Скарби Кумранських печер

50 років тому сталася начебто незначна подія, що згодом обернулась усесвітньою сенсацією. Це було навесні 1947 року, в пустельній гірській місцевості Ваді-Кумран, поблизу північно-західного узбережжя Мертвого моря. Все почалося з того, що в молодого араба-бедуїна Мухаммеда ед-Діба з напівкочового племені тааміре зникла коза. Шукаючи її, юнак натрапив у гірській ущелині на печеру й вирішив там трохи відпочити. У печері Мухаммед знайшов кілька глиняних горщиків і вже було зрадів, що відшукав давній скарб. Але у горщиках виявилося лише кілька шкіряних сувоїв й окремих клаптиків старої шкіри. Усі вони були рясно вкриті якимись письменами. Звичайно, неписьменного бедуїна ті шкіряні рукописи анітрохи не цікавили. Та він усе ж таки забрав їх із собою –– на латки для взуття. Однак латки виходили нікудишні –– старезна шкіра виявилася неміцною... Якийсь час знахідка валялася в бедуїнському наметі без діла. Мухаммед ед-Діб уже намірявся викинути отой непотріб, та йому пощастило продати його, хоч і за безцінь, двом антикварам із сусіднього Віфлеєма. Ті одразу ж збагнули, що задарма придбали давні рукописи, але справжньої ціни тієї помережаної письменами старої шкіри не знали й вони. Протягом кількох років шкіряні рукописи перепродували; вони переходили з рук у руки, увесь час підвищуючись у ціні. Врешті 1954 р. ігумен cирійського монастиря святого Марка митрополит Афанасій продав оті чотири шкіряні сувої, які він колись придбав за 50 фунтів стерлінгів, Єрусалимському університетові за 250 тисяч доларів!.. (Зауважмо, що в ті роки купівельна спроможність долара була набагато вищою, ніж сьогодні.) Втім, митрополит Афанасій, можливо, вважав, що продав рукописи задешево, –– адже експерти одного з американських банків, у сейфі якого він останніми роками зберігав своє придбання, оцінили сувої у ... мільйон доларів! З погляду ж науковців рукописам тим узагалі не можна було скласти ціни. Адже на той час уже з’ясувалося, що шкіряні сувої –– дуже й дуже давні біблійні тексти, набагато старіші за всі доти відомі. До Ваді-Кумрана приїхали археологи. Сподіваючись на інші подібні знахідки, вони розпочали пошуки в місцевих печерах, залучивши до них і співплемінників Мухаммеда ед-Діба. За будь-який клаптик давньої шкіри з письменами їм обіцяли грошову винагороду з розрахунку один фунт стерлінгів за кожний квадратний сантиметр. Археологи й бедуїни обстежили понад двісті печер. Інколи їм щастило. У 25 печерах було знайдено стародавні речі, а в 11 –– давні рукописи. Усього ж у кумранських печерах знайшли понад сорок тисяч(!) різних за розміром фрагментів рукописів на шкірі та папірусі, написаних давньоєврейською й арамейською мовами. Як з’ясувалося, то були рештки великої давньої бібліотеки з 600 книг. 11 з них збереглися повністю або майже повністю, від інших лишилися лише різні за розміром уривки або окремі клаптики.

На думку вчених, бібліотека належала громаді іудеїв-сектантів, які мешкали в тих пустельних краях близько 2 тисяч років тому. Рештки їхнього поселення неподалік від печер збереглися до наших днів; тамтешні араби-бедуїни називають ті руїни Хірбет-Кумран. У середині 50-х років їх ретельно досліджували археологи. Поселення було чималим і складалося з житлових приміщень, майстерень, різних господарських будівель (громадська їдальня, кухня, стайні для худоби тощо). Цікаво, що в одній з майстерень, на думку фахівців, переписували книги! Чисельність громади становила кількасот чоловік, й існувала вона досить тривалий час. (Ці висновки, зокрема, підтверджував той факт, що на цвинтарі поблизу поселення було понад тисячу двісті поховань.)

Серед руїн Хірбет-Кумрана знайшли кілька скарбів мідних і срібних монет; це дало змогу досить точно датувати час існування поселення. Його заснували десь у середині II століття до н. є., і люди жили там аж до Іудейської війни, тобто до 68 року н. є. Того року, рятуючись від римських військ, кумраніти (так вчені назвали мешканців давнього поселення) мусили втікати, кинувши свої оселі й майже все майно напризволяще. Про раптовість і поспішність тієї втечі свідчить хоча б те, що у приміщеннях та майстернях лишилося чимало різних речей, потрібних у господарстві та побуті, –– посуд, інструменти тощо, а у сховищах –– навіть запаси харчів. Але вони все-таки встигли сховати в печерах найбільший скарб –– свою бібліотеку, певно, сподіваючись повернутися до рідної домівки. Та, судячи з усього, повернутися назад їм так і не судилося... А сховані книги, очікуючи своїх читачів, спокійнісінько пролежали собі в печерах 19 століть.

