей, про що вже неодноразово писалося у численних статтях. Потенціал православних богословів пропонувалося розкрити на БП як незалежній, громадській «площадці». Як казала Соломія Павличко: «Є замовлення – є література». Якщо православним богословам замовляти статті – вони їх чудово можуть писати. Доказ – участь авторів з України у «Православній Енциклопедії». Відповідно, не чекаючи милості від начальства, можна було спровокувати богословське відродження. Але для цього були потрібні ресурси. Аналогічною є ситуація в неправославних церквах.

Ті інституції, які заявляють про свою відповідальність за цілу Київську Церкву, за всю Україну – нажаль, підтримали лише обіцянками. Звідси теж цінний урок – не вірити жодним обіцянкам. Працювати у своїй келії, будучи певним у своєму покликанні. Бо відповідальність перед Богом – головний рушій всієї діяльності богослова.

Стосовну академічного богослов'я, то воно вже стає реальністю. І завдання БП було показати, що відповідні процеси – це не привід для пониження якості богослов'я, а навпаки – привід для якісно нової презентації богословської традиції. Сьогодні є три небезпеки. По-перше, можна сприйняти формальності пов’язані із існуванням богослов'я як визнаної науки як ярмо – і занапастити богослов'я. По-друге, є небезпека замкнутості конфесійного богослов'я у собі, відмова від присутності у науковому середовищі в Україні. Цим самим буде знищено найбільшу можливість впливу на формування нової еліти. Хто не присутній в університеті – того немає взагалі! По-третє, є небезпека «зґвалтувати» державу, примушуючи її визнати вчені звання та дипломи семінарій-академій, хоча їх освітні стандарти – це рівень технікуму в кращому випадку.

Далі пан Гудзь висловлює свою основну думку: «Сразу скажем – что такой результат нас очень порадовал. То, что Ю. Чорноморец подает как неудачу, мы видим как успех, и благодарим Бога за то, что Он не допускает реализацию планов, подобных планам Ю. Черноморца. Ведь такие планы приведут только к погибели и так слабых ростков богословия на Украине, выхолащиванию богословия до уровня служанки Князя мира сего.

 Еще год назад между Ю. Черноморцем и нами произошла дискуссия по поводу актуальности тех или иных богословских вопросов . Черноморец видел богословие как узкую академическую дисциплину, которая изучает творения отцов, своего рода неосхоластику. Мы же видим богословие – как христианскую мысль по поводу актуальных, часто «неполиткорректных» вопросов христианства – экклесиологии, христианской философии, политики, христианского обществоведения, истории, антропологии, геологии, и т.д.»

Ще раз підкреслю, що про жодну невдачу в моїх статті не йшлося. Якщо ж по суті, то пан Гудзь видає бажане для нього за дійсне. Я не лише розвиваю богослов'я як академічну дисципліну чи неопатристику. Я постійно пишу на актуальні теми, даючи всім явищам оцінку з точки зору Євангелії. Таким чином, я розділяю головну установку радикальної ортодоксії. Крім того, я із Геннадієм Христокіним є єдиною командою, яка критикувала численних метрів неопатристики – Іоанна Зізуласа, Володимира Лоського, Христоса Яннараса, Сергія Хоружего. Ми з Геннадієм Христокіним активно підтримали необхідність розвитку пост-неопатристичного богослов'я. Але пан Гудзь цього не помічає. Він хоче втиснути Чорноморця лише під рубрики «академічне богослов'я» і «неопатристика». Але такі дії – просто смішні. Тому подальші роздуми пана Гудзя викликаються лише розчарування:

«Если рассматривать богословие по Черноморцу – узкоисторично и узкопатристично, то такое богословие интересно только узкому кругу специалистов, а для широкой христианской общественности и тем более для епископата оно малопонятно и неинтересно. Если же рассматривать его в нашем, широком, «неполиткорректоном» понимании – то оно для общественности будет интереснее, но станет очень опасным для клерикалов, поскольку необходимо поставит под вопрос много неудобных тем касательно истинной роли клириков в Церкви, касательно отношения Церкви и мира сего и т.д. Поэтому вряд ли стоит ожидать от епископата поддержки развития правдивого богословия.»

Цікаво, яка із статей Чорноморця із питань Руского міра чи неопентархії не зрозуміла для єпископату? Чи єпископи не розуміють написано у статтях про соціальне вчення Шептицького, Бенедикта XVI, патріархів Варфоломія та Кирила, о. Георгія Флоровського. Якщо вони не розуміють – то чому одні грозять анафемою, а інші розмовляють про ці статті при зустрічах? Якби одні єпископи не боялися українського богословського відродження, а інші йому не співчували – то БП не починався б. В деяких конфесіях необхідність розвитку таких проектів була підтримана всіма єпископами. Тільки ж український характер: коли діло доходить до грошей, то починаються розмови: «ще треба подивитися чи є цей проект для нас пріоритетним».

Тепер є на що подивитися – на наш початок, зроблений на голому ентузіазмі, на жертовності, на любові. Будемо надіятися, що колись споглядання завершаться якимось результатом. Але мені вже все одно.

Далі пан Гудзь висуває як аргумент те, що ми і так знали:

«Нужно посмотреть на вопрос и шире. Дело в том, что запроса на богословие нет и в широкой христианской общественности. Даже образованным христианам оно попросту неинтересно и ненужно. Почему? Да потому, что богословие призвано давать ответы на актуальные, животрепещущие вопросы христиан. Но такие вопросы возникают у людей с живой верой и жаждой познания Истины. Но таких людей ничтожно мало. Внешне – Украина христианская страна, золотятся купола, ходят толстые попы, народ активно бухает на Пасху и Рождество. Но украинское общество на самом деле или глубоко индифферентно христианству или воспринимает оное как свод оккультно-языческих ритуалов. В таком "теплохладном" обществе просто не может быть интереса и запроса на какое бы то ни было богословие. Если бы такой запрос хоть немножко был – были бы и деньги и поддержка. Но его нет.»

Часто у суспільстві нема потреби у чомусь, тому що воно не ознайомлене із відповідним продуктом. Ми не давали нашій першій дитині цукерок до трьох років. Коли бабулі в храмі одаровували нашу дитину цукерками, вона грала ними як маленькими машинками. Бо у неї не було потреби їсти ті цукерки.

Коли Іван Франко починав власну діяльність ніякої потреби у модерній українській культури не було. На вулицях Львова навіть не розмовляли українською. Була потреба в німецькофільстві, полонофільстві, москвофільстві – і не було потреби в українофільстві. Але певний продукт сформував – і потребу, і середовище, і навіть модерну ідентичність. Читайте як це було зроблено в книзі Ярослава Грицака про Івана Франка.

Сьогодні Україні потрібне формування християнської богословської інтелігенції, вплив на українські еліти — філософську, релігієзнавчу, політологічну і політичну. Соціальна психологія встановила, що перемагає в суспільстві не та еліта, яка змагається за інтереси більшості, а та яка є більш активною. У змаганні за вплив завжди перемагає та меншість, яка є активною та систематично нав’язує власний світогляд та цінності суспільству. Ця меншість має право нав’язувати суспільству власні цінності, якщо переконана в їх легітимності та необхідності для більшості народу. Саме існування України є результатом втілення в життя культурних проектів меншості, яка в результаті перемогла. Найбільш важливий приклад – перемога Івана Франка та українофілів на Іваном Наумовичем та москвофілами. Зараз в межах церковної культури київської традиції вже фактично йде аналогічна боротьба між українофілами та москвофілами. Сьогодні українофіли мають шанси перемогти, якщо будуть діяти свідомо створюючи власну інтелігенцію та систематично і активно пропагуючи власні ідеї та цінності. Українофільство потребує «церковних» «Іванів Франків», кращих та активніших за «Кураєвих». Для того, щоб такі люди з’являлися і виростали необхідно створити умови для їх виникнення і розвитку, фінансуючи такі проекти як «Теологія в Україні».

Далі ми зустрічаємо величезну недооцінку того, що зроблено в Росії:

«Конечно, можно пойти российским путем (возможно Ю. Черноморец хочет именно этого) – когда и богословие «развивается», и деньги выделяются. Но необходимо понимать, что «любишь кататься – люби и саночки возить». Это значит, что за поддержку со стороны начальств такое богословие не должно выходить за рамки пожеланий указанных давателей поддержки. Оно и не удивительно, что в России выдаются ежегодно сотни богословских книг, множество периодики и сайтов, а реально интересных работ среди этой макулатуры – мизер. Кому нужно такое «богословие»??»

Такі самі «воплі» можна висловити щодо богослов'я на Заході. І багато що можна говорити. Українське богослов'я, яке ми представили, є гарним не лише за кількістю, але і за якістю. Вже сьогодні. Повне небажання підтримати якісне вітчизняне богослов'я – це було злочином. Але це не наша відповідальність. Нашим завданням було продемонструвати і кількість, і якість. Отже, богослов'я в Україні як цікавий та якісний феномен – можливе. Воно може бути не гіршим за богослов'я, яке видає ББІ. Українські богослови можуть писати не гірше, ніж пишеться у Кембріджі. Це факт! Що потрібно пану Гудзу в цих умовах – не зрозуміло. Його крики про «макулатуру» - свідчення дикої ненависті до богослов'я в Росії. Як можна сказати, що макулатура – це Православна Енциклопедія, 26 том якої вийшов. Що макулатура – це сучасна російська патрологія? Як можна взагалі таке говорити людині, яка нічого в богослов’ї не зробила взагалі?

