Зрештою, щоб не гадати які мотиви більше спонукають Московських Архієреїв відвідувати нашу країну, треба просто проаналізувати як промови Патріархів підчас їх візитів до нас, так їх висловлювання щодо української проблематики в цілому.
Візити Московських Патріархів вже традиційно значною частиною населення України сприймаються більше як політичні, аніж душпастирські. Про це зокрема свідчать як різного роду «антиакції» пов’язані з їхнім приїздом, що їх проводять вірні та духовенство окремих українських Церков, так і злива коментарів, різноманітних статей та оцінок журналістів в українських виданнях. Вже іноді сам факт неодноразового наголошування того, що візит має виключно душпастирський характер, як це було, наприклад, влітку 2009 року, чесно кажучи, дещо насторожує, бо означає, що мотиви відвідин можуть бути й інші.
Зрештою, щоб не гадати які мотиви більше спонукають Московських Архієреїв відвідувати нашу країну, треба просто проаналізувати як промови Патріархів підчас їх візитів до нас, так їх висловлювання щодо української проблематики в цілому.
Уважний їх слухач, може помітити таку деталь, що майже всі вони не позбавлені певного політично-ідеологічного забарвлення. А теми тут вже звичні – братні православні народи, їх спільні корені, єдина Свята Русь і, як наслідок, єдиний спільний духовний батько – першоієрарх в Москві.
Вже традиційно Патріархи беруть на себе нелегке завдання – навчити українців сприйняття їх власної історії, вказати їм церковно-культурні орієнтири. При цьому, однак, нехтуються, нехай і не до кінця систематизовані, напрацювання українських істориків як в дорадянський, так вже й в післярадянський період. Взагалі вислови Патріархів по даній тематиці не базуються на якомусь науковому фактажі, або ж ними використовуються здобутки виключно однієї історичної школи (очевидно неукраїнської), а відтак перетворюються на ідеологію.
Але ж Патріархи претендують (чи властиво трактують себе) бути першопастирями цілого народу України. Отож, виходить, пастирі народу без врахування його сприйняття власної історії, а отже певної традиції і культури мислення. Тут порушується біблійний принцип, про який писав ще апостол Павло: «Для юдея я юдей, для грека – грек, римлянина – римлянин». Це той принцип, який неможливо не враховувати, щоб бути добрим властиво духовним пастирем і проповідником в кожному культурному середовищі.
Цікаво, що Патріархи себе бачать проводарями якогось монолітного культурно-історичного середовища, яке охоплює значну частину центрально-східної Європи – названого Свята Русь, і має свій, принаймні духовний, центр в Москві. Відверто кажучи деяке плутання в історії, чи досить вільне її трактування дещо вражає своєю логікою. Візьмемо до уваги хоча б слова Патріарха Кирила підчас теперішнього візиту в Україну напередодні інавгурації новообраного Президента: "Я прибув до Києва … для того, щоб в історичних стінах Києво-Печерської Лаври, звідки пішла Російська Церква, звідки пішла велика духовна традиція Київської Русі, помолитися за Україну…» А далі: "Київ - мати міст руських, земля українська, які пройшли через непрості роки…»
Отож, з землі української, на якій стоїть Києво-Печерська Лавра пішла, за словами самого Патріарха, Церква, центр якої знаходиться в Москві. Людина хоч трохи обізнана з історією з цим, звичайно, погодиться. Та тоді виникає питання до Патріарха: «Чому тоді земля українська, з якого пішла християнізація на простори східних слов’ян, в тому числі і на Москву, не може собі здобути право незалежного церковного управління, тобто Патріархату?..» Що криється за словами Патріарха: потвердження історичної правди? Чому тоді з неї не зроблено належних висновків? А може бажання власне на ідеологічному рівні – через дифірамби в сторону українців – переконати їх що власне він їхній пастир?
Видається, що тут Московські Архиєреї постійно нехтують принципом, котрий би мали наслідувати добрі проповідники (а проповідь є дуже важливою ділянкою для пастиря) – це зберігання невидимого духовного діалогу між ними і слухачами. Властиво виступи-проповіді Патріархів нерідко перетворюються на монолог – вони не чують (чи властиво не хочуть чути) голосу тих, до кого звернені їх слова. Вони наче не помічають певних речей.
Вони не помічають того, що властиво їх вірні в Україні складають приблизно лише третину віруючого населення країни, і є здебільшого росіянами чи зрусифікованими українцями. Що Церква, до якої Патріархи закликають йти українців (заклики покаяння до «неканонічних» Церков) є носієм властиво російської чи, в кращому випадку, зрусифікованої культури. І хоча ця Церква, без сумніву, має право існування в Україні, проте вона все більше стає, якщо вже нею не стала, Церквою національної меншини – росіян. І це природно! Рух за Помісну Церкву, хто б його не пропагував, він просто існує в свідомості українців. Українці, які себе усвідомлюють окремою нацією, природно хочуть мати свою церковну помісність зі своєю релігійною культурою, традиціями, мовою і всім, що з цього випливає.
А що з Церквою, очолюваною Патріархом? Якщо вона хоче справді природно інтегруватися в духовно-культурне поле України, їй треба себе дещо переусвідомити. Їй треба стати властиво Церквою, яка працює на українську культуру, залишаючись, як вже було сказано, все ж російською, при цьому визнаючи носіями властиво українського християнства ті «інші» Церкви; а деяких із них саме Церквами Московські Патріархи не вважають. Вони (Патріархи) просто намагаються ідеологічно переконати українців, що їхні архипастирі саме в Москві. Але ж чи завдання пастиря займатися ідеологією?..