Передумови

Україна переживає непрості часи. Встановлення незалежності, розбудова державних інституцій, приватизація, конституція. Кілька революцій, щоб позбутися совка та совкової спадщини, а, згодом, війна, щоб захистити свою свободу.

Добрих 30 років українці ходили по «політичній пустелі», спершу, аніж усвідомили, що таке незалежність і що таке свобода. Бо вже з 2014 року побачили: що може трапитись, коли незалежність під загрозою. Бо бурхлива демократія все ж краще, аніж стабільна диктатура. І якщо до 24 лютого 2022 року було багато громадян, які мали різного роду «невизначеності», то згодом, усвідомивши, що бомби падають на всіх без вибору, і навіть на тих, хто займав позицію бути пасивним у суспільно-політичному, соціально-економічному, і, навіть, релігійно-церковному житті. Бо під час важких періодів потрібно визначатися: з ким ти, з тими, хто захищає твою свободу, чи з окупантом; яку інституцію ти вибираєш: та, що працює на окупанта чи на твій державний устрій, який тобі гарантує базові свободи. Чи ти купляєш продукти виробника окупанта, який за ці кошти купляє зброю проти тебе. Дивитися канали, які несуть пропаганду чи ті, які поширюють інформацію про славні перемоги і нескореність народу. Бо слово «ідіот» означало історично тих, хто цурався участі в суспільному житті. Cаме пасивні люди в суспільстві є благодатним ґрунтом для утворення воєн. Бо вони не ставлять перед собою просте питання: а що ми залишаємо після себе своїм дітям та нащадкам і уникають брати на себе відповідальність. Дуже довго багато-хто з українців визначався на рівні релігійному. Вірні почали цікавитися, до якої конфесії вони ходять, тому чули заклики до окупації. Фактично, окупант продовжував духовну окупацію, маючи інституції та мережу своїх людей.

Історія

Саме тут виникало питання: наскільки церква має бути незалежною від держави і навпаки? І, взагалі, чи існує держава, яка відділилась від церкви чи релігії? Насправді, це міф. Церква (конфесія, релігія) і держава є дві взаємопов’язані інституції чи системи. Вони залежать одна від одної. Якщо проаналізувати історію, то визнання одної з релігій як державну – це також політичний крок та вибір царя, князя, імператора. Тому, в історії, офіційна зміна релігії була неможливою без владоможців того часу. Часто проголошення державною однієї з конфесій вважалось правильним, канонічним, а інші конфесії «єретиками та невірними».

Можна проаналізувати приклад України. Князь Володимир (політик свого часу) охрестив Русь-Україну. Фактично, турбувався і лобіював це питання в імператора Візантії та у патріарха Константинополя. Константинополь в той час розвинувся релігійно і статусно завдяки тому, що місто було столицею Візантії. Бо від початку заснування міста, імператор бажав мати поруч патріарха для затвердження свого статусу влади. Рим переживав непрості часи в той час як столиця імперії через постійні внутрішні чвари та напади сусідніх племен, готів, варварів тощо. Тому високий статус релігійного Константинополя був тому, що була політична сила і міць імперії. Дану модель бажав також князь Володимир: мати єпископа, митрополита, який є під контролем князя. Дана формула відносин «церква-держава» досить довго зберегла своє існування.

Питання унії з Римом

Загроза від турків спонукала Візантію та константинопольський патріархат шукати порозуміння з Римом. Були прийняті рішення на Флорентійському Соборі в 1431-1449. Унію з Римом, ще 150 років перед Берестейською унією в Україні, підтримували візантійські імператори, константинопольські патріархи такі як Йосиф ІІ, архієпископ Віссаріон та інші. Фактично, релігійний Константинополь був сильний лише тоді, коли була сильною Візантія політично. Першим, хто підписав унію, був Константинополь під час Флорентійського Собору. Тих рішень багато православних церков не визнають, але і рішення офіційно скасовані не були. В 15 столітті були «унійні митрополити» навіть в Москві. Було призначення унійних єпископів в Литві.

Унійна церква в Україні, яка формально утворилась в 1596 році, мала багато передумов: на Київську Церкву теж впливали умови і реалії того часу. Київські митрополити розглядали можливості для об’єднання, бо була непроста ситуація в той час. Все це продовжувалось досить довший час. І унія була прийнята на сході, центрі і півночі сучасної України, а лише через 100 років – на заході.

