Українка Ольга Онишко та ліванка Сара Фаргат познайомившись в Вашингтоні на факультеті кіномистецтва, зняли фільм «Три історії Галичини», який через історії людей розповідає про складну історію другої світової війни, голокосту, українського визвольного руху, повоєнних років, стосунки між українцями, поляками і євреями на Галичині.

Українка Ольга Онишко та ліванка Сара Фаргат  познайомившись в Вашингтоні на факультеті кіномистецтва, зняли фільм «Три історії Галичини», який через історії людей розповідає про складну історію другої світової війни, голокосту, українського визвольного руху, повоєнних років, стосунки між українцями, поляками і євреями на Галичині.   

Історія перша - єврейського хлопчика з Борислава Аарона Вайса, родину якого протягом 18 місяців переховувала українка, а її син Юзек у той час служив поліцаєм у німців, що вбивали довколишніх євреїв.  Пізніше, коли прийшли радянські війська, саме ця єврейська родина ховала і годувала Юзека.

Історія друга – Олі Ільків, зв’язкової Головного командира УПА Романа Шухевича, яка 14 років провела в Алєксандровській та Владімірській тюрмах, а її діти виросли у дитячому будинку, де їм пояснювали, що їхні батьки злочинців, який треба ненавидіти.

Історія третя – ксьондза Станіслава Бартмінського, одного з співавторів польського серіалу «Дім священика», який ставши священиком Перемиської дієцезії в середині 60-тих років доклав чимало зусиль для збереження та відновлення греко-католицьких церков та єврейських кладовищ.   

Історію можна писати по-різному. Цифри, дати, дані, факти. Жертви і кати, праві і винні. Проте існують події, коли такої сухої методології надто мало. Цифри не відображають нюансів, а факти виглядають надто простими і однозначними. Лише історії конкретних людей здатні показати усю багатогранність подій, складність вибору та непоказну мужність.

В сухій академічній історії не знайдеться місця для розповіді про єврейського хлопчика, який шантажує маму, що закричить і виявить сховок, якщо вона не дасть йому ще грудочку цукру; для бандерівців, які рятують поляків і українців від п’яного загону польських вояків; для сумнівів, що обрати – дітей чи обов’язок та змішаного почуття сорому і обов’язків, що відчували діти «ворога народу» виховані радянською школою.

У «Трьох історіях» герої розказують свої історії без надмірного драматизму, героїзму та надлому, їх біль пережитий і перетворений у світлий сум і досвід, яким вони діляться з безмежним відчуттям прощення та мудрим гумором.

Схожі історії є мало не в кожній галицькій родині. Кілька мільйонів історій Галичини: часто не почуті, недочуті, не записані, забуті, сховані у глибині пам’яті. Саме такі історії я малою чула від своєї бабусі. Вона однаково жаліла і німецьких, і радянських солдат, що гинули в неї на очах, у її розповідях про бомбардування страху було стільки ж, скільки і гумору.

У «Трьох історіях», як і в історіях бабусі багато життя, не роздумування і оцінок, а розуміння, що війна закінчилася і треба жити і цінувати життя, не затираючи пам'ять. Тому Ольга Ільків видає збірки своїх віршів, написаних у в’язниці, Аарон Вайс привозить до Унівського монастиря, де були врятовані євреї, студентів з Ізраїлю, а ксьондз Бартмінський вплітає історії українсько-польського порозуміння у популярний серіал.