Образ Різдва як головний культурний код Європи

10.01.2016, 11:19
Образ Різдва як головний культурний код Європи - фото 1
Різдво. Воно сповнене сяянням вогників та сердечних надій. Однак ми рідко задумуємось над тим, чому це свято увібрало ще традиції ялинок, родинних вечерь, імбирних пряників та вертепів.

Різдво. Воно сповнене сяянням вогників та сердечних надій. Однак ми рідко задумуємось над тим, чому це свято увібрало ще традиції  ялинок, родинних вечерь, імбирних пряників та вертепів. Екскурс в історію Різдва Христового у рамках лекції від Культурного проекту провів відомий український філософ Андрій Баумейстер. Спробуємо стисло передати основні тези його виступу, який відбувся днями в Києві.

Лекція Андрія Баумейстера

Класичний образ Різдва представлений на старих іконах, зокрема, як на творі Андрія Рубльова у візантійському каноні. Немовля оточують янголи, чабани, волхви (вони ж маги), віл, віслюк... Проте це не розповідь про велич Божу. Навпаки, це історія поєднання всемогутності та вразливості, які втілились у постаті Ісуса Христа. Ми немов знаходимо забуту кімнату в лабіринтах свідомості та відчуваємо велич моменту, що зароджується у наших серцях, сповнюється містикою.

Ікона Андрія Рубльова

Саме це дивовижне поєднання всемогутності та вразливості робить християнство таким людяним. Крізь сюжети страждань та радості у Євангелії ми бачимо, що всемогутність приходить до нас в образі вразливості рожевощокого немовляти. За традиційним уявленням, Ісус народився у яслах, тобто у не дуже комфортних умовах. Але це скоріше красивий містичний образ з точки зору біблеїстики, що символізує страждання, які йому ще доведеться пройти. Натомість фраза «і в заїзді для них не стало місця» може означати інше. Тоді тварини взимку жили з людьми під одним дахом, а Марія перебувала у кімнаті господарів. Важко уявити, щоб її родичі залишили на вулиці перед початком пологів. Хоч місця і було мало, люлькою Ісусу могли слугувати ясла, але це зовсім не означало погані умови проживання.

Волхви, які раніше описувались як маги, були вченими людьми, астрологами, які чекали на появу нового володаря світу. Ще Вергілій писав до настання нашої ери (43-37 рр.) про кардинальні зміни історії з часів народження від Діви, коли має розпочатись Золота Ера. Оріген у ІІ-ІІІ столітті пише про волхвів як про трьох магів зі Сходу. Давні зображення вказують на те, що це були перси. При чому кількість мудреців змінювалась до 9-го століття від двох до шести осіб. Пізніше Собор встановив, що їх було троє, спираючись на три дари, які вони принесли: золото, ладан та смирну. Тоді ж волхвів нарекли іменами царів – Бальтазара (що традиційно асоціювався з Африкою), Каспара (Азія) та Мельхіора (Європа). До ХІІ століття реліквії волхвів зберігались у Мілані, однак потім були перевезені у Кельнський собор, де їх можна побачити і зараз.

Волхви-царі

Непроста історія сталась з визначення дати народження Ісуса та призначення Різдва. Вперше дата 25 грудня згадується у літургійному календарі Риму (354 р.). Найбільш рання проповідь належить Зенону Веронському, що відбулась у 371 році. За однією з версій, свято Різдва спершу відзначалось 6 січня, разом з Богоявленням, але потім було перенесено, аби підкреслити усю значимість народження Спасителя. Груднева дата Різдва знайшла відображення у проповіді Іоана Златоуста у Сирії (25.12.386 р.), де він каже про зближення старого та нового свята. Тоді ж уперше з’являється розуміння християнської філософії як способу життя, зокрема спокійної зустрічі свята, без пиття та гуляння.

Традиція вертепів зародилась у далекому 1223-му завдяки Франциску Ассізькому. Середньовічна містика та інтуїція індивідуалізму підштовхнула до того, що з’явилося бажання представити реалістичні сцени народження Спасителя. Людина мала б співпереживати Христу земному та уявити велич Бога через його народження у дитині. Вже у XIV столітті встановлюється традиція скульптур у храмах, які б нагадували про визначні події. На побутовий рівень вертепи спустились вже у XVII столітті. В Україну традиція робити домашні вертепи прийшла з Польщі через студентів Києво-Могилянської академії.