Тому є абсурдним вважати, що «уніати» когось зрадили, коли сам Константинополь підписував унію з Римом попередньо. І що унійна Церква – це УГКЦ на рівні Галичини. Окрему ненависть проти уніатів мала Росія протягом усього часу.

Але це повністю окрема тема.

Ситуація в Україні

Часто маніпулюють принципом, що Україна – це православна країна, православної віри, обряду, традиції. До абсурду таке поняття дійшло і доходить в Москві, яка вважає себе «істінно канонічною» чи єдино правильною і т. д. Є віра Христа, християнська віра і т д. А все інше (обряд, інституції, традиції) формувалися пізніше протягом століть. Багато-що просто переходило від місцевих релігій та звичаїв (календар, пісні, колядки, щедрівки святі і т д). І багато-що залежало від політичних ладів того часу. Диктатури хотіли повне підкорення церкви для контролю за людьми.

Бо коли ми вживаємо принцип «Україна – православної віри», то ми повинні все ж розібратися, а що таке «православна віра». Ми забуваємо про те, що ми перебирали те, що прийшло з Східно-Римської імперії, яку називали ще Візантією, яка вважалась і була продовженням Римської імперії. Під час перших століть ми перебирали грецький обряд та візантійську модель управління, частинно грецьку філософію та звички. Тобто, в історії чомусь багато-хто вважав, що католицизм з Риму – це щось негативне, хоча так чи інакше, ми приймали «римське» зі сходу.

На практиці, перші століття відбувалась «грецькізм» або «грецинізація». Ці процеси тривали досить довго. Сьогодні, після русифікації, ми отримали і інше: «гібридне православ’я», коли назва церкви українська, мова богослужінь російська, а в храмах робили склади зброї, «точили ножі», та сиділи корегувальники артилерії, щоб вбити «брата свого іншого православного, але невірного»… А країни католицької та протестантської традицій допомагають Україні здобути і захистити незалежність.

Чому багато-хто вважає Україну православної віри ментально і релігійно? Як кажуть, бо традиція така….дещо колись відбулося, але в далекому часі, і вважаємо, що це наше, тому ми до цього звикли. Але в більшості випадків, ми мали ту чи іншу форму колонізації, від результатів якої ми досі не позбулися. Навіть на церковному рівні. Бо виникає просте питання: чи існує хоч один церковний український богослов за останні 1000 років, якого б цитували західні чи східні богослови, науковці, доктори в своїх дослідженнях, наукових працях? Навіть на видавничому рівні, ми більше перекладаємо інших на українську мову, але не інші народи з української на їхню. Бо ми звикли цитувати великих людей інших народів, а не зуміли досі визнавати своїх.

Частинно деякі традиції місцеві ввійшли в обряд (щедрівки, колядки, писанки і т д): але цього достатньо для обряду? Основне: формування інтелектуально-духовного ядра народу, це наука, митці володіння мистецтвом слова, філософія, свої богослови і т д. Не тільки по формі, але і по суті вносили свій вклад у розвиток світового християнства, свого народу та еліти.

Поняття «Україна – це православна країна», яке широко підтримується політичними колами в Україні, не завжди відображає реальну ситуацію християнства в державі, дуже звужує і викривляє внутрішню та зовнішню церковну політику уряду. Протягом 30 років незалежності не було до кінця вироблено позиції щодо релігійного питання, розпочинаючи від церковного майна, закінчуючи концепцією відносин зі Римом та Константинополем. Якщо, за останні роки, відбулися зрушення з Константинополем (надання томосу), то чи має Україна концепцію співпраці з Ватиканом?

Бо, попередньо, сучасні українські президенти та політики ходили до московської церкви, приймали участь у служіннях (чи отримували сан). Це вже вводило багатьох вірних у певне нерозуміння ситуації. Національними чи державотворчими, чи можна іншим словом назвати, багато вірних вважали УПЦ КП та УГКЦ, навіть багато протестанських рухів були про-українськими. Але часто вони займали другорядне місце для політиків, які згадували їх перед виборами. І лише сьогодні, коли політики побