Блог о. Михайла Димида_image

Блог о. Михайла Димида

Протоєрей. Батько домашньої Церкви. Мрійник про Єдність Христової Церкви. Професор УКУ. Учасник відеоканалу "Християнин чи бандит?". 

Стан академічного богослов’я в УГКЦ

22.01.2012, 23:00
Глибші застанови про богослов’я в УГКЦ і УКУ.

Десь на початку листопада 2011 р. подзвонив до мене Блаженніший патріарх Любомир і пригадав, що під моїм проводом, ще до 2000 р., в УГКЦ була створена «Богословська концепція УГКЦ». Ця розмова, а також різні голоси колег, які останнім часом висловлюються про стан науки богослов’я в Україні, дали й мені привід глибше застановитися і написати цих кілька рядків про богослов’я в УГКЦ і УКУ. Тим більше, що дійсно при кінці ХХ століття, я безпосередньо спричинився до відродження академічного богослов’я в Україні, і взявши на себе головний удар, відкрив вищу школу УГКЦ під назвою «Львівська Богословська Академія». При цьому моїм ангелом хоронителем був патріарх Мирослав-Іван, а основним другом і партнером – д-р Борис Ґудзяк.

Хоч би яка молода була ця Академія, але вона спромоглася притягнути поважних богословів і не тільки дати їм нагоду викладати, але і заохочувати їх писати та безбоязно і відповідально видавати свої праці. ЛБА стала центром, де регулярно з’їжджалися викладачі різних богословських предметів для обговорення їхнього змісту і шукання нових перспектив спільного розвитку для Київського богослов’я. Тут утворився сприятливий грунт для інтеграції інших богословів в один богословський простір через спільну діяльність із Українським Богословським Науковим Товариством (УБНТ). Регулярно видався журнал «Богословія». Це все вона, Академія, переважно фінансувала, не афішуючи своїх «заслуг», оскільки не вважала своїх фондів суто корпоративними, а коштами, які доброчинці дають для глобального розвитку академічного богослов’я в Україні. Того рівня спільної активності вже потім не було.

Справа в тому, що Академія шанувала кожного українського богослова, незалежно від контроверсійності його поглядів і відповідно старалася його захистити й нагородити. Для цього був зроблений і дотриманий чіткий вибір: відмова від радянських стандартів науки і запровадження своїх, згідно із концепцією університетської автономії; оплата гідних зарплат своїм працівникам, вище середніх українських, оскільки останні були соціально не виправдані (якщо пам'ять не зраджує, 15 років тому – це було 300 у.о. за ставку для ліцензіата); практичне заохочення дослідницької діяльності через гарантування друку тобто реалізації їх праці; відкриття дослідницьких інститутів і повна допомога для їхнього розвитку та існування.

Тоді в мене зародилося переконання, що фундамент для грона богословів, які дальше розвиватимуть свою академічну і духовну спільноту вже залитий. В свою чергу, ця спільнота забезпечить вільне богословське дослідження в УГКЦ і Україні, бо мої колеги не будуть повторювати помилок попередніх століть після доби «полемічного богослов’я», загнавши себе у вузьку колію переконання, що «католицтво» і «православ’я», «вірність Церкві» залежить від перемінних позицій церковної ієрархії – як своєї, так і чужої. Теж уважав, що добре, що в УГКЦ існує альтернативна спільнота УБНТ, яка може головним чином діяти в напрямку соціального й екуменічного богослов’я, згідно з волею її засновників. Виникнення різних семінарій УГКЦ мало служити базовим богослов’ям для «професійної» підготовки майбутніх священнослужителів. Для успішного функціонування такої системи освіти, ЛБА мала б поширювати сучасні  підручники, щоб на цій базі кожна із семінарій розвивала свої напрямки наукового дослідження. Для цього і відбувалися регулярні зустрічі між ректорами і викладачами різних богословських предметів семінарій та ЛБА, щоб одні від других вчилися, допомагали і спільними зусиллями розвивали свої галузі богослов’я УГКЦ.

