Тишківська святиня

Уже сотні років передається з покоління в покоління місцева легенда про ченця з Києво-Печерської Лаври, який на початку XIII століття, рятуючись від монгольської навали, оселився в печері на цьому мальовничому пагорбі. Тут він проповідував Слово Боже та ще й лікував людей від різних хвороб. Доля ченця невідома, але на цьому місці залишився хрест. І це місце стало для громади святим. Відтоді спливло багато води. і чого тільки не бачили за цей час ці землі.

Богдан КУПЧИНСЬКИЙ. – «Галичина», 27 вересня 2007 року

Достовірною першою архівною згадкою про існування храму в Тишківцях є Декрет короля Сигізмунда I від 1532 р. про передачу в процесію королівського села Тишківці за заслуги перед Короною Яну Калиновському. Можливо, саме ця церква згоріла у вогні 1621 року під час ординського нападу, про що й свідчив надпис на хресті. Пізніше згадку про церкву знаходимо в описах генеральних візитацій 1732, 1746 та 1754 років.

Багато документів про церкву датовано 1768 роком, які свідчать, що цього року громадою села збудовано нову церкву з білого дерева та крито гонтом. Отже, церква Св. Миколая, без сумніву, була зведена на місці старої дерев’яної, завдяки чому збереглася її назва. Чудово збереглись й її інвентарні описи 1789,1810,1833 рр. До нашого часу збереглась дзвіниця цієї церкви (1768 р.) — найстаріша будівля села. Збереглись і чотири дзвони. До речі, дуже цікаві. Не тільки, як музичні інструменти, а й як пам’ятки історії і матеріальної культури, твори художнього ливарництва, пам’ятки писемності та механічних систем і... жертв різних мастей окупантів. Один великий дзвін, без сумніву, заховано десь у межах церкви, й до цього часу віднайти його не можуть.

1868 року в житті Тишківців сталася неабияка подія: закладено фундамент під майбутню нову муровану церкву. Ініціатором побудови виступив тодішній парох прабатько славної родини отець-декан Осип Шухевич. Він подбав про проект, складання кошторису і контракту на будівництво з львівськими майстрами.

Спорудження велося нелегко. Не дуже сприяв роботі і тодішній колятор церкви власник села барон Тадеуш Абрагамович. Його обіцяні ковані паркани й дотепер не можуть встановити і сучасні його «послідовники». Цікаво, що до нової церкви було перенесено старі ікони з попередньої церкви, писані на дошках, роботи Петрановича та Луки Долинського. На жаль, жахлива пожежа 1875 року перекреслила всі сподівання тишківчан. Відбудовувати храм випало на долю о. Зенона Шухевича. Це був надзвичайно енергійний священик. Він гідно продовжив справу батька, ставши також і опікуном великої родини Шухевичів. Під його керівництвом Тишківці досягають апогею свого розвитку. 27 вересня 1877 року на свято Воздвиження Чесного Хреста при великому здвигу віруючих з усього повіту було освячено церкву та новий п’ятиярусний іконостас, виготовлений у Відні на замовлення уродженця села посла до австрійського парламенту Василя Цалковського. іконостас справді вражає своєю довершеністю і є перлиною сакрального мистецтва Галичини XIX століття. Виготовлено його з мореного дуба та мармуру, фрагменти покрито сусальною позолотою. А розписаний він був видатним українським художником Корнилом Устияновичем. Його вартість — 60 тисяч австрійських крон (сума на ті часи досить значна). І саму церкву зроблено добротно, у романському стилі. В ті часи вона була найбільшою на Городенківщині. Церква ця й досі є головним символом Тишківців. З того часу ось уже 130 років храмове свято урочисто святкують 27 вересня.

Також хочу зазначити, що Шухевичі будували не лише церкви, але й школи, читальні (на 1939 рік у Тишківцях їх було чотири у власних будівлях), крамниці, створювали господарські та політичні товариства, кооперативи, позичкові каси і т. п. Тишківську святиню та гостинний дім о. Шухевича, який був «культурним Афоном» у повіті, часто відвідували І. Франко, М. Грушевський, В. Стефаник, Н. Кобринська та інші відомі люди. Недарма газета «Діло» наприкінці XIX століття писала: «Тишківці — національно-свідоме, багате, добре загосподароване село, перлина повіту. На це село рівнялися, з нього брали приклад. Тишківцями гордилась ціла околиця!».

Неспокійні часи для тишківської церкви настали з 39-го року XX ст. Пам’ять про ті жахливі роки живе і нині серед односельців. Ми з вдячністю згадуємо батьків, дідів, усіх тишківчан, які ціною надзусиль жодного разу не допустили, щоб святиня була закрита. Церква в ті часи несла в маси Боже Слово попри страшне переслідування, безвір’я, що панувало в комуно-атеїстичній державі. Але провидіння Боже нездоланне. Ми не знаємо імен тих патріотів, але в нещодавно виявленому старшим братом Миколою Федюком тайнику збереглись пам’ятні хрести і таблиці про ліквідацію панщини, Братства тверезості і 100-ліття о. Маркіяна Шашкевича, грамоти на церкву митрополита Андрея Шептицького та єпископа Григорія Хомишина, десятки підсвічників і чаш.

Після повернення в лоно УГКЦ тишківська святиня — церква Воздвиження Чесного Хреста — сумлінно продовжує нести і запалювати в серцях християн правдиву Христову віру. Великі заслуги в цьому і настоятеля храму о. Руслана Озарка, який був призначений на цю парафію славної пам’яті владикою Павлом Василиком. З перших днів свого душпастирства молодий священик енергійно взявся за реставрацію — капітальний ремонт святині. Протягом 2002—2007 рр. було наново перекрито церкву, встановлено нові куполи, повністю зроблено внутрішній та зовнішній ремонти (при теперішній дорожнечі це подвиг). З Божою допомогою та великою працею громади, а також за активної підтримки меценатів — голови Всесвітньої координаційної ради тишківчан з Торонто п. Наталії Мартюк, Миколи Круця, Романа Ткача, Анатолія Матвієнка, Юрія Шухевича, Ігоря Бабінського та особливо Романії Постолянюк, яку дуже люблять і поважають у Тишківцях — вона попри свою давність стала найкращою культурною спорудою села. Це вселяє віру в майбутнє, в те, що наша Церква стояла і стоятиме нездоланна в обороні української духовності.

Вітаючи громаду, хочу завершити свою розповідь словами з недільної проповіді настоятеля храму о. Руслана: «Допоможи нам, Господи, щоб ми стали Твоїм смолоскипом, щоб ми були вогнищем, яке запалює душі, щоб ми були дорогою, яка веде до Тебе, щоб ми були допомогою для тих, котрі шукають Тебе».