Геополітична війна в Православній Церкві?

Зіткнення стратегічного масштабу

До Жовтневої революції Російська держава мала постійний вплив на давні Патріархати – Константинопольський, Александрійський, Антіохійський, Єрусалимський. Мінімізувати цей вплив намагалися дві інші імперські потуги – Великобританія та Османська імперія. Залежна від держави Російська церква не думала перебирати першість. Скоріше ієрархи із напруженням чекали, коли після завоювання Константинополя на території Російської імперії з’явиться інший патріархат. Ніхто не знав чи об’єднувати церкви (так завжди робили росіяни – достатньо згадати приєднання Київської митрополії чи Грузинської Православної Церкви), чи мати кілька патріархатів (так було на території Візантії).

З 1917 по 1943 роки Московська патріархія думала про виживання під владою більшовиків, а не про власне вивищення із п’ятого місця у світовій «ієрархії честі» до першого. Як те годилося союзнику демократичних держав, Сталін 1943 року ліквідував Комінтерн. Геополітичний вплив вирішено було поширювати за допомогою інших засобів, одним із яких було обрано православ’я. На думку Сталіна, після другої світової війни його геополітичними ворогами стали США, Англія та Ватикан. А православні церкви Східної Європи та Азії – його природними союзниками. І ось вперше в голові товариша Сталіна народилась ідея про можливість і необхідність передачі першості в православній Церкві від Константинополя до Москви. Адже Константинополя фактично не існує. А Москва є центром для особливої цивілізації, яка почалася з часів Івана Калити та Івана Грозного. Хоча і принципово трансформувалася під час Жовтневої революції та Великої Вітчизняної війни. Церковним владикам Московської патріархії ідея Сталіна здавалася доволі дивною: центр православ’я – в комуністичній столиці!

Реальна боротьба за першість розгорнулася лише сьогодні. Коли Московська патріархія відчуває суттєву підтримку державної влади Росії. Ця влада – не комуністична і не ліберальна. Ця влада, як і Російська Церква, – за сильну державу. У відвертій розмові із американським послом митрополит Іларіон (Алфеєв), церковний міністр іноземних справ, зізнався, що головне завдання Патріарха Кирила та всієї РПЦ – це підтримка російської державної влади та її проектів. Геополітичне лідерство Росії, розбудова російського світу, лідерство у православному, а в перспективі – православно-католицькому релігійному просторі – все це завдання одного порядку. Завоювати перше місце в православ’ї критично важливо, бо тоді саме Московський патріарх об’єднає Православ’я та Католицизм, поверне Європу до християнства і т. ін. Православний емірат (за взірцем Ірану) в Росії, а потім і у всій Європі. Таке майбутнє патріарх Кирил в загальних рисах вважає за цілком реальне і працює на його втілення не покладаючи рук.

Геополітичне протистояння і тактика інтерпретації канонів

До сходження на патріарше місце митрополита Кирила (Гундяєва) Москва і Константинополь вже вели мляве геополітичне змагання між собою за Україну. Згідно із православними канонами вища влада в Церкві належить Вселенському Собору. Останній збирався 787 року. За тим розумінням канонів, яке є панівним в Константинопольскій патріархії в перерві між Вселенськими соборами (яка, як бачимо, затягнулася більше ніж на тисячоліття) повноваження Вселенського собору передаються «першому по честі» («координатору», за світськими мірками) в православ’ї – Константинопольскому патріарху. Саме він має оголошувати нові автокефальні (самоправні) церкви по всьому світові.

Другою інстанцією, яка має владу Вселенського собору «в проміжках» за цим прочитанням канонів, є «Давні Престоли християнського Сходу», тобто Константинопольський, Антіохійський, Александрійський та Єрусалимський патріархати разом узяті.

 Крім того, канонічно сумнівною, але фактично ефективною владною інституцією виявилася нарада Предстоятелів Православних Церков. Всі глави православних автокефальних церков збиралися кілька разів в 1990-ті та майже щороку в 2000-ні роки. За допомогою таких нарад були знайдені рішення щодо проблем розколу в Болгарській Церкві та ліквідована загроза розколу в Єрусалимській Церкві (знято із посади попереднього патріарха цієї Церкви).

Таким чином, проблему українського православ’я з константинопольської точки зору повноважні вирішувати: сам Константинопольський патріархат, «Давні Патріархати Сходу», всеправославна нарада предстоятелів церков. У Константинопольського патріарха давно лежать звернення від УАПЦ про згоду на будь-який варіант вирішення проблеми – навіть про включення як автономної митрополії у склад Константинопольського патріархату. Ці заяви були неодноразово надіслані у 2000, 2001, 2008-2011 роках. З точки зору Константинополя, він має повноваження скористатися цими заявами будь-якого моменту. Константинопольському патріарху як вищій апеляційній інстанції в православній Церкві надсилав свої протести на дії Москви колишній митрополит УПЦ (МП), а сьогодні патріарх УПЦ КП Філарет. І ці протести Константинопольский патріарх може розглянути будь-якої миті.