Вертеп-шопка з Польщі

Міркування над подіями Вифлеєму присутні також і в музиці. Ораторія – це особливий жанр нелітургійної духовної музики, яка є свого роду музичною медитацією. Йоганн Себастьян Бах представив свою Різдвяну ораторію, яка була виконана 25 грудня 1734 року. Вірші були написані на текст Євангелія від Матея, що запрошували слухачів міркувати над подіями народження Месії.

Ялинка «поселилась» у наших домівках теж незвичним способом. Родом вона з Німеччини, чия традиція поширилась спершу у Західній Європі, а згодом стала звичною для Російської імперії та Східної Європи. За легендою, однієї зимової ночі 1513 року Мартін Лютер гуляв у лісі, поки не підняв голову, щоб подивитись на зорі. У той момент від стояв під ялинками та був зачарований містичністю зірок, які роздивлявся крізь малюнок хвої. Це бачення нагадало йому історію народження Ісуса та допомогло по-іншому осягнути цю подію. Тоді він повернувся додому з цим деревом, прикрасивши гілки свічками, аби уся родина могла розділити з ним це диво.

Можливо, це лише красива легенда, яка з’явилась для пояснення нової традиції. Однак вже у 1605 році ялинки починають ставати різдвяним атрибутом родин Страсбургу, що викликало засудження з боку лютеран, мовляв, це відлуння язичництва. Пізніше вони почали притримуватись версії озаріння Мартіна Лютера та самі продовжили традицію. Справжньої популярності ялинка набула у 1807-му році, коли масові продажі дерев почались на Дрезденському ярмарку. У 1840-му ялинка стала атрибутом для Парижу, а у 1841 році була встановлена у Віндзорському замку, про що принц Альберт згадує як чудову нагоду побавити дітей та «німецьку ялинку зі свічками». Так само у 1841-му про появу ялинок згадує кореспондент російської газети «Северная пчела», пишучи про неї як про «милий німецький задум». Ялинкова традиція відображається на сторінках творів Чарльза Діккенса, а з 1851-го року стає церковним атрибутом на Різдво.

Чарльз Діккенс став одним з авторів, який створив особливий жанр передачі Євангелія через оповідання. Ідеї допомоги, людського милосердя та людяності знайшли своє відображення у творі «Різдвяна пісня в прозі» (1843 р.), а прощення, щастя в бідності та пізнання Істини у «Цвіркуні за вогнищем». Через свої історії письменнику вдалось створити культурний простір уваги один до одного, не зважаючи на зовнішній вигляд та статус, а також повагу, яку мусить мати кожен християнин. Інший представником жанру є Федір Достоєвський з його оповіданням «Хлопчик у Христа на ялинці» (1876 р.).

Не менший вклад належить Гансу Крістіану Андерсену, чиї казки варто перечитувати без радянського тлумачення. Для багатьох стане відкриттям, що Герда рятувала Кая, читаючи молитви з розарію та поверталась з ним до бабусі у різдвяний вечір. Завдяки молитві «Отче наш» шматки льоду від Снігової королеви ставали янголами, які захищали дівчинку. Менш відомими, але не менш впливовими є оповідання «Ялинка» (1844) та «Дівчинка з сірниками» (1844). Інший «дитячий» автор, яка варта уваги – це Сельма Лагерлеф – з її творами «Різдвяний гість» (1894), «Легенди про Христа» (1904), «Свята ніч», «Тролі і люди» (1915) та усім відомі «Пригоди Нільса з дикими гусями по Швеції» (1906-1907).

Різдвяні події змінили людську історію, заклавши нову культуру людяності з головними цінностями милосердя та прощення. Головними ідеями стала повага до душі кожного, незалежно від його/її статусу або вигляду; прояв величі через простоту;  вразливість, що не заперечує могутність.

Різдво було головним святом християн з ХІІ століття до середини ХХ, пізніше поступившись святу Пасхи. Проте зараз Різдво несе для нас відчуття теплого родинного затишку, наближення до життєвого шляху Христа та відчуття дива. Попри копіювання західних різдвяних традицій, українське суспільство досі сприймає це свято в особливий спосіб. Тому важливо пам’ятати про дива давньої ночі та пригадувати основні засади тієї культури людяності, що виглядає як відблиск різдвяної зірки.

Тетяна Калениченко