Далі Гудзь намагається повчати богословів життю:

«Все эти богословские факультеты, ВАКи, звания и степени, конференции и семинары – это мирская мишура и настоящей христианской мысли она буде только мешать своим корпоративизмом, формализмом, конъюнктурщиной, соглашательством.

Наконец нужно помнить, что все истинное богословие, философия, и вообще правдивое знание написано кровью. За правду никогда денег не дают – за правду бьют. Поэтому стимулировать написание богословских текстов гонорарами, званиями, должностями это то же самое, что стимулировать женщину к сексу деньгами. Тексты (секс) будут, но будет ли там Вдохновение (Любовь)??»

Всі ці слова спрямовані до людей, які і так роблять все що можуть, і кожен день ідуть на жертви. Щоб далеко не ходити, давайте візьмемо Чорноморця. Хіба я мало чим пожертвував? Я вже не кажу про час, про сили, про молодість, про втрачені можливості для спілкування із своїми трьома дітьми. Я кажу лише про одне: завдяки заняттям грецькою патрологією та БП я отримав значне погіршення у своїх сердечній хворобі. І замість того, щоб проміняти своє покликання на хлібне місце – я продовжую працювати. Кожен день. Що робить Гудзь – і чому його натхнення до богослов'я не вилилося в щось пристойне – його спитайте. Але повчати людину, яка богослов’ю пожертвувала всім – це вже вище всякого розуміння. Ця дивна звичка закликати до пожертви або шукати «світських мотивів» там, де головними є духовні спонуки – все це однака лише неповаги до людського та християнського достоїнства. На словах всі персоналісти, поважають особистість. Але як тільки ця особистість працює богословом, вона чує дві речі. По-перше, її вчать, що «треба жертвувати і працювати на ентузіазмі», коли все її життя вже давно – жертва і суцільний ентузіазм. По-друге, ставлять під сумнів наявність духовного досвіду, церковності, тощо. Всі ці розмови мають на меті лише одне: не допомогти. Людина важко працює, їй треба допомогти. Очевидно, що ситуація цього вимагає. Як тут відвернутися від людини, як «персоналістам, відкритим до іншого», знехтувати цим іншим? Дуже просто: закликати його до жертовності, ентузіазму з одного боку та кинути звинувачення у недостатньому духовному досвіді – з іншого. Ще є третій фокус: ваше богослов'я занадто академічне чи занадто живе; занадто православне чи занадто екуменічне; занадто історичне чи занадто злободенне. Ну і тому подібне. Завжди можна знайти привід. Кінець-кінцем можна сказати – у Вас поганий характер, Ви занадто багато хочете – так ніби хочуть богослови якихось речей лише для себе.

Відповідальність перед Господом – це особиста справа кожного богослова. Але недовіра до богословів, невіра у те, що вони стоять перед Богом, мають свою історію відносин із Ним – це просто прояв нехристиянського ставлення до теологів.

Пан Гудзь завершує свої роздуми дуже плутано:

«Эффективная интеллектуальная работа в богословии или философии это удел или аскетов или аристократов. Первым (Диоген, отцы-подвижники) денег не надо как таковых. У вторых (Шопенгауэр, Ницше, Давид, Соломон) они есть в избытке, что позволяет иметь время для мыслительства.

 Если вы не принадлежите ни к первым ни к вторым, так лучше делать мало, но от сердца, чем много, но за деньги. Все мы заземлены в мире сем. И все хотим кушать, но нужно помнить, что лучше уж по примеру апостола, зарабатывать своими руками, а в свободное от работы время богословствовать, чем зарабатывать богословствованием и тем рисковать стать конъюнктурщиком.

 Не скрываем радости в таких "неудачах" Ю.Черноморца, но надеемся, что эти «неудачи» не отвратят его от христианской публицистики и патрологических изысканий, - от того, что действительно у Ю. Черноморца интересно и талантливо.»

Що він хотів цим сказати – я не розумію. Маленька кімната, в якій є для мене куток. Жінка, троє дітей. Книги та папки із роздруківками – у коридорі. Умови – це вже не аскетики. Це знущання над людиною. І в цих умовах рік робився БП – разом із доведенням до друку «Візантійського неоплатонізму», разом із докторським захистом.

Що тут можна ще хотіти від Чорноморця?

Навіщо всі ці побажання?

Вже два десятки років я працюю своїми руками – щоб у «вільний час» бути теологом. Спочатку була велика пасіка та книжковий бізнес. Потім – робота в інститутах та університетах. Навіщо повчати безкорисливості людину, яка все зробила в богослов’ї на голову ентузіазмі та своїми силами? Навіщо?

Я не знаю, що хочуть ще від мене всі Гудзі. Я знаю лише одне: я нічого вже не хочу. Робіть що хочете. Якщо вмієте, то без мене.

А я трохи сховаюся від світу та його гудзів.