«Трупи були всюди — на дорогах, тротуарах, у лісопосадках»: пастор з Рівненщині евакуював тисячі людей з гарячих точок
Катерина Копанєва
«Діти залишилися живими лише завдяки нянечкам, які щодня ходили по 4 кілометри пішки, щоб набрати для них води»
— Ми спочатку й не знали про цих дітей, — розповідає «ФАКТАМ» 68-річний Володимир Бричка. - Про те, що у Ворзелі є дитбудинок, де діти сидять у підвалі без світла, газу та тепла, нам сказали жителі Білогородки, до якої нам вдалося прорватися на початку березня. Я дуже люблю дітей, і у мене від цієї новини просто розривалося серце. Тому ми одразу туди поїхали. Багато дітей там були з тяжкими хронічними хворобами, ДЦП. Вони потребували особливого догляду й залишилися живими лише завдяки нянечкам, які щодня ходили по 4 кілометри пішки, щоб набрати для них води. На вулиці нянечки варили каші та гріли воду, яку розливали у пляшки, та обкладали цими пляшками дітей, щоб зігріти їх у холодному приміщенні. Багато дітей не могли самостійно сидіти, тому, крім них, ми брали до нашого мікроавтобуса молодих людей, які могли б тримати їх на руках. З Божою допомогою ми вирвалися з Ворзеля. Довезли всіх дітей живими, відігріли… Ми вивезли дітей до Києва, а вже звідти їх евакуювали до Чернівців. Пізніше, коли інформація про цю історію з'явилась у соцмережах, мені почали писати люди з різних куточків країни: «Як можна усиновити цих дітей? Куди приїхати?» Це зворушувало до сліз.
Для Володимира Брички та односельців, які на свій страх та ризик тоді до нього приєдналися, це був лише початок. Переконавшись, що діти у безпеці, пастор та волонтери знову поїхали до Ворзеля, цього разу — щоб евакуювати пенсіонерів з дому для людей похилого віку.
— Коли ми приїхали, багатьох із них знайшли, на жаль, уже мертвими, — згадує Володимир Бричка. - Ми забрали всіх, хто був живий… Потім брали всіх місцевих жителів, які тільки вміщалися у наші автобуси. Ми ще багато разів туди поверталися та вивозили, бувало, по 300 людей на день. Привозили людей у безпечні місця, розміщували у церкві, школах та дитсадках. Деяких я забирав до себе додому. Наприклад, дідусь з Іванкова Київської області, якого я випадково зустрів на українському блокпості. Він сам, у свої 85 років, вирвався з окупації та зміг велосипедом доїхати до Малина Житомирської області. Там попросив наших військових погрітись у них на блокпості. Я спитав, куди його відвезти. «Куди-небудь», — відповів дідусь. Він був готовий їхати на своєму велосипеді до самого кордону. Я привіз його додому. Ми з дружиною його відігріли, нагодували. Сказали, що тепер може жити у нас. Але коли він зарядив і зміг увімкнути телефон, йому додзвонилася донька з Німеччини, яка понад місяць нічого про нього не чула. Як же вони плакали… Вона забрала батька до себе, і тепер дідусь замість його старого велосипеда має велотренажер…
Ще в нас жила чудова родина з Києва — мама, син та бабуся, які потім виїхали до Норвегії. А зараз живе бабуся, яку я нещодавно забрав з Бахмута. Їй 83. Син загинув, і більше нема нікого з рідні. Думаючи, що нікому не потрібна та їхати їй нікуди, вона залишалася в Бахмуті, де вже було справжнє пекло. Я забрав її з руїн, привіз додому. «Наші батьки вже померли, — сказав їй. — Будете нам за маму». Як же вона зраділа. Після року життя під постійними обстрілами раптово опинилася у спокійному, тихому місці, у родині. До неї часто приходить молодь з нашої церкви, спілкуються з нею, приносять продукти. Я дивлюся на неї й бачу, як людина змінилася, — вона щаслива. І тішуся разом з нею.
У селі на Рівненщині, де мешкає Володимир Бричка, — цілий штаб із польовою кухнею, місцями для біженців та машинами, який виник у селі буквально у перші дні повномасштабної війни.
— Можливо, не повірите, але за весь цей час мені жодного разу ні в кого не довелося просити жодної копійки. Люди самі організувалися та робили все, що в їхніх силах, — каже Володимир Бричка. — Усі, хто мав мікроавтобуси, одразу сказали, що їдуть зі мною до Києва. Спочатку ми там роздавали їжу в метро та бомбосховищах. І там почули, що в окупованій Білогородці зібралися люди, які намагаються евакуюватись. Казали, що їм навіть пообіцяли зелений коридор, але вивезти їх нема кому. А у нас семеро хлопців на мікроавтобусах. Я спитав їх, чи вони готові поїхати. Вони відповіли: «Якщо ви їдете, ми з вами». І ми поїхали.
«Коли приїжджаєш до міста чи села після деокупації, бачиш там страшні речі. Останки людей, яких застрелили, спалили живцем»
На самому в'їзді до Білогородки волонтери потрапили під перший масований обстріл. Потім були допити та обшуки на блокпостах окупантів:
- Коли ми все ж таки змогли прорватися в Білогородку, побачили там величезну кількість людей. З тваринами, сумками… Всі вони стояли вздовж дороги, сподіваючись зловити машину й виїхати… Мені хотілося допомогти всім, і наступні тижні ми саме це й робили. Попадали в різні ситуації, наші машини неодноразово потребували ремонту після обстрілів. Щоразу, вирушаючи у таку поїздку, розуміємо, що може статися все, що завгодно…
У перші тижні війни у Бородянському районі загинули двоє наших волонтерів. Хлопці розвозили людям хліб та потрапили під обстріл окупантів. Один з них отримав тяжкі поранення — у живіт та в груди — і за кілька днів помер у лікарні. А другий зник. Ми сподівалися, що, можливо, він потрапив у полон, але живий. А вже після деокупації Київщини з’ясувалося, що він теж загинув. Виявилося, що росіяни, застреливши його, ще й кинули в його машину з продуктами гранату. Я знайшов цю машину… Зібрав у пакет останки нашого волонтера, який згорів, привіз їх додому, щоб поховати…
Коли приїжджаєш до міста чи села після деокупації, бачиш там страшні речі. Останки людей, яких застрелили, спалили живцем… Ніколи не забуду те, що ми побачили на Київщині. І в Ізюмі та Куп'янську, куди на другий день після деокупації повезли продукти. Трупи були всюди — на дорогах, на тротуарах, у лісопосадках… Ми постійно їздимо до регіонів, що були деокуповані. Допомагаємо відбудовувати зруйновані будинки. Жителі будинків, які ми взялися відновлювати, часто не можуть повірити, що ми робимо все це безкоштовно. Пам'ятаю, як ми приїхали на Чернігівщину разом із будівельниками, із головою нашої ОТГ. Привезли шибки, будматеріали, щоб ремонтувати людям дахи. А люди почали відмовлятися: «Ні, ні, нам нема чим з вами розрахуватися». Ми пояснювали, що нічого не потрібно. Ми просто хочемо допомогти.
Купівля будматеріалів і всі ці наші поїздки можливі лише завдяки допомозі добрих людей. За рік і три місяці повномасштабної війни охочих до нас приєднатися не поменшало, а лише побільшало. Як і в перший місяць війни, земляки постійно приходять до мене з питанням, чим допомогти. Приходять як пенсіонери, так і підприємці та чиновники з районної адміністрації. Багато хто допомагає з-за кордону. Більшість моїх дітей живуть у США і регулярно надсилають звідти істотну допомогу. Знаючи про те, що ми плануємо чергову поїздку, приходять допомогти й православні священники. Допомагають і пастори, які давно емігрували за кордон. А у гарячі точки з нами їздять навіть жінки. Багато хто для того, щоб побачити там чоловіка, сина, брата, які на фронті. І ці жінки допомагають на польовій кухні, забезпечують солдатів гарячими обідами.
Що ж до самого Володимира Брички, то його поїздки в гарячі точки почалися задовго до повномасштабного вторгнення. Ще у 2014 році пастор дізнався від однієї з парафіянок про жінок з дітьми у Святогірську Донецької області, які через військові дії вимушені були ховатися у лісі. Зібравши три тонни (!) продуктів, Володимир поїхав на допомогу. Каже, побачене вразило його до глибини душі. Пастор почав евакуювати людей у безпечні місця.
— Так усе й почалося, — згадує Володимир. — Я завжди говорю, що волонтерство — штука заразна і вона дуже затягує. Почавши, ти вже не можеш зупинитися, бо розумієш, що допомога потрібна й там, і там… Кожна наша поїздка, кожна евакуація — це чиєсь життя, яке ми маємо шанс врятувати. Взимку ми возили до прифронтових зон дрова та буржуйки. Доводилося возити до 6−7 фур з дровами за один раз. Але це допомогло людям на тій самій Херсонщині пережити зиму. Не всі можуть кудись поїхати. Хтось не може кинути родичів, хтось не має ні сил, ні коштів на те, щоб на новому місці починати життя з нуля. У прифронтових містах та селах дуже багато людей похилого віку. І часто від нашої допомоги залежить, виживуть вони чи ні.
Багато роботи у пастора й в тилу — церква активно допомагає вдовам та сім'ям, які розлучила війна.
— Психологічний стан людей не менш важливий, ніж фізичний, — каже Володимир Бричка. — Тому ми проводимо консультації для військовослужбовців та їхніх сімей, для дружин та дітей загиблих. Післявоєнна реабілітація знадобиться дуже багатьом. Вона потрібна вже зараз. Це ще один важливий напрям, яким ми займаємось і плануємо займатися ще більше.
— Дай Боже, щоб на все вистачило сил…
— Мені надають сили результати нашої роботи. Коли бачу радість військових, яких ми нагодували гарячими обідами. Або очі нашої бабусі з Бахмута, яка ще зовсім недавно думала, що життя закінчилося, а воно, виявляється, продовжується. Коли спілкуюся по відеозв'язку з дідусем з Іванкова, який за короткий час став мені як рідний. Коли розумієш, що комусь вдалося допомогти, — це і є справжнє щастя.