З появою УКУ поступово змінилися пріоритети. Найгірше, що сталося – це підміна понять. УКУ використав ім’я і короткий позитивний досвід відродження українського богослов’я Львівської Богословської Академії для того, щоб самому розвиватися в іншому академічному, науковому, але не-богословському напрямку. Це був, можливо, потрібний соціальний і медійний проект (час покаже), але непорозуміння полягало в тому, що для нього були використані наукові, адміністративні та фінансові ресурси створені для розвитку українського богослов’я. Тим самим УКУ несвідомо привласнював собі (на інші не-богословські проекти) весь кисень, потрібний для дальшого розвитку богослов’я і спричинився до затримки його росту!

Це ставалося головним чином тому, що на жаль УКУ поставив українських богословів в незручне становище по різних категоріях:

  1. Не створив системи інтеграції українського (хоч би греко-католицького) богослов’я в одну цілість (визнання дипломів семінарій, інтеграція люблінських заочників) довкола себе та не в повній мірі надав можливості стипендій та інших заохочень для вишколу спеціалістів богослов’я для всіх єпархій УГКЦ на своїй ліцензіатській програмі;
  2. Ректорат УКУ побоявся встановити для УКУ власну систему наукових ступенів, вчених звань та підвищень професійного росту для зберігання етичної рівності між її богословами, які мали закордонні дипломи, та іншими українськими науковцями і викладачами, які вийшли із радянської системи освіти;
  3. Щодо гідності зарплати, УКУ давав богословам меншу платню, ніж деяким технічним чи адміністративним працівникам, ледве забезпечуючи мінімально соціально прийнятий рівень. Для того, щоб було зрозуміло – доктор богослов’я, що працює в УКУ, за свою зарплату не може утримувати родину із двох-трьох дітей згідно з офіційними соціальними стандартами Української держави (взагалі немає можливості купити собі щороку нове вбрання, а на далеку перспективу помешкання чи авто) і задля того, що змушений працювати на двох-трьох роботах, не може займатися науковим дослідженням чи просто відпочити;
  4. Щодо захисту інтелектуальної свободи і творення атмосфери відповідальної вільної думки, то, оскільки не існує справжньої автономної академічної спільноти богословів, вони віддані на поталу офіційної змінної церковної політики, яка переважно є кулуарного типу;
  5. Щодо якості богословської освіти, вона знизилась оскільки пристосування навчальних планів до державних вимог спричинилося до зменшення духовного виховання, роздвоєння між теорією і практикою церковного життя,  послаблення богословського і мовно-класичного компоненту, і надмірне втручання не-богословів у навчальний процес богослов’я;
  6. Існує проблема пов’язана із встановленням планки «якості» й «науковості», які не зовсім відповідні початковому стану богослов’я в Україні і які не підносять його розвитку, а понижують (для прикладу: більший наголос на перекладах, ніж на написанні свого власного підручника із богослов’я; а для тих, що написали – то така критика, яка спроможна заглушити назавжди бажання богословстувати; при тому ті, хто таким чином аргументують і встановлюють ці планки, самі не написали підручників чи монографій із богослов’я);
  7. УКУ не зберіг богословську спільноту, у середовищі якої богослови могли б вчитися на помилках одні одних, видавати статті, виявляти взаємодопомогу, вправляючись у досконалості.

Велика проблема, яку я тут описую розвинулася до такого ступеня, через те, що майже всі важливі богословські рішення приймалися не за академічними критеріями прозорості, без послідовності та якоїсь чіткої стратегії. А таке явище, де досить регулярно приймаються непрозорі для загалу рішення, в свою чергу спричиняє розкладення спільноти. Треба ствердити, що із різних причин не було практичного довір’я до богословів в УКУ і вони, як окрема спільнота богословів,  майже виключно були відсутні під час прийняття стратегічних рішень цього закладу від початку його існування до тепер. В кінцевому результаті богослови, які були основою для постання УКУ із ЛБА, вже не приймали і по сьогоднішній день не приймають рішень про свою долю в УКУ. Однак від імені богословів, УКУ збирало і збирає пожертви, щодо розподілу яких вони мало або й зовсім не беруть участі.