В 2008 році митрополит Володимир, очільник Української Православної Церкви (Московського патріархату) направив листи до всіх предстоятелів Православних Церков, фактично пропонуючи розглянути проблеми українського православ’я на всеправославній нараді предстоятелів. Тепер митрополит Мефодій, предстоятель УАПЦ, звернувся із аналогічним проханням, але інстанцією розгляду вибрано Константинопольський патріархат разом із давніми патріархатами християнського Сходу. Таким чином, українці вже постукали у всі можливі двері – якщо дивитися на ситуацію з точки зору Константинопольського патріархату.

Московська альтернатива

Московська інтерпретація канонів заперечує вищу владу Константинополя. З точки зору Москви, долю українського православ’я може вирішувати тільки Російська (тепер уже Руська) Православна Церква, частиною якої залишається УПЦ, та від якої відокремилися УПЦ КП та УАПЦ. Але і при такій постановці питання позиції Москви не є абсолютно непохитними. Адже Київська митрополія до 1686 року входила до складу Константинопольського патріархату. Москві вона була передана тимчасово і з рядом умов. Які не виконувалися. Наприклад, ім'я Константинопольського патріарха повинно було поминатися перед іменем Московського на кожній літургії. Невиконання ж умов – це пряма причина повернутися із тимчасового перебування. Як постійну канонічну територію за Московською патріархією Константинопольський патріархат визнає її кордони кінця XVI століття. Тоді Україна не входила до складу Росії, а Київська митрополія не належала до Московського патріархату. На цій підставі Константинопольський патріарх 1924 року дарував томос про автокефалію Польській Православній Церкві. Отже, Константинополь визнає українське православ’я своїм дітищем, а УПЦ КП та УАПЦ – визнають саме Константинопольський патріархат своєю Церквою-матір’ю. І якщо не вдасться вибороти томосу про автокефалію, то повертатися до «канонічного православ’я» логічніше в спосіб, якого найбільше боїться Москва. А саме, українські «розкольники» при бажанні повернутися до «канонічного православ’я» однозначно виберуть повернення до Константинопольського патріархату. І за жодних умов – до Московського.

Правда, кілька років тому предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій говорив про «м’який варіант» повернення до «канонічного православ’я». Тобто УАПЦ, як давню Київську митрополію, забирає до своєї юрисдикції Константинопольський патріарх. Але передає права на її управління митрополиту Київському УПЦ (МП). Фактично УАПЦ залишалась би автономною Церквою, яка спілкувалась б із «канонічними православними», поминаючи Константинопольського патріарха та митрополита Київського. А реально УАПЦ управляв би митрополит Тернопільський Мефодій. Який як глава автономної Церкви засідав би також і в Синоді УПЦ (МП). Ясно, що такий варіант дозволив би патріарху Московському і відпустити «валізу без ручки», і «не втратити лице». Так само як і рішення про автокефалію УПЦ, прийняте на можливому всеправославному соборі предстоятелів.

Але патріарх Московський Кирил вирішив, що з України ще можна зробити частину «Руського міра». А з вірних УПЦ КП та УАПЦ – «граждан» цього «міра». В цьому рішенні немає нічого дивного. Патріарх Кирил – такий же реаліст, як і «донецька еліта», яка править Україною. Вони цілком згідні в оцінках, що з України можна зробити все що заманеться, і вони відчувають в собі сили, наснагу та впертість здійснювати задумані трансформації.

Українське православ’я в пошуках виходу із кризи

За цих умов геополітична війна за утвердження «руського світу» на теренах України вже стала приводом для пошуків української альтернативи. УАПЦ та УПЦ КП махнули рукою на перспективи об’єднання із УПЦ (МП). Нагадаємо, що остання створила дві комісії для переговорів із УАПЦ та УПЦ КП 9 вересня 2009 року, і початок роботи відкривав перспективи приєднання не лише УАЦП, але й навіть УПЦ КП до УПЦ (МП). Але 3 листопада 2009 року патріарх Кирил виголосив свою знаменну промову про Руський світ (написану, вірогідно, о. Всеволодом Чапліним, що прославився за останній рік одкровеннями про православний дресс-код для жінок та необхідність розкоші для Церкви). В цій промові проголошувалася необхідність відновлення «Русского мира» як цивілізаційного простору панування московської версії православ’я, російської мови та культури, російських традицій державності та громадянського життя (читай – «путінізму» як спадкоємця монархізму та радянського колективізму). Ясно, що українське православ’я має власні традиції, зокрема: більшу участь священників та мирян в управлінні церквою («соборноправність»), пріоритет внутрішнього християнства над зовнішнім. Українці мають власні мову та культуру. В Україні давно сформувалися власні традиції державності та громадянського життя.

