Що бачать віряни та миряни коли читають про цифри переходів з УПЦ МП до ПЦУ ?

Вони бачать цифри. Прибічники ПЦУ та УПЦ МП досить часто люблять користуватися цифрами як аргументом проти опонентів. Одних вони засмучують, інших потішають.

Інколи вони навіть вражають. Особливо на перший погляд. А якщо уважніше придивитися…

То виявиться наступне. Найчастіше наводяться дві цифри. Скільки парафій та священників перейшло чи не перейшло. І жодної про прихожан. Як максимум «Прихожани (присутні на зборах, учасники зібрання і т.п.) проголосували за перехід (не перехід) з УПЦ МП до ПЦУ.»

Свідомо чи не свідомо ті, хто так пишуть і говорять подають не повну інформацію. Скільки перейшло людей? Ось яка цифра має бути найпершою. Не кількість культових споруд, не кількість отців, а саме прихожан! Адже церква без людей – пустка.

Ось тут підходимо до одного з комплексів вітчизняного чиновницького характеру. І байдуже де вони працюють. На державній чи на церковній службі. Комплекс називаються любов до кількісних показників. Хоч би якої сфери вони стосувалися. Чим більше, тим краще. Головне кількість, а якість це щось друго- якщо не пʼятирядне.

Це хвороба, і вона передалася у спадок від радянських бюрократів.

Скільки разів мені доводилося чути: «Якщо у звіті за минулий рік було стільки громад, то в наступному їх має бути стільки ж, або і більше, але не менше!» А скільки часу доводилося витрачати на пояснення у річному статистичному звіті для Києва, куди ділися одна чи дві громади, байдуже якої конфесії, і на підставі яких документів?!

Подейкують, що схожі вимоги були і в церковної бюрократії. Насамперед в затятих опонентів УПМ МП та УПЦ КП. Змагання під неофіційними гаслами «Чим більше парафій тим краще! Більше зареєструємо, більше будуть боятися!» — вилилося в те, що навіть в деяких невеликих селах було зареєстровано по кілька громад однієї конфесії, хоча діяла, як правило одна. В містах, і особливо обласних центрах, такі «паперові» громади, тобто ті, що існують лише на папері, вже правило.

Виходило банальне окозамилювання. Хоча всі все знали, але робили вигляд, що ні. Ніхто, нічого. Не знав. Не знає. Не здогадується.

Православна парафія в 30-40 осіб вважається великою. Навіть для обласного центру. А для села, то ледь не космічною. Принаймі на Черкащині. Саме так.

Походіть на буденні служби серед тижня. І ви побачите, що навіть в кафедральному соборі кілька десятків людей. Максимум. В неділю буде більше. Хоча й не набагато. Добре, коли набереться з півсотні – сотня прихожан і випадкових відвідувачів.

Можете запитати, а як же оті натовпи на Пасху? В тому-то і справа, що історії про багаточисельні православні парафії – часто міфи. Почасти свідомо запущені священниками, а почасти людською уявою.

Значна частина тих, хто вважає себе православними, ходять до храму лише кілька разів на рік. На Богоявлення та Великдень. Ось тоді й видно величезні скупчення людей. Дехто ще ходить на Різдво, Стрітення та Покрову. Частина відвідує церкву ще й на храм (храмове святе).

Все.

Лише маленька частина тих, хто вважає себе прихожанами регулярно відвідує богослужіння, жертвує на храм, бере участь у житті церковної громади.

А є громади, куди ходить заледве з десяток людей. Тому, не від хорошого життя і не від жадібності доводиться отцям обслуговувати дві, три, а бувало що і пʼять парафій. Треба ж якось виживати.

Ось і дивуються уважні читачі, обізнані бодай з азами математики, чому громад переходить більше, ніж священиків.

Втім, настоятелі теж різні. За характером, за вміннями і навичками. Хтось талановитий проповідник, а хтось вмілий організатор церковного життя, хтось вміє знаходити спільну мову зі спонсорами, а хтось з малюками та підлітками. Всі священники різні. Як і церкви.