Також треба сказати, що не було відповідного розуміння місця і ролі богословської академічної науки у верховному проводі УГКЦ, для якого, після відходу патріарха Мирослава Івана, богослов’я мало тільки прикладну роль, чи як інструмент для вишколу майбутніх священнослужителів, чи як чинник для підготовки документів чи подій соціального церковного характеру. На тому УКУ й піарився довгими роками. Він практично підміняв свою роль захисника і провідника богословської науки (успадковану від ЛБА) перед церковною ієрархією, ставши сам церковним гравцем на соціальній платформі. Хтось скаже, що це добре, що УКУ таку нішу зайняв, я не проти, але я аналізую становище академічного богослов’я і його реалізацію в УКУ, який зайняв позицію свого роду монопольним агентом цього продукту в УГКЦ.

Такий є результат дії УКУ для розвитку богослов’я в Україні. Як на мене – це не гідний розвиток першопочаткової місії ЛБА, це не відповідає проголошеним богословським амбіціям УКУ в УГКЦ. Я, однак, не передбачаю швидких змін, бо люди відповідальні за ці вчинки, далі «при владі» і продовжують за «своїми критеріями» творити «богослов’я». Це, очевидно, не може бути науковим богослов’ям, яке вимагає вірності, партнерства і свободи. Таких умов в УКУ немає, і на тому богослов’я в його стінах терпить. Богослов’я і УКУ не стали щасливим подружжям! УКУ, який на повний голос говорить про соціальну справедливість, сам не відповідає задекларованим критеріям, бо, на жаль, всі його богослови – це жебраки, платня яких не відповідає гідному рівню забезпечення для нежебрацького життя.

Я давно хотів це все публічно висловити, але боявся пошкодити УКУ та його провідникам. Завжди вірив у внутрішню мудрість ректорату УКУ. Направду, ця тупикова ситуація мене пригальмувала, і я свого часу вирішив мовчати. А найбільший біль полягав у тому, що моя Церква, в особах деяких її ієрархів, до яких своєчасно звертався, не мала вух і відповідної чуйності, щоб почути мій тихий голос і подібних до мого, і відповідно діяти для припинення чи оздоровлення курсу подій.

Оскільки нині започатковано активну дискусію стосовно рівня розвитку академічного богослов’я, то подаю тих кілька думок в додатку до інших; вони неодмінно торкають конкретних осіб, і тим самим спричиняють біль, за що прошу вибачення, бо таким не був мій намір.

На кінець, заявляю, що якщо не буде прямої інтервенції патріарха Святослава чи інших єпископів, які мають візію щодо завжди специфічної ролі богослов’я для євангелізації помісної Церкви і готові на себе взяти відповідальність за багатогранний розвиток богослов’я в УГКЦ, то змін не буде, а мої слова залишаться лише голосом «вопіющого в пустелі». УКУ ж, на мою думку, в своїй теперішній конфігурації вичерпав свої можливості бути гідним провідним академічним богословським центром УГКЦ і України, що ніскільки не применшує його вартості в плані історично-соціально-педагогічного закладу.

А щодо розвитку наукового богослов’я в Україні, вважаю завжди актуальними три прості головні напрямки:

  1. Ми, як Церква, самі повинні відновлювати і дальше творити своє академічне богослов’я, оскільки воно є інтегральною частиною нашої унікальної церковної спадщини;
  2. В УГКЦ повинні чітко розрізняти між різними видами богослов’я: наукові дослідження (аргументована дискусія про Бога і Церкву); формація (передання точно визначеної конфесійної доктрини); містичний досвід (переживання й осмислення приватних релігійних практик);
  3. Потрібно свідомо вирішити про роль видів богослов’я в житті Церкви і в міру того, як, і для чого вони повинні існувати, підтримати кілька альтернативних академічних богословських центрів (може в кожній митрополії), без ніяких монополій.

До тих міркувань, можна ще додати інші, однак прошу прийняти оце моє «волання» як сигнал до пробудження тих, від яких залежать зміни.

Останні новини

Вчора