З кінця 2009 року зникли всі ознаки самостійності УПЦ (МП). Всі українофільські тенденції розсіялися як дим. Митрополит Володимир та єпископат УПЦ МП перестали укорінюватися в українську дійсність. Вони взагалі перестали працювати над власною ідентичністю, зустрівши Президента В. Януковича та патріарха Кирила як власну долю. Відвернутися від якої можливостей вони не бачать. Єдиний вихід – покора.

З кінця 2009 року УАПЦ посилено стукає у двері Константинопольського патріархату, погоджуючись на будь-які умови. УПЦ КП також запрошує єпископат УАПЦ приєднатися до себе. Таке приєднання об’єктивно можливе. УАПЦ – це тисяча громад, тоді як УПЦ КП – близько чотирьох тисяч релігійних общин. УПЦ КП гарантує автономію кожній церковній одиниці, яка приєднується до неї. Отже, будь-якого моменту владики УАПЦ можуть приєднатися до УПЦ КП. Всіх єпископів УАПЦ стримує від такого кроку лише одне: нелюбов до патріарха Філарета. Але два фактори можуть вирішити цю проблему: або тиск обставин під назвою «русский мир» буде таким, що кращим видасться дружба проти Москви із Філаретом, ніж із Москвою проти Філарета; або ж патріарх Філарет довірить владу молодій зміні, яку він таки зміг виховати (тут треба віддати йому належне: із аналогічним завданням інші предстоятелі за великим рахунком не впоралися).

Якщо ж УАПЦ увійде до складу Константинопольського патріархату самостійно, то до цієї церкви може перейти велика кількість громад УПЦ КП та УПЦ (МП). Єдиною перепоною на такому шляху розвитку подій може бути лише невміння УАПЦ вести інформаційну роботу. УАПЦ – це церква без власного богослов'я, соціального вчення, без власних речників, - фактично церква без обличчя. Це такий вічний «потенційно успішний проект», який актуально виявляється великим «пшиком». Здається, що УАПЦ надихають історичні приклади. Адже в історії найслабший часто вигравав партію – тому що його не сприймали всерйоз більш сильні гравці. Проблема в тому, що сьогодні – не вибори папи в часи середньовіччя. І доводити власну спроможність необхідно щоденною роботою та постійним розвитком.

Батіг та пряник патріарха Кирила для патріарха Константинопольського

Саме по собі скликання Константинопольським патріархатом Синоду Давніх патріархатів християнського Сходу – вже сенсація. Але світові ЗМІ обговорюють і скандальну інформацію про тиск, який нібито Москва чинила на владу Туреччини з метою зменшення впливу Константинопольського патріархату. Сама оприлюднена інформація – ненадійна. Але використання Москвою таких каналів тиску – факт. В 2008 році, коли готувався візит Константинопольського патріарха до Києва, МЗС РФ затіяло цілу кампанію тиску на владу Туреччини, яка мала «охолодити» запал патріарха Константинопольського вирішити проблеми українського православ’я. Московський патріархат працює в безпосередній єдності із МЗС Росії, відстоюючи інтереси і РПЦ, і РФ. Використання дипломатичного тиску для «захисту інтересів російського православ’я» - секрет Полішинеля. І для врахування цього фактору не потрібні жодні документи, оприлюдненні в Інтернеті.

Але повнота картини вимагає врахування і прямо протилежного фактору. Патріарх Кирил невдовзі після свого обрання відвідав Константинопольську патріархію та запропонував численні блага в обмін на співпрацю та відхід від геополітичного протистояння. Якими були ці блага – невідомо. Але точно, що мова йшла не лише про доходи від релігійного туризму. Якщо російська держава щедро фінансувала проект об’єднання РПЦЗ з РПЦ, то тим більше можна думати про влив Газпрому на об’єднання православного світу.

Видимим знаком цього об’єднання має бути Всеправославний собор. Його скликання заплановано на найближчі роки. Така історична подія звеличила б патріархів Варфоломія і Кирила. Вони б автоматично стали б над всіма діячами православ’я за минуле тисячоліття. Їхні постаті набули б такої самої величі як постать імператора Костянтина, що скликав перший Вселенський Собор та зробив християнство державної релігією Римської імперії.