Дослідження рукописів кумранських печер, яке триває ще й досі, виявилося для вчених украй складним завданням. Більшість текстів надто вже потерпіли від часу та вологи, і літери в деяких випадках майже стерлися. (Взимку в пустелі Ваді-Кумран часом випадають дощі, і тоді в печерах стає дуже вогко.) Відновлювати написане нерідко доводилося за допомогою складних методів сучасної криміналістики. Іноді майже зотліла шкіра розлазилася від найменшого дотику, і її треба було зміцнювати різними хімічними розчинами, дбаючи при тому про збереження тексту. Деякі сувої злиплися в суцільну масу, і вченим довелося чимало поморочитися, щоб їх хоч якось розгорнути. А значна частина рукописів узагалі розпалася на окремі клапті. З тисяч таких клаптиків, часом не більших за поштову марку, доводилося складати безліч комбінацій, щоб зрештою знайти для кожного відповідне місце. До того ж деякі тексти виявилися зашифрованими. Втім, навіть звичайні тексти часом доводилося розгадувати, як шифр. Адже в арамейській і давньоєврейській писемностях літерами позначаються лише приголосні, через те інколи зовсім різні за звучанням і смислом слова на письмі виглядають однаково. Коли ж текст зіпсований або має пропуски, то про справжній смисл написаного можна лише робити більш-менш вірогідні припущення...

Серед уже прочитаних рукописів значне місце посідають численні уривки із старозавітних книг Біблії. Для вивчення історії створення Біблії вони мають винятково важливе значення. Адже доти найдавнішими відомими вченим списками Старого Заповіту давньоєврейською мовою були рукописи початку X століття. А кумранські тексти давніші на тисячоліття з гаком! Цікаво, що в них біблійні книги подано в різних, часом істотно відмінних версіях. Одні з них близькі або навіть збігаються з канонічною «масоретською» редакцією Старого Заповіту –– єдиною офіційно визнаною іудейськими богословами, інші ж версії ближчі до «Септуагінти» («Перекладу 70 тлумачів») –– найдавнішого грецького перекладу, канонізованого православною церквою; є й дуже відмінні від канонічних редакції текстів. Так, у знайденому рукописі Книги Псалмів вміщено 44 псалми, з яких лише 36 повністю канонічні, один визнається лише у православ’ї і відсутній в іудейському каноні, а 7 — зовсім невідомі! Дуже зацікавив учених рукопис біблійної Книги Йова арамейською мовою, Річ у тім, що в канонічному іудейському тексті Старого Заповіту Книга Йова викладена дивною мішаною мовою, своєрідним єврейсько-арамейським «суржиком». Там багато арамейських слів, нерідко перекручених, часом трапляються речення, побудовані з єврейських слів, але за правилами арамейської граматики. Точне значення багатьох фраз та окремих уривків ще й досі не визначено. Деякі вчені вже давно висували припущення, що Книга Йова була попервах написана арамейською мовою, а її канонічний текст у «масоретській» редакції Старого Заповіту –– то доволі невправний переклад. І арамейський варіант Книги Йова, знайдений у кумранських печерах, виглядає вагомим аргументом на користь цієї версії.

Дуже цікаві й знайдені серед кумранських рукописів численні уривки старозавітних апокрифів. Як відомо, апокрифи (грецькою мовою – «приховані книги») або, як їх називають іудейські богослови, «сефарім хецонім» («сторонні книги») –– то книги Старого Заповіту, які дійшли до нас лише в перекладах –– грецьких, латинських, сирійських, ефіопських тощо. Ортодоксальні іудейські богослови здавна не визнають їх за Святе Письмо й категорично забороняють віруючим їх читати. Талмуд навіть закликає кожного правовірного іудея спалювати такі книги, хоч за давньою іудейською традицією нищити написане вважалося великим гріхом. (Навіть різний непотріб –– старі листи, документи, подерті книги тощо –– все дбайливо зберігалося у спеціальних сховищах при синагогах, поки не зотлівало.) Тож не дивно, що з понад сімдесяти старозавітних апокрифів, які згадуються у творах ранніх християнських богословів, до нашого часу збереглося лише близько тридцяти –– та й то деякі лише в уривках. Частина тих апокрифів –– книги Маккавеїв, Юдіф, Товіт, Премудрості Соломона тощо –– увійшли до канону, визнаного католицькою й деякими іншими християнськими церквами (тому їх часом називають ще й «девтероканонічними»). Православ’я хоч і не визнає ті апокрифи за канонічні, але вважає їх гідними всілякої поваги.

