• Головна
  • Моніторинг
  • «Українці показують: є речі, заради яких варто жити, і принципи, заради яких можна померти». Владика Борис Ґудзяк про те, як змінюються українці та як зберегти себе попри гнів...

«Українці показують: є речі, заради яких варто жити, і принципи, заради яких можна померти». Владика Борис Ґудзяк про те, як змінюються українці та як зберегти себе попри гнів

22 травня, 18:45
Борис Ґудзяк - фото 1
Борис Ґудзяк
Джерело фото: Філадельфійська Архиєпархія
Ми станемо зрілими, коли зрозуміємо, що робимо внесок у Європу. Так митрополит Української греко-католицької церкви Борис Ґудзяк, 61, стверджував ще до Революції гідності. На 76 день повномасштабного вторгнення Росії владика каже: «Українці дають Європі і світу нові змісти». Що це за змісти та якою буде ціна змін?

Джерело: Форбс

Юлія Карманська

Борис Ґудзяк народився у сім’ї, що була вимушена емігрувати до США під час Другої світової війни. Вперше він потрапив в Україну в 17 років. На його очах розпався СРСР та з’явилась незалежна Україна. Ґудзяк доклався до її розвитку, заснувавши один із найбільш прогресивних місцевих вишів – Український католицький університет.

Як змінюється Україна, як вона змінює світ та як нам обійтися із нашими емоціями та травмами, пояснює митрополит УГКЦ та голова Філадельфійської архиєпархії в США.

Початок війни застав вас у Франції. Що відчули в той момент і як визначали роль та значення цієї війни?

Я був у Парижі. Мене розбудив один із отців Паризької єпархії у домі, де я ночував, словами: «Вставайте, бо війна». Війна для нас тривала вже вісім років. Тому це був момент шоку, але не несподіванки.

В Україні та через неї відбувається глибинна трансформація, яка викликає зміни та порушує комфорт інших країн і людей. У когось ці зміни викликають інертне ставлення, у когось – спротив. Наприклад, Німеччина торгувала принципами задля нафти і газу, необхідних для добробуту й економіки. Там досі є багато голосів, які закликають повернутися до того, що було. Але цьому не бути.

Глобальні зміни світового порядку через події в Україні лише починають проявлятися. За прогнозами експертів, десяткам мільйонів людей загрожує голод. Ми ще не знаємо всіх наслідків, але вони пов’язані з тим, що українці сказали: «Ні, ми не дозволимо, щоб наша гідність була потоптана. Ми хочемо і будемо жити. І ми відмовляємося бути об’єктом у чиїхось руках. Ми є суб’єктом». Гідність, яку українці здобувають дорогою ціною, дивує і шокує світ, який хоче великих речей дешево й одразу. Він прагне легкого задоволення, а українці виявляють глибинні чесноти і любов.

Ісус каже, що немає більшої любові, ніж та, коли хтось віддає своє життя за друзів своїх. У ці дні до нас промовляють солдати з бомбосховищ Маріуполя. Люди усвідомлюють, що дивляться на осіб, які правдоподібно мають смертний вирок. Але вони говорять правдиві речі, живуть і не здаються. Українці показують, що є речі, заради яких варто жити, і є цінності та принципи, заради яких можна і померти. Мені здається, за цим стоїть віра у вічне життя.

В Україні відбувається духовна трансформація, бо воює не лише армія, а й цілий народ. Волонтери підтримують військових, на пивзаводах роблять коктейлі Молотова, діти у школах плетуть маскувальні сітки. Попри тривогу і біль люди зосереджені. Вони об’єднуються на рівні політиків чи під’їзду, щоб разом відповідати на виклики війни. Питання ж не лише про «бути чи не бути», а й про якість буття. Ми вже не готові розміняти і продати свою гідність. Українці починають розуміти, що ніхто інший їх не врятує і треба морально рятувати інших – тих, у кого головним порадником є страх або поверхнева вигода.

Зараз українці живуть інтенсивно, глибоко, драматично, в багатьох випадках трагічно. Але для християн це вияв радикальної пасхальності. Пасха – перехід від смерті до життя. І згідно з християнською вірою, це відбувається через смерть Христа, який «своєю смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував». В гробах не лише померлі. Багато хто живе, немов би в гробах совка та поверхневої споживацької нарцистичної глобальної попкультури. Тепер ці живі гроби розбиваються в Україні.

Росія має чималі здобутки культури, але їхня культура мусить вбивати і поглинати. Це трагічно не тільки для народів і етносів, яких вони нищать, а й для самих росіян, бо таке життя не є гідним.


Що Росія намагається в нас забрати? Чи може їй це вдастися і як нам це зберегти?

Як усі злодії, Росія має комплекс: вважає, що має бути імперією. За дефініцією, імперії мають колонії – підвладні їм чужі землі, культури, економіки і людей. Вони мусять розростатися, а тому захоплюють чужу історію.

Без історії Київської Русі, що відбувалася на українській землі, російська історія стає куценькою. Росія хоче привласнити духовні витоки, засади й інтерпретацію християнської традиції Київської Русі, усі здобутки культури України, які можна «зробити своїми». А те, що не вдається привласнити, треба або перекреслити, або звести до умов виживання.

На жаль, такі настрої має не лише Путін. Вони характеризують російську імперську культуру. Як зазвичай кажуть, російський лібералізм зупиняється на українському питанні.

Захист від злодія відбувається на різних фронтах. Найгострішим є військовий, але також важливим є протистояння інформації та ідей. На першому фронті Україна за допомогою вільного світу показує, що готова захистити землю і все, що на ній. На другому – утверджується українська гідність, самобутність і майбутнє. Ще ніколи не відбувалося такого глобального роз’яснення історичної правди про українську тотожність і відмінність від неї російської.

У Росії попереду болісний процес самопізнання: вони мають глянути у дзеркало і побачити монстра.


У чому основна відмінність українців від росіян?

Це різниця між правдою і неправдою. Ця війна не була спровокована Україною. Вона віддала ядерну зброю в 1994-му, армія зменшилася від 980 тисяч на початку незалежності до 160 тисяч у 2014 році. Але, мабуть, лише 10 тисяч з них були боєздатними. Це було суспільство, яке не інвестувало у війну і не мало агресивних загарбницьких настроїв. Це суспільство з мінімальними політичними екстремами, де за радикальні ліві та праві сили голосували лише кілька відсотків населення.

Українське суспільство поступово відходило від своїх транспоколіннєвих геноцидальних травм, прямувало від страху до гідності. В Росії цей процес ще не відбувся. Вона хворіє імперією та обвантажена хворобливими амбіціями колоніалізму. Це гріховний стан, бо він пропагує експлуатацію інших. Імперії та колоніальні держави потребують рабів.

На перших сторінках Біблії людський гріх представлений в образі Адама. Бог дав Адамові все і сказав: «Лише не бери плоду з цього дерева, бо помреш». Адам хапає заборонений плід, втрачає рай і стає смертним. Росія має територію у 11 часових зон. Вона у 28 разів більша від України. Але потребує ще 29-го шматка.

Росія має чималі здобутки культури, але їхня культура є ненаситною, бо мусить вбивати і поглинати. Це трагічно не тільки для народів і етносів, які вони нищать, а й для самих росіян, бо таке життя не є гідним. Це життя злодіїв, які, щоб себе виправдовувати, плетуть міфи брехні про історію, сусідів і передовсім про самих себе. У Росії попереду болісний процес самопізнання. Вони мають глянути у дзеркало і побачити монстра.

Щоб режим Путіна мав підтримку в суспільстві, на базі неправди формулюються страхи й агресивні гасла. Наприклад, наратив «українці – нацисти». Хто нацист? «Той, хто є українцем і не хоче бути росіянином. Нацисти не мають права на існування, це перевертні, їх можна нищити». От чому відбулося те, що ми бачили в Бучі, Бородянці, Ірпені. За звірствами російських солдатів стоїть самообман російської імперської культури і політичної доктрини Путіна понад 70% російського населення. 700 ректорів вищих навчальних закладів у Росії підписали листа підтримки. Із приблизно 300 єпископів московського патріархату в Росії жоден не виступив проти війни, і менше ніж 300 представників духовенства з 25 тисяч виступили з відкритою заявою проти. Тому йдеться не [тільки] про зміщення Путіна, а про глибоке навернення російської культури і російського народу.

Що має статися, щоб це відбулось?

Поки людина думає, що вона непереможна, її полонить гординя. Німці покаялися не під час війни, а після краху нацизму Німеччини, коли зрозуміли, що через власне лукавство так багато втратили. Тому потрібні санкції, вони працюватимуть на довшу мету.

Результатом любові українців до правди, свободи, один до одного є те, що Україна цю війну вже морально виграла. Але моральна перемога – це ще не все, і її можна втратити. Тому на зустрічі прем’єр-міністра Дениса Шмигаля з українською громадою у Вашингтоні я підкреслював, що зараз Україна виграє через людяність і президента, і уряду, і військових, і громадян. За Україною – правда і автентичність. Цю автентичність важливо зберегти.

Прем'єр-міністр України Денис Шмигаль та митрополит УГКЦ Борис Ґудзяк - фото 93586
Прем'єр-міністр України Денис Шмигаль та митрополит УГКЦ Борис Ґудзяк
Джерело фото: Посольство України в США

Цивільні зараз теж виступають єдиним фронтом – задіяні у волонтерстві, допомагають армії. Як не втратити сили допомагати?