На шляху до скликання Вселенського собору потрібно узгодити кілька спірних питань. Два з них було вирішено. А саме, було запропоновано оновити процедуру надання автокефалії: томос про неї має підписувати патріарх Константинопольський, але після попередньої згоди інших предстоятелів Церков (таким чином, після можливого вселенського собору автокефалія УПЦ може бути «заветована» як РПЦ, так і будь-якою іншою Церквою). І було вирішено об’єднати православну діаспору США та інших країн, де оселилися православні емігранти, в конференції  єпископів, на чолі яких стоятимуть архієреї Константинопольського патріархату. Які, однак, нічого не зможуть робити без консенсусної згоди інших єпископів. А ось третє проблемне питання стало «каменем спотикання».

В православній традиції багато що значить «першість честі». Різні Церкви змагаються за те, щоб в загально-православному списку («диптиху») зайняти місце «повище». РПЦ взагалі мріє про загальний перерозподіл місць, при якому їй, як найбільшій Церкві, дісталося б перше місце. Саме тому найближчий помічник патріарха Кирила, очільник Відділу зовнішніх відносин РПЦ митрополит Іларіон (Алфеєв) в одному інтерв’ю «вкинув пробний камінь». У відповідь на запитання кореспондента про недоречність проповіді в сучасних умовах середньовічного вчення про Третій Рим чи Русскій мір - митрополит Іларіон висунув зустрічну «пропозицію»: відкинути систему пріоритету Константинополя та інших давніх патріархатів, яка ніби є ще більшим пережитком середньовіччя.

Становище ускладнюється тим, що патріарх Варфоломій вважає теорію Третього Риму нечестивою, і такою, яка вносить світський націоналізм та імперіалізм в Церкву. Але і позиція Московської патріархії має сильні підстави: якщо не можна говорити про Москву як Третій Рим, то чому маємо вважати Константинополь Другим Римом? Якщо вже відмовлятися – то від вчення і про Третій, і про Другий Рим. Якщо ж визнавати честь Константинопольського патріархату як престолу Другого Риму, то необхідно визнавати і право Москви вважати себе Третім Римом – принаймні для «Русского мира».

Що буде далі?

Влада Туреччини і сама була б рада витіснити Константинопольський патріархат в Швейцарію (там же давно приготовано «запасний аеродром» у вигляді центру в Шамбезі). Постановка під сумнів претензій патріарха неіснуючої із 1453 року столиці неіснуючої імперії – це прекрасний привід ліквідувати в турецькому законодавстві статус патріарха. І випровадити його в Швейцарію. Сполученим Штатам вистачає проблем, і захищати вселенського патріарха – це вже зайва розкіш. Принаймні – в такому захисті немає гострої необхідності.

За цих умов скликання Синоду Давніх патріархатів – це виправданий крок. Захист особливих привілеїв цих патріархів став справою винятково самих цих патріархів. Гостроти ситуації додає те, що, за константинопольським розумінням канонів, Синод Давніх Патріархатів може відмінити рішення про автокефалію щодо так званих нових церков. Наприклад, відмінити рішення про надання автокефалії Руської православної Церкві. Реально прийняти такі рішення ніхто не наважиться, але нагадати «хто в домі господар» - можна.

За таких умов Синод Давніх патріархатів може затвердити порядкові номери для всіх автокефальних церков у загальному списку (диптиху), а решті запропонує приєднатися. Іншим рішенням може бути такий мудрий варіант: порядок престолів зберігається щодо давніх патріархатів (від Константинопольського до Єрусалимського). А ті Церкви, порядковий номер яких не було затверджено на Вселенських соборах, такого номеру і не матимуть. Таким чином, після Єрусалимського патріархату в списку можна буде поминати інших предстоятелів Церков у довільному порядку. Головне – пом’янути їх всіх.

Дійсно, щодо «нових» автокефальних церков порядковий номер немає особливого сенсу. Він не мав би визначального сенсу і для православ’я взагалі – якби Всеправославні собори збиралися регулярно і були дієвим інститутом, який правив би Церковою. Але оскільки собори не збираються, то рудимент середньовіччя – як данина традиції та повага до хранителів традиції – має смисл зберегти пріоритет Давніх Престолів Християнського Сходу, вшановуючи їх в старому порядку.

Москва за прийняття компромісного рішення виявилась би неформальним лідером групи «нових» Церков. Яких не лише більше, але які також мають переважну більшість православних вірних.

Крім того, Москва уникнула б неприємної ситуації. Адже якщо католики погодяться на всі умови православних і об’єднання відбудеться, то Рим знову стане першим патріархатом, Константинопіль – другим, і так далі. Як відомо, Москва є п’ятим патріархатом. Відмовившись від номера, вона залишилась би собою, а не стала би «шостою» у всій цій історії.