Історія вимагає від греко-католиків особливої богословської чуйності, щоб православні побачили і повірили, що «можна жити в нутрі Католицької Церкви, життям, яке могло б бути прийняте Православ’ям». А це покликання треба плекати і довершувати через впровадження власної відкритої доктрини в конкретні виміри щоденного церковного і між церковного спілкування.

18 липня 1982 р. в документі під заголовком «Звіт про Українську Католицьку Церкву в Україні» патріярх Йосиф писав, що:

«1. Згідно з еклезіологією Східньої Церкви УКЦ є “Екклезія партікуларіс суі юріс” (помісна Церква з власним правом) у вселенській Церкві. Себто:

а)  вона є в повному розумінні католицькою як до свого внутріш­нього, так і до свого зовнішнього католицтва, бо вона має повноту хри­стиянської віровизначеної спадщини і зберігає свою поєднаність з Петром;

б)  вона в повному і справжньому розумінні православна, бо зберігає і обороняє передану спадщину Господньої благовісти Отців Церкви і Вселенських Соборів з часу перед трагічним роздором поміж Схо­дом і Заходом.

Не без теологічної підстави визначено віру української Церкви, раніша назва якої була Еклезія Рутена у відрізненні від Еклезія Московіта чи Еклезія Русса, як “фідес ортодоксо-католіка” (православно-католиць­ке віровизнання), щоб виразити повноту її християнської віри;

2. УКЦ є в повному розумінні східньою Церквою, себто вона має:

а) власний східній обряд візантійського зразка;

б) власну церковну мову;

в) власну східньо-церковну богословську спадщину;

г) східньо-церковну з іншими східніми Церквами спільну літургію;
ґ) власні серед українського народу розвинені літургійні звичаї, чим ця Церква відрізняється від інших східніх Церков візантійської християнської сім'ї;

д) власну форму набожности – благочестя;

є) власне церковне право і власну форму ієрархічного порядку при виконуванні міністеріум пасценді ет реґенді (уряду пастирства і управи);

Підсумовуючи треба сказати: УКЦ є де факто ет де юре (фактично і правно) помісною Церквою у повному розумінні цього слова». (Лист Блаженнішого до Кард. Парекаттіла / Благовісник Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси ХIII-XV (1977-79). Кательґандольфо біля Риму 1977-79. – с. 239-241).

 

Питання само-ідентифікації УГКЦ як вчора так і нині актуальне та приводить до нелегких міркувань, бо справа йде про розшарування колективної особистості, яка стосується питань богослов’я, духовності і правопорядку і яку треба визнати як існуючу складову цього церковного організму. Найцікавіше, що УГКЦ живе в такому подвійному підпорядкуванню думок вже століттями. З того виходить, що можливо бути такою Церквою. Такий феномен різні по різному називають. Одні вважають це – звичайним самобутнім розвитком східного християнства, який має стати посередником для приближення східної і західної Церкви, другі бачать в тому страшну хворобу на Христовому тілі, яка має бути вилікувана.

Якою би не була УГКЦ, вона має діяти як Церква, а це значить випромінювати світло Христове на землі і вже тут бути відблиском Царства Божого. А це, коли мова про греко-католиків, в першій мірі, стосується того, як говорив мелхітський патріярх Григорій ІІІ папі Венедиктові XVI в 2008 р., щоб православні побачили і повірили, що «можна жити в нутрі Католицької Церкви, життям, яке могло б бути прийняте православ’ям; жити повною і глибокою східною православною традицією в повному сопричасті із Римом». А це покликання треба плекати і довершувати через впровадження власної відкритої доктрини в конкретні виміри щоденного церковного і між церковного спілкування.

Цього бажаю собі і своїй Церкві – допоможи нам Святий Духу!