Огидно усвідомлювати фарисейські ігрища можновладців, але усвідомлювати треба. Бо Одеса є містом прославлених лицедіїв, де маски-шоу є стилем життя та майже релігійним обов’язком. Де напереодні Дня Дурнів відбувається карнавальна пародія на дійство спасіння світу. Де жидівський первосвященик і окупаційний намісник помінялися місцями й посадами та й ведуть карнавальне пародійне торжище з приводу страждань і розп’яття Христа. І за законом класичної пародії все відбувається майже один в один з канонічним текстом, але… Якщо би не загроза здійснення «масових акцій християнського протесту», може і треба було би гірко всміхнутися через цю пародію – бо така доба в Україні: колись була доба руїни, була й доба відродження – щоправда розстріляного; як ось дійшло до доби лицедійної пародії і суцільного громадсько-політичного маски-шоу… Якщо б не загроза…

Вже декілька днів тому я отримав звістку про те, що Високопреосвященний Агатангел Митрополит Одесько-Ізмаїльский, який є почесним громадянином м. Одеси і депутатом обласної ради від Партії регіонів, звернувся до одеського міського голови Едуарда Гурвиця з вимогою скасувати  традиційний День Дурня, тобто «Юморину», який цього року випадає на Страсний Четвер. Особливість цьогорічного святкування пасхальних днів полягає у тому, що всі християнські конфесії святкують Великдень водночас, без календарних розбіжностей. Тобто, коли в Одесі буде гучно святкуватися День Дурня, весь без виключення християнський світ – православні, католики, лютерани, кальвіністи, баптисти, всі разом! – весь християнський світ зануриться у тишу споглядання спасительних страждань Спасителя.

У своєму листі Високопреосвященний Агатангел вимагав від Едуарда Гурвиця з його міськвиконкомом принаймні перенести святкування Дня Дурнів на неділю, коли християни будуть святкувати Пасху Воскресіння Христового. Також приймалося до уваги, що раціонально-емоціональні аргументи до одеського міського голови можуть не дійти, тому в його адресу посилався легкий натяк на передбачення того, що зі сторони православних можуть виникнути «масові акції протесту». Колись давно, як ми були не такі просвічені політграмотою, ота куртуазна назва «масові акції протесту» вимовлялася інакше і простіше: будуть погроми. Але на початку ХХІ сторіччя така лексика є занадто вульгарною!  В ужитку є щось більш коректнішого: «масові акції протесту зі сторони православної общественності».

Яку відповідь надав Едуард Гурвиць почесному громадянинові свого міста, депутату від Партії регіонів й Митрополиту Одесько-Ізмаїльскому Агатангелу від учора відомо всій країні: він відповів зі смиренням людини, яка почуває себе нічтожеством перед обличчям Благословенного Всемогутнього. Едуард Гурвиць відповів, що він, слабка людина, не є в силі і владі перемінити традиції, які формувалися десятиріччями. Від себе додамо: десятиріччями часів радянсько-комуністичного окупаційного панування, яке відзначалося особливою ненавистю до будь-якої релігійності та християнства окремо. У бандитській комуно-радянський імперії,  де агресивний атеїзм був вшанований титулом державного світогляду, дійсно, населенню накидувалось щось на кшталт традиції влаштовувати знущальну – гумористичну ж! – ходу саме у дні, коли віруючі християни відновлюють пам’ять про страждання Христа, про спасіння «ціною Крови» (згідно слів Апостола Павла).

Власне про цю традицію комуністично-радянських часів Едуард Гурвиць з майже релігійною покорою каже, що поза людськими силами є її знести або перенести. Треба розуміти так, що про чудо Божого втручання не йдеться, бо колійна пам'ять втечі з Єгипту буде відсвяткована старозавітним народом незадовго перед Днем Дурнів, отже, після переходу Червоного моря – хоч потоп для тих, хто спізнився!

Маю признатися: я відгукнувся на заклик православного Митрополита всім серцем, чуттями та душевним трепетом, і тільки придушений психічною бурею розум шепотів мені: «Постривай!» Розуму слухати не хотілося. Бо вже не перше десятиріччя мені, як більшості одеситів, в печінці сидить отой прославлений на весь колишній СРСР одеський День Дурнів. Навіть, якщо би мене, християнина, не ображала примітивна розгнузданість погано зорганізованого гульбища, яке пострадянське населення чомусь гучно йменує «карнавалом», що він завжди припадає саме на Великий Піст, все одно я, пересічний одесит, так само, як і більшість інших знаних мені одеситів, стверджував би, що цей день вже давно викликає у мене жах і огиду. Багато хто з одеситів у цей день воліє не виходити на вулиці, або поїхати десь поза місто разом з дітьми, щоби уберегти хоча б дітей від того, що звичайно починає відбуватися у День Дурнів пополудні.

Від самого ранку усі електрички та потяги, які прибувають до Одеси, нудить натовпами прибульців, ласих до гульбищ у стилі «одеського гумору». Мешканці Кишенеу, Бендерів, Тирасполя, мандрівники з Донецького, Харківського, Київського напрямків, прочани-жартівники з далекої московщини, петербурщини, ростовщини, омщини, томщини і тюменщини… З вагонів вони виходять вже у повній згоді зі своїми регіональними традиціями, тобто вже добряче накачані національним сорокаградусним символом. Вони прибувають у шикарному настрої: на одеському карнавалі можна всісеньке все! І – понеслася душа у рай… Ховайся, Одесо!

