Майже у всіх наших містах і селах, де поховані Герої, їхню пам’ять вшановано у пам’ятниках та меморіяльних дошках, і лише у столиці мільйонерів і мільярдерів, де були безжально розстріляні Ангели Небесної Сотні, і надалі – викладені волонтерами з майданної бруківки мініатюрні напівсфери, у яких – прикрашені живими квітами й лампадками, але вже вицвілі на сонці, вітрі і дощі портрети загиблих Героїв.
Наближаємося до чергових скорботних роковин нашої недалекої і зовсім близької історії: 82-річчя Голодомору в Україні та другої річниці від початку Майдану Гідності. І хоча ці дві дати доволі віддалені між собою хронологічно, але водночас у чомусь споріднені.
Голодомором 1932-1933 років людожерно-безбожний сталінсько-більшовицький режим завдав смертельного удару українській нації, виморивши лютим голодом від семи до десяти мільйонів наших братів і сестер.
Здавалося, після цього вселенського жахіття Україна вже ніколи не встане з колін, залишившись хіба що фантомом-примарою в історії людства. Але Сталін і його криваві нащадки прорахувалися. Два роки тому повстав Майдан Гідності, який заявив на увесь світ, що Україна є і буде. Розпочався новий, можливо – останній етап національно-визвольної боротьби за звільнення з-під московського ярма. Впали нові жертви: Герої Небесної Сотні і Герої Східного Фронту, які буквально грудьми зупинили кремлівську Орду.
Епопея визволення України триває. Водночас із видимим фронтом на Донбасі відкрився другий фронт – всеохопний і набагато небезпечніший – всередині держави і суспільства. Майже всі запроданці і злочинці - верховоди попереднього режиму - безкарно втекли у велику російську федеративну зону. Але залишилися їхні сателіти, які нині також майже незмінно перебувають на усіх рівнях і структурах нібито нової влади. Вони й надалі – «уважаємиє люді».
Україна зустрічає другу річницю Революції Гідності з втраченим суверенітетом (Крим анексовано, промисловий Донбас окуповано), з кривавими жертвами в російській окупаційній війні, з розваленою через корупцію економікою, із знекровленою мовою і культурою через тотальне засилля російщини в усіх сферах суспільно-державного життя.
Але найгірше – нас привчають до байдужості і безпам’ятства. Це особливо кидається у вічі в серці Києва, на апокаліптичній вулиці Інститутській, де полягла Небесна Сотня. Майже у всіх наших містах і селах, де поховані Герої, їхню пам’ять вшановано у пам’ятниках та меморіяльних дошках, і лише у столиці мільйонерів і мільярдерів, де були безжально розстріляні Ангели Небесної Сотні, і надалі – викладені волонтерами з майданної бруківки мініатюрні напівсфери, у яких – прикрашені живими квітами й лампадками, але вже вицвілі на сонці, вітрі і дощі портрети загиблих Героїв. ЧИ НА ТАКУ ПАМ’ЯТЬ ВОНИ ЗАСЛУЖИЛИ ВІД ТИХ, ЯКІ ЗАВДЯКИ ЇХ ЖЕРТВІ ПРИЙШЛИ ДО ВЛАДИ, І, ЗРЕШТОЮ – ВІД НАС УСІХ?!
…Кілька тижнів тому, повертаючись з прифронтового Донбасу, автор цих рядків у скорботі підіймався із Хрещатика Інститутською в напрямку до урядового кварталу. Накрапав дощ. Наші Герої з портретів заглядали прямо в серце, а по їхніх щоках стікали кришталеві крапельки Небесної роси – немов справжні сльози. МИ НЕ МАЄМО МОРАЛЬНОГО ПРАВА ЗАБУТИ АНІ ЇХ, АНІ ЇХНЬОГО ПОДВИГУ. Скорбота і біль від їх втрати – це наша сила, наше натхнення і наша мета – визволитись із зовні і з середини від ворожого ярма та збудувати ту соборну, заможну і сильну духом Україну, за яку вони віддали життя.