Походження тих творів аж до останнього часу було нез’ясованим. Невідомими лишалися й мова їх оригіналів, час і місце написання й причини ворожого ставлення до них з боку ортодоксального іудаїзму. Висувалися припущення, що апокрифи писалися давньоєврейською або арамейською мовами і що авторами їх були «єретики», члени іудейських сект –– опоненти офіційного іудаїзму. Проте цій гіпотезі бракувало доказів. І от у Кумранських печерах було знайдено уривки деяких апокрифів (Книга Ювілеїв, Книга Єноха, Заповіт дванадцяти патріархів та інші) давньоєврейською й арамейською мовами. Отже, здогади про походження апокрифів дістали вагомі докази на свою користь. До речі, серед кумранських рукописів було виявлено й зовсім доти не відомі старозавітні апокрифи –– ще одна версія Книги Буття, Книга Таємниць, Псалми Ісуса Навина, опис Нового Єрусалима тощо. Усі вони з часом, певно, загубилися або були знищені правовірними іудеями, і протягом багатьох століть навіть назви їхні забулись...

Зміст інших рукописів найрізноманітніший –– то численні богословські твори, тексти, що стосуються порядку та правил релігійних відправ, статут кумранської громади, історичні й астрологічні твори та багато, багато іншого. Зокрема, незбагненною таємницею лишається так званий Мідний сувій –– згорнуті в сувій два мідних листи з вибитим на них текстом, що являє собою докладний опис величезного скарбу –– золотих і срібних зливків та посуду загальною вагою близько 200 тонн(!), нібито закопаних у 61 потаємному місці в різних куточках Палестини. Всі спроби знайти бодай щось з того казкового багатства виявилися марними. Нині вчені дедалі більше схиляються до думки, що всі ті скарби вигадані, от тільки незрозуміло, з якою метою. За однією з версій то просто щось подібне до такої собі східної казки про незліченні скарби царя Соломона або Єрусалимського храму. Дивною є й сама мова тексту – якась недоладна мішанина давньоєврейських, арамейських, а часом і грецьких слів. До того ж, на думку філологів, усі ті мови автор знав однаково погано. Як потрапив той рукопис до кумранської бібліотеки –– так само загадка...

Чимало документів розповідають про досить-таки суворе життя членів кумранської громади. Той, хто виявляв бажання вступити до неї, мав спочатку скласти своєрідний іспит. Протягом двох років він жив у громаді, неухильно дотримуючись усіх її правил. Члени громади уважно приглядалися до новачка, і лише в кінці «іспитового строку» загальні збори вирішували, чи гідний він увійти до їхнього товариства. Новообраний мав віддати громаді все своє майно. (Приховування бодай частки його вважалося тяжкою провиною. Так, до речі, було пізніше й у ранніх християн –– згадаймо хоча б описану в «Діяннях апостолів» історію Ананія та Сапфіри.) Натомість його довічно утримували громадським коштом –– годували, видавали необхідний одяг тощо. Усі члени громади від сходу до заходу сонця працювали на полі або в майстернях –– кожен виконував ту роботу, до якої найбільше був здатен. Усе вироблене вважалося спільною власністю. Кумраніти разом працювали, разом обідали у громадській їдальні (загальна трапеза була обов’язковою і вважалася важливою складовою їхнього співжиття –– так само, як згодом у ранніх християн), разом молилися й виконували релігійні обряди. Третину ночі вони мали присвячувати спільному вивченню священних книг і статуту громади.

У кумранській громаді панувала сувора дисципліна. Загальні збори обирали «старших», накази яких були обов’язковими до виконання й не обговорювались. (Як було сказано у статуті – «хай молодший кориться старшому»). Будь-яке порушення правил суворо каралося. Винних або обмежували в їжі, або тимчасово відлучали від громади. Серйозними провинами вважалися сварки, наклепи, лайка тощо. Кара чекала й тих, хто дозволяв собі задрімати під час загальної молитви або вивчення священних книг. А того, хто висловлював невдоволення правилами життя у громаді, назавжди виганяли з неї.

Як бачимо, життя членів кумранської громади багато чим нагадувало життя перших християн або ченців. Цікаво, що кумраніти називали себе (поряд з іншими самоназвами) «синами світла» - на противагу «синам темряви», які не знають справжньої істини. Але ж саме так у Новому Заповіті названо послідовників Ісуса Христа!.. (Див. Лк., 16:8; Ів., 12:36; І Послання солунянам, 5:5). Проте християнами кумраніти, звичайно, аж ніяк не могли бути –– адже вони оселилися в пустелі приблизно за півтора століття до народження Христа.

На думку більшості вчених, поселення Хірбет-Кумран найімовірніше належало громаді ессенів (або єссеїв). То була нечисленна (всього лише кілька тисяч прихильників), але доволі впливова іудейська секта. Тогочасні історики досить докладно описали життя в ессенських громадах; воно дуже нагадувало порядки в Хірбет-Кумрані. Під час Іудейської війни римляни нещадно знищували ессенів, отож надалі про ту секту майже ніхто не згадував. Можливо, що така ж сумна доля спіткала й більшість втікачів з Хірбет-Кумрана, тому й лишилися покинутими напризволяще книги в печерах. Втім, цілком можливо, що кумраніти являли собою цілком самостійну секту, лише дещо подібну до ессенів. Такої думки дотримується, зокрема, авторитетний американський релігієзнавець Роберт Айзенман.

Релігійні погляди кумранітів були досить-таки своєрідними. Вони багато в чому відійшли від тодішнього ортодоксального іудаїзму. Так, кумранські відлюдники зовсім не шанували головної іудейської святині –– Єрусалимського храму, оскільки вважали, що він втратив свою колишню святість через гріхи нечестивців-жерців. Кумраніти категорично відкидали необхідність численних жертв всеспалення, які за законом Мойсея слід було приносити ледь не з кожної нагоди. (Як відомо, ті жертви мали приноситися лише на жертовнику Єрусалимського храму й більше ніде.) У кількох кумранських рукописах прямо сказано, що Богові не потрібні «жертви жиром» і що догодити йому можна лише добрими ділами, які і є найкращою жертвою(!) І тут знову напрошуються аналогії з християнським ученням. Адже навіть Фрідріх Енгельс, який взагалі не дуже-то шанував християнство, відзначав, що своєю відмовою приносити Богу жертви християнство поставило себе вище від усіх релігій. Втім, тут слід зауважити, що ще деякі старозавітні пророки говорили про більшу вагу перед Богом добрих діл, аніж жертв всеспалення. (Див. Ісайя, 1:11; Михей, 6:6-8 тощо.) Однак лише кумраніти вперше (і раніше від християн!) цілком і категорично відмовилися від жертв.

Натомість вони надавали великого значення омовінню як символічному очищенню не лише тіла, а й душі. Омовіння передували багатьом релігійним обрядам; вони були обов’язкові й для новачків, що вступали до кумранської громади. (Згадаймо «водне хрещення» Івана Хрестителя). Проте той водний обряд мав силу не сам по собі, а лише разом з попереднім повним і щирим покаянням у гріхах та очищенням душі, Як сказано в кумранському статуті, ті, хто не покаявся, «хай навіть не вступають у воду... вони не очистяться водою, якщо не відвернуться від зла...» Навіть дотик таких нерозкаяних грішників може осквернити «людей святості», тобто чистих душею. Такий грішник «не матиме прощення й не очиститься водою очищення»; його гріхів не змиє навіть вода всіх рік і морів. «Нечистим, нечистим лишиться він у всі дні, доки відвертається від законів Божих ... лише духом Божої правди врятується він...» Отже, за уявленнями кумранітів, головне для праведного життя –– не точне дотримання обрядів, а чистота душі й добрі діла. В цьому вони докорінно розходилися з панівними тоді в іудаїзмі поглядами фарисеїв, які були переконані, що праведність –– то найретельніше виконання всіх релігійних обрядів і найточніше дотримання приписів закону Мойсея. (Згадаймо, якому гнівному осуду піддавав ту показну «праведність» фарисеїв, їхнє благоговіння перед формальною обрядовістю Ісус!) Особливе ставлення кумранітів до водних омовінь дало підстави деяким вченим зарахувати їх до... послідовників Івана Хрестителя. Адже за свідченням відомого єврейського історика І століття н. е. Йосифа Флавія, який чимало розповів про Івана Хрестителя та його вчення, той вимагав від своїх послідовників, щоб перед водним хрещенням «душі їхні очистилися праведністю», –– лише тоді хрещення матиме силу очищення й буде прийняте Богом. Але тут знову виникає хронологічна невідповідність –– адже поселення кумранітів існувало задовго до народження Івана Хрестителя. Ще одна суттєва відмінність учення кумранітів: вони цілком відкинули уявлення про богообраність єврейського народу, одне з головних положень іудейської релігії. Хоч вони й уважали себе «Божими обранцями» (а свою громаду називали «громадою обраних»), але причиною цього було не етнічне походження, а прагнення до праведного життя. Вони вважали, що Бог обирає не народи, а окремих людей, і то виключно за їхні душевні якості –– незалежно від походження. Цікаво, що кумраніти настільки відійшли від ортодоксального іудаізму, що навіть відмовились від традиційного іудейського релігійного календаря (а тим самим і від неухильного дотримання іудейських свят, які визначалися тим календарем)! Натомість вони створили власний календар, досить довершений і навіть зручніший, ніж той, що його вживаємо нині ми. У кумранському календарі щороку всі числа завжди припадали на одні й ті самі дні, кожен рік закінчувався у вівторок, а наступний починався в середу. Це, зокрема, було дуже зручно для визначення днів релігійних свят (на відміну від традиційного єврейського календаря, де святкові дні визначаються складними обчисленнями).

Подібно до перших християн, кумраніти зневажали багатство і вважали бідність мало не обов’язковою умовою праведного життя. Серед інших самоназв у них вживались і «вбогі», і «товариство злиденних». (Як тут не згадати євангельське: «Легше верблюду пройти крізь вушко голки, аніж багатому увійти до Царства Небесного» (Лк., 18:25; Мт., 19:24); «Горе вам, багатим, бо ви вже отримали вашу втіху» (Лк., 6:24); притчу про бідного Лазаря (Лк., 16:19-25) або «Ви скарби зібрали собі на останні дні!» (Як., 5:1-3). Цікаво, що кумраніти також називали себе «простими» або «малими». І тут (вже вкотре!) згадується євангельське: «Хто найменший серед вас, той буде великий» (Лк., 9:48). У багатьох інших місцях Нового Заповіту про «простих» або «малих» теж говориться, що саме їм належить увійти до Царства небесного.

Шануючи Святе Письмо, кумраніти, однак, були певні, що завіт, укладений колись Богом з Авраамом, через незліченні гріхи нащадків давно вже втратив силу, отже, настали часи «Нового Завіту»(!), що його Бог уклав з обраними ним праведниками (тобто, звичайно, з кумранітами). Через те й кумранська громада називалася «Новим Заповітом» або «Новим Союзом». Як то кажуть, коментарі зайві!..

Відмежувавшись від навколишнього світу, в якому панували насильство, неправда та несправедливість, відкинувши й засудивши закони тодішнього суспільства, яке трималося на гнобленні знедолених, відлюдники-кумраніти були певні, що тому царству всесвітнього зла й неправди недовго вже лишилося існувати. Вони очікували в недалекому прийдешньому своєрідного «судного дня», справедливого Божого суду, який покарає нечестивців і звеличить праведних «синів світла», які переможуть «синів темряви». (Опис тієї битви, що трохи нагадує картини новозавітного Апокаліпсиса, поданий у кумранському Сувої Війни.) Після того на землі почнеться нове життя за законами правди та справедливості, Як сказано в кумранській Книзі Таємниць, «... нечестя втече від погляду праведності, як морок відступає перед світлом; і як розвіюється дим, і немає його більше, так згине нечестя навіки. А праведність з’явиться, як сонце, й стане основою світу... Знання наповнить світ, і ніде не буде в ньому більше ніколи глупоти. Має слово це збутися, і хай знають усі, що пророцтво це невідворотне...»

Але перед «останніми днями», перед «кінцем часів» має з’явитися серед людей Божий обранець, помазаник Божий –– месія («машіах»). Він творитиме чудеса –– зцілюватиме хворих, воскрешатиме мертвих... Як сказано в тексті 40521, перекладеному американським ученим з Чикагського університету Майклом Уайзом, він «... прийде до доброчесних і назве праведників на ім’я. Дух його злетить над злиденними, і своєю силою він надихне сили вірних. Він вознесе вбогих вище тронів вічного царства. Він звільнить ув’язнених, поверне зір сліпим, розпрямить зігнутих. Він зцілить хворих, воскресить мертвих і принесе благу вість бідним». (Як відомо, про «благу вість» ідеться й у Новому Заповіті. Та й саме слово «Євангеліє» –– то грецькою мовою «блага вість».) У пришестя месії вірили всі іудеї. Але за уявленнями ортодоксальних іудаїстів, месія мав з’явитися, щоб відновити Іудейське незалежне царство й допомогти обраному Богом єврейському народові посісти панівне становище серед інших народів. Кумраніти ж були переконані, що богообраність єврейського народу вже втрачена ним через численні гріхи. І взагалі обраних Богом народів уже не існує, оскільки всі народи грішні, всі вони живуть за законами зла й неправди (словами Книги Таємниць: «... який народ не гнобить свого сусіда? І чи знайдеш народ, що не віднімав би майно у слабших?..»). Отож і месія з’явиться не до якогось народу, а лише до «громади обраних». Саме для того, щоб як слід підготуватися до приходу месії і наступних «останніх днів», вирішальної битви «синів світла» з «синами темряви , кумраніти и створили свою громаду, ізольовану від навколишнього світу –– «царства Веліала» (Сатани), «синів мороку», «людей неправди і зла».

Один з найцікавіших кумранських рукописів –– докладний коментар до біблійної Книги Аввакума, старозавітного пророка. Слід сказати, що кумраніти намагалися відшукати у пророчих біблійських книгах якийсь прихований, потаємний смисл. На їхню думку, пророки говорили не від себе –– через них до людей звертався сам Господь Бог, самі ж пророки могли й не розуміти справжнього значення переказаних ними Божих слів. Тож коментатори намагалися на власний розсуд тлумачити туманні старозавітні пророцтва, нерідко вбачаючи в них натяки на якісь сучасні їм події. (Втім, у такий же спосіб ще донедавна часто тлумачили книги пророків й у християнських сектах). Так от, у коментарі до Книги Аввакума є згадки про якогось «вчителя праведності», «якому Господь відкрив усі таємниці слів своїх пророків-рабів». Судячи з усього, йшлося про цілком конкретну особу, добре відому кумранітам. Загадкова постать того «вчителя праведності», не названого на ім’я, дуже вже подібна до... Ісуса Христа! Зі скупих відомостей про нього ми дізнаємося, що «вчитель» був обраний Богом, щоб розкрити праведникам справжній смисл Божого вчення й таємниці «кінця часів», про що він дізнався від самого Господа Бога. Але вчителя і його послідовників почав переслідувати якийсь «нечестивий жрець» (можливо, то навіть не одна конкретна особа, а узагальнений образ ворогів). Якими саме були ті переслідування, відомостей немає. Можна лише зрозуміти, що «вчитель» помер, але своєю смертю чи був страчений –– невідомо. За смислом одного зіпсованого й дуже складного для розуміння тексту, кумраніти вірили, що коли настанутв «останні дні» цього світу, їхній «вчитель» воскресне з мертвих. На думку деяких вчених, саме про того воскреслого «вчителя праведності» йдеться в іншому тексті, де сказано, що в руки обранця свого Господь Бог віддасть суд над усіма народами. А в коментарі до Книги Аввакума цілком недвозначно стверджується, що ті, хто повірив у «вчителя праведності» й стерпів за це всі переслідування та муки, спасуться й дістануть винагороду. (І знову напрошується аналогія з Новим Заповітом: «...хто ж витерпить до кінця, той спасеться» (Мт., 10:22; 24:13; Мр., 13:13); «Не бійся нічого, що тобі треба витерпіти... Будь вірний до смерті, і я дам тобі вінець життя» (Об., 2:10).

Серед вражених учених одразу ж почалися палкі суперечки, хто ж був отим загадковим «вчителем праведності». Багатьох дослідників просто-таки приголомшила (за словами французького вченого А. Дюпон-Сомера –«до марення») схожість кумранського «вчителя» з Ісусом Христом. На думку інших, то був Іван Хреститель. Чимало прихильників здобула й версія французького вченого Ж. Карміньяка: «вчитель» –– то невідомий нам засновник та ідеолог кумранської громади, один з численних «пророків», яких у ту добу в Палестині було дуже багато. Саме його Карміньяк вважав автором статуту громади та деяких інших рукописів. Існувало й чимало інших версій, часом досить-таки екзотичних. «Вчителя праведності» намагалися ототожнити з деякими персонажами Старого Заповіту –– біблійними пророками, одним з братів Маккавеїв, законовчителями Ездрою або Неємією й навіть з пророком Мойсеєм!.. Ті суперечки тривають ще й досі, і кінця їм поки що не видно. Можливо, подальше вивчення кумранських текстів допоможе, врешті, розв’язати цю дуже складну, але вельми цікаву проблему.

Щодо ототожнення «вчителя праведності» з Христом, то ця дуже спірна версія нині має лише небагатьох прихильників. «Вчитель» жодного разу не названий на ім’я; попри всю подібність його особи до євангельського образу Христа між ними є й суттєві відмінності, зокрема, немає жодного вислову «вчителя», який би збігався зі словами Ісуса. Вчення, якого дотримувалися кумраніти, хоч і мало спільні риси з християнським, але суттєво відрізнялося від нього. Дуже важливою є й хронологічна невідповідність –– більшість вчених вважає, що коментар до Книги Аввакума написано на століття раніше епохи Христа. Тому такою ж сумнівною є й тотожність «вчителя» з Іваном Хрестителем, який був однолітком Ісуса. Проти останньої версії існують ще й інші вагомі заперечення, через те нині вона майже втратила прихильників. Ну, а намагання ототожнити «вчителя праведності» з кимось із старозавітних біблійних персонажів і поготів ніколи не сприймалися більшістю вчених серйозно. Отже, ця постать і надалі лишається суцільною загадкою.

То ким же все-таки вони були, оті дивні й загадкові кумраніти, що лишили нам у спадщину свою бібліотеку й тим самим завдали сучасним вченим стільки клопоту? Ми вже згадували про разючу схожість деяких положень їхнього вчення з первісним християнством. (За словами італійського релігієзнавця Амброджо Доніні, читаючи деякі з кумранських рукописів, «ми опиняємося у площині яскраво поданої християнської ідеології».) Та й порядки в кумранській громаді дуже нагадували устрій перших християнських громад. Однак визнати кумранітів якоюсь християнською сектою неможливо передусім через хронологічну невідповідність –– як ми вже знаємо, поселення в Хірбет-Кумрані виникло за півтора століття до народження Христа (на той час ідеологія кумранітів давно вже сформувалася), а загинуло через кілька десятиліть по його смерті. До того ж при всій подібності вчення кумранітів і християнства, поміж ними існують, як уже було сказано, й суттєві відмінності. Одна з них, досить важлива, одразу ж впадає у вічі. Христос, як ми знаємо з євангелій, прагнув донести своє вчення до якнайбільшого числа людей і закликав до того апостолів. Ісус відкрито проповідував перед багатотисячним натовпом; щоб слова його були дохідливішими й зрозумілішими для простих неосвічених людей, він постійно вдавався до притч та образних порівнянь. Апостоли ж мали проповідувати його вчення по всьому світі, серед усіх народів землі. Стати учнем Христа мав змогу кожен, хто увірував у його вчення. Кумраніти ж являли собою замкнене, відокремлене від навколишнього світу товариство «обраних», вступити до якого сторонньому було аж надто непросто. Основи їхнього вчення були відомі лише «своїм», і вони зовсім не мали наміру проповідувати його серед чужинців, яких вважали грішниками, «синами мороку». Лише нечисленні Божі обранці, «сини світла», праведники були гідні пізнати таємниці правдивого вчення, що приведе їх до спасіння... Зважмо також, що в кумранських рукописах жодного разу не згадано ім’я Ісуса; немає там і жодного з відомих нам його повчань, висловів, притч тощо. До того ж немає бодай найменшого натяку на те, що «вчителя праведності» вважали сином Божим. Невідомо навіть, сприймали його як месію –– чи він лише мав стати месією після свого воскресіння з мертвих. Нарешті –– і це дуже важлива відмінність –– «вчитель праведності» ще тільки мав воскреснути в майбутньому, тоді як для перших християн воскресіння Христа вже сталося й було в їхніх очах найпереконливішим доказом правдивості Христового вчення. Є в обох вченнях і чимало інших розбіжностей. Отож кумраніти могли бути хіба що «ідейними попередниками» християн. Що ж до разючої схожості багатьох ідей обох вчень і ще дивовижнішої тотожності образів і виразів у їхній літературі, то тут можуть бути різні пояснення: поширення деяких ідей серед багатьох тодішніх сект, запозичення з якихось не відомих нам літературних джерел, вплив інших віровчень, можливе знайомство перших християн з текстами, близькими до кумранських, тощо. Багато що тут і досі лишається нез’ясованим.

Деякі вчені навіть гадають, що християнське вчення було загалом прямо ворожим до кумранського; вони шукають і знаходять у Новому Заповіті явний осуд деяких важливих принципів, що їх сповідували «сини світла». Проте, як вже було сказано, більшість учених усе-таки гадає, що кумраніти належали до ессенів або до якоїсь близької, спорідненої з ними секти.

Але й тут є певні проблеми. Річ у тім, що про ессенів відомо начебто й чимало –– і водночас надто мало, щоб робити якісь категоричні висновки. Тогочасні іудейські автори (філософ Філон Александрійський, історик Йосиф Флавій) лишили нам досить докладні описи ессенських громад, що багатьма рисами нагадували життя кумранітів: спільне майно, обов’язкова для всіх фізична праця од світанку до вечора, колективні трапези та молитви, сувора дисципліна, жорсткі вимоги до нових членів, тривалі іспити новачків тощо. (Цікаво, що у ставленні до жіноцтва ессени розділилися на два протилежні табори. Більшість з них цуралася жінок, вважаючи їх гріховними створіннями, які лише відвертають чоловіків від праведного життя. Але були й громади, де дозволявся шлюб.) Та от про релігійні погляди й ідеологію ессенів ми знаємо значно менше, та й то з чужих слів. Нам відомі лише деякі окремі, найпомітніші для сторонніх риси їхнього віровчення. Так, вони відмовились від деяких традиційних іудейських обрядів, та й взагалі не надавали великого значення сумлінному їх виконанню. Адже, на їхню думку, людина могла заслужити милість Божу лише високими моральними якостями та безгрішним життям, а різні релігійні церемонії –– то пусте. В ессенів навіть не було спеціальних священнослужителів, і під час релігійних відправ усі члени громади були рівними. Втім, ті відправи зводилися переважно до спільного читання молитов. Водночас ессени якнайретельніше виконували всі приписи Старого Заповіту щодо «чистого» й «нечистого», дозволеної і забороненої їжі тощо. Великим гріхом вони вважали прагнення до багатства та наживи, через те й уникали будь-якої торгівлі як гріховного заняття. Тяжким гріхом вважалася війна й навіть виготовлення зброї. (Але коли почалася Іудейська війна, всенародне повстання іудеїв проти римського панування, чимало ессенів стали хоробрими воїнами, а член цієї секти Іван був одним з трьох головних військових вождів повстанців). Тяжким гріхом вважалася й брехня; брехунів ессени виганяли з громади. Цікаво, що вони різко засуджували рабовласництво, а рабовласників вважали нечестивцями й невиправними грішниками, –– для тих часів то була дивовижна ідея, (Як відомо, християнські апостоли сприймали рабство як цілком природне явище й закликали рабів коритися своїм панам...)

Але все це –– суто етичні норми, які для ессенів були обов’язковими. Про основи їхнього віровчення ми практично нічого не знаємо. Воно й не дивно –– адже члени секти присягалися найстрашнішими клятвами не розголошувати таємниці свого вчення стороннім. Відомо лише, що ессени дуже шанували якогось віровчителя чи пророка; навіть найлютішими тортурами їх не можна було примусити образити його ім’я. (За словами історика Йосифа Флавія, римляни, які вважали ессенів небезпечними фанатиками, «катували їх всіма знаряддями тортур, аби лише вони образили ім’я віровчителя або з’їли заборонену законом їжу». Але ті вперто відмовлялися й, «посміхаючись у муках і глузуючи зі своїх катів, розлучалися з життям, не маючи сумнівів, що житимуть знову».) Звичайно, тут одразу ж згадується кумранський «вчитель праведності»: чи не його так шанували ессени? Втім, неспростовних доказів того, що кумраніти були саме ессенами, поки що не знайдено, то лише вірогідне припущення.

З іншого боку, кумраніти могли бути членами якоїсь цілком самостійної секти, про яку досі нічого не відомо. Адже знайшли на початку 60-х років письмові пам’ятки доти невідомої секти «синів Цадока», ідейно досить близької до кумранітів (деякі з їхніх документів виявлено й серед кумранських рукописів). До речі, оті «сини Цадока» теж дуже шанували якогось «вчителя», який вказав їм шлях до праведного життя.Чи не той самий то вчитель, що й у кумранітів?.. (А проте обидві секти зовсім не були тотожними; різним був й устрій їхніх громад.)

Останніми роками досить оригінальне припущення щодо господарів кумранської бібліотеки висунув уже згаданий американський релігієзнавець Роберт Айзенман. На його думку, у поселенні Хірбет-Кумран мешкали члени невідомої нам іудейської месіоністської секти, ідеологія яких з плином часу зазнала суттєвих змін, і через те в останній період свого існування вона приєдналася до однієї з течій раннього християнства –– а саме до тих «іудео-християн», або «назореїв», яких очолював брат Ісуса, апостол Яків. Як ми знаємо з «Діянь апостолів», послідовники Якова, прийнявши вчення Ісуса, водночас продовжували ретельно виконувати більшість приписів закону Мойсея. Між ними і прихильниками апостола Павла постійно точилися палкі суперечки –– хто з них краще зрозумів Христове вчення. Протягом майже 30 років Яків очолював єрусалимську християнську громаду, а близько 62 року разом з кількома учнями був страчений –– за вироком первосвященика Анана їх побили камінням як єретиків. На думку Айзенмана, саме Яків і був отим загадковим «вчителем праведності» з кумранських текстів; Анан же, відповідно, –– «нечестивий жрець», який переслідував «вчителя». Кумраніти в останні роки існування своєї громади були послідовниками Якова, що й пояснює більшість численних аналогій їхнього віровчення з християнством. Ну, а щодо хронологічної невідповідності, то Айзенман вважає, що деякі кумранські тексти десь на століття з гаком молодші, аніж гадає більшість учених, отож їх вік цілком відповідає часові появи перших християнських громад. Що ж, нехай цю версію оцінюють фахівці.

Вивчення кумранських знахідок триває, і хтозна, які ще несподівані відкриття чекають нас попереду. Слід сказати, що доступ до текстів має лише дуже обмежена група фахівців, які надто неохоче повідомляють про результати своєї праці. Після опублікування в 1950-60 роках перекладів частини текстів, нових публікацій аж донедавна майже не з’являлося. Щоправда, інколи у пресі оприлюднювали «піратські» переклади деяких рукописів невідомого походження й сумнівної вірогідності. Спекулюючи на цікавості публіки, не дуже серйозні західні газети та журнали час від часу сповіщали про «сенсаційні відкриття» –– на зразок того, що в якихось там текстах з Кумранських печер знайшли описи контактів з інопланетянами чи рецепти чудодійних ліків від СНІДу або раку...

Лише 1991 року вашингтонському журналу «Огляд біблійської археології» дали, врешті, дозвіл опублікувати фотокопії кількох рукописів. Та переклад і тлумачення їх –– ще справа часу. І хтозна-коли, врешті-решт, вчені поставлять у цій проблемі останню крапку... А поки що чимало вчених-релігієзнавців, грунтуючись на вже вивчених кумранських текстах, схильні поділяти думку свого американського колеги Майкла Уайза: «Чимало християнських ідей сформувалося в Палестині ще до часів Ісуса... Я певен: те, що там сталося на початку нової ери, ніколи б не відбулося, якби грунт не був уже відповідно підготовлений раніше».

Людина і світ. — 1997. — №3. — С. 25-33.

Віктор НЕВГОД