Моя знайома богослов на початку війни сказала: «Бережи своє серце». Я щодня вертаюся до цього простого, але проникливого речення. Наша мета – берегти своє серце і не дозволити ворогові людського роду, тобто дияволові, мати більше влади над нами, ніж він має. Ми мусимо тримати його зовні, на відстані. Для того треба назвати його, вказати на нього пальцем і поставити в своєму житті на відповідне місце – у якийсь куток. Закрити в шухляду із замком, ув’язнити, а не дозволити шаленіти та панувати.

Необхідно вмикати холодне усвідомлення: ага, я починаю кипіти, це підігріває лихий – чи сам диявол, чи Путін, чи ті, хто чинить воєнні злочини. Але це не моя тотожність. Я буду боротися за свободу в своєму серці та душі. Я не дозволю окупації в моїх думках. Є інші речі, крім Росії та імперіалізму її вождя. В моїм серці на першому місці Бог і добрі люди, моє покликання і допомога іншим.

Багато людей кажуть, що злість допомагає робити більше. Наскільки це правильно?

Злість у таких обставинах є природною. Але вона не найвищий і найкращий мотиватор. Блаженніший Святослав Шевчук казав: «Треба злість і гнів перетворювати на мужність». Злість крихка, її легше зламати, а мужність витриваліша. Вона як східні бойові мистецтва – може допомогти відхилитися від удару і втриматися.

Якщо злість стає способом життя чи захисту, її важко позбутися. Вона стає травмою, тому злість треба перетворювати.

Перетворювати на силу йти та щось робити?

Ми ніколи не помиляємося, коли допомагаємо іншим. Це завжди добра стратегія і тактика. Щедрість, жертовність, допомога іншому нас окрилює. Це виринає із суті нашого буття. Ми, християни, сповідуємо віру в Бога в Трьох Особах. У Бозі є любов, міжособистісні стосунки, взаємне дарування. Ми створені на образ і подобу такого Бога: коли віддаємо, збагачуємось. Навіть коли доводиться віддавати життя.

Не надто корисно варитися в кислоті своїх цинізмів, сумнівів чи страху. Треба виходити з себе, іти до когось, простягнути руку. Ми побачимо, як у нашому тілі знову починає пульсувати кров, як ми набираємося життя. Наше служіння є життєствердним актом для нас самих.

Українці сказали: «Ми не дозволимо, щоб наша гідність була потоптана. Ми хочемо і будемо жити. І ми відмовляємося бути об’єктом у чиїхось руках. Ми є суб’єктом»


Як попри труднощі зберегти себе і зробити так, щоб внутрішня трансформація була позитивною, а не негативною?

«Ми», «наше» не складається із статичних монад. Зберегти себе можна автентичним життям – у мережі стосунків, співпраці та взаємної підтримки. У час цих великих випробувань нам треба бути особисто цілісними і підтримувати одне одного. Якщо матимемо любов, почуття гідності, то жодна ненависна система не зможе нас подолати.

Коли трапляються тимчасові невдачі, не можна впадати у відчай. Це легше сказати, аніж зробити, адже багато українців втрачають рідних, усе, над чим працювали протягом життя, і навіть саме життя. Проте християни, і не лише вони, черпають наснагу з глибокого колодязя віри, з перспективи вічності. Якщо нам вдасться зрозуміти свою глибинну тотожність – кожен українець є Богом люблений, – наші тривога і страх зменшуватимуться. У Євангелії ми часто зустрічаємо слова «Не бійтеся!» Безстрашність є початком вічності. У цьому наша перемога над злом і загарбником.

   - фото 93587
 
Джерело фото: Філадельфійська Архиєпархія

Як нас змінить колективна травма і як нам з нею обійтися?

Лише за президента Ющенка Україна почала реально, глибинно і масово усвідомлювати травми ХХ століття. Зараз відбувається процес їх лікування і водночас процес нового травмування. У сучасній історії в українців ці процеси є загостреними – з великими підйомами і великими спадами.

Мені здається, цього разу травми будуть іншими, тому що свідомість про змагання за правду є набагато глибшою. Коли людина втрачає щось з великою свідомістю й у великій солідарності, вона може багато речей пережити по-іншому. Солідарність і впевненість, що це Божа правда, правда про людину, про наш народ, дає життєствердної сили, яка здобувається високою ціною, але провадить до вічності.

Якими ми маємо стати внаслідок пережитої війни?

Війна загострює свідомість, дегуманізує людей і суспільства, але і пришвидшує зміни, оголюючи зло. Від нас залежить, чи називатимемо ми у майбутньому зло злом і чи дозволимо йому панувати.

Я ставлю перед собою питання: яким би мав стати після війни? Хочу менше звертати увагу на суєту, ілюзії, амбіції і те, що не вдається, а мужньо триматися єдиної правди. Хотів би стати безстрашним, зберігаючи страх Божий. Адже така людина є вільною, легкою, мобільною і глибинно правдивою. Вона живе тихою невдаваною радістю.