Мені, як і переважній більшості знаних мені одеситів, вже давно обридло це п’яне злидарство, розмальоване дешевою губною помадою під карнавальний прикол. Воно буде цілий день вештатися туди-сюди по центральних вулицях міста, щоби ввечері у несвідомому стані носитися по Дерибасівській «стінка на стінку» і залишити по собі килими з розбитих пляшок, еверести пластмасового сміття і огидні смердючі калюжі жовтуватого кольору.

Саме таке гумористичне чудо у цей рік припадає на загальний для всіх християн Страсний Четвер, який ще йменують Чистим Четвергом. День, коли читається дванадцять Євангелій про страждання і смерть Христа. Коли у вечірній тиші, - такій, що здається, начебто цілий Всесвіт завмер, - йдуть і йдуть люди з тремтячими вогниками свічок, що вони їх тримали під час слухання Євангелій, намагаються донести до своїх домівок світло, отримане у святинях Божих. Йдуть, щоби з часом повернутися на винос плащаниці і знову пережити разом з Матінкою Божою похорон Ісуса. Коли українське серце співає одну-єдину мелодію: «Страждальна Мати під Хрестом стояла…»

Скажіть мені, брати і сестри, дорогі мої співвітчизники, як не піддатися емоціям, не стиснути кулаки, не стати плече в плече з Високопреосвященним православним Митрополитом у єдиному фронті християнського протесту? Як утриматись від «передбаченої акції»? Тим паче, що попереджалося та й попереджень не послухалося, а тому можна вважати за провокацію… бо «вони» ж і не на таке здатні, оті, що прикликали кров на себе і на дітей своїх!

Скажіть мені, як прислухатися до того, що мені каже розум?

А розум каже: придивися уважно, чи не про те ж йшлося попереднього року, тільки не з приводу Дня Дурнів, але так само у великодній час. Тоді, у Страсну П’ятницю, в Одесі був хижо вбитий лідер одеської української патріотичної молоді Максим Чайка. Вже рік, як ніхто не оприлюднив жодних результатів слідства. Вже рік, як вбивця Максима втік з Одеси і не знайдений до цього часу. Але тоді, рік тому, результат був майже досягнутий: одеська патріотично налаштована молодь піднялася у скорботі і жалю. Ось-ось повинні були розпочатися зіткнення між перейнятим болем втрати юнацтвом і міліцією, між патріотичним українським юнацтвом і так званим «антифа», між юнацтвом і юнацтвом – в центрі міста, по районах, по передмістях… Але сталося чудо, яке потім йменувалося «феноменом Максима Чайки»: молодь скам’яніла і не піддалася на жодні провокації. «Завчасно передбачених акцій протесту» - тобто погромів – не відбулося. Рівнесенько рік пройшов від тих трагічних днів, коли ціла Україна роздумувала: хто є замовником отого «кривавого великодня» - «кровавого восресения» - який не відбувся в Одесі? Здається, всі припущеня, що були тоді висунуті, є марними: правди немає і ситуація погрожує повторитися у новому форматі.

Розум каже: постривай, прислухайся, що говорять з того приводу пересічні одесити – водії, шофери таксі, торгівельні люди, люди дрібного бізнесу й обслуговування – основна маса одеського населення. Прислухайся до них, каже розум, і не поспішай робити висновків, бо ситуація є водночас і простішою, і складнішою від того, що здається або лежить на поверхні листування преосвященнішого з вельмишановним.

Я прислухався до поради розуму. Я прислухався до слів і думок пересічних одеситів. Здається, я почув їх.

І прийшло відкриття нової правди – гіркої й звільняючої, як сам Страсний Четвер. Правди, яку не хочеш прийняти, але треба – і вона зробить тебе вільним і вкаже, що треба робити й задля якого сенсу.

Огидно усвідомлювати фарисейські ігрища можновладців, але усвідомлювати треба. Бо Одеса є містом прославлених лицедіїв, де маски-шоу є стилем життя та майже релігійним обов’язком. Де напереодні Дня Дурнів відбувається карнавальна пародія на дійство спасіння світу. Де жидівський первосвященик і окупаційний намісник помінялися місцями й посадами та й ведуть карнавальне пародійне торжище з приводу страждань і розп’яття Христа. І за законом класичної пародії все відбувається майже один в один з канонічним текстом, але…

Якщо би не загроза здійснення «масових акцій християнського протесту», може і треба було би гірко всміхнутися через цю пародію – бо така доба в Україні: колись була доба руїни, була й доба відродження – щоправда розстріляного; як ось дійшло до доби лицедійної пародії і суцільного громадсько-політичного маски-шоу… Якщо б не загроза…

Саме тому треба сказати про щось більшого за лицедійство і за пародію…

Але – кличуть! Приїхали по мене. Вже забирають мене - на поїзд, їхати до Львова, на семінар «Зовнішня комунікація для релігійних організацій»… Ніяких у тому зайвих асоціацій, ніякого символізму. Та й нема ніякої перешкоди для правди. Бо буде коротка ніч у поїзді, де завжди так добре прислуховуватись до голосу розуму. А у Львові так вільно про те писати… Отже, до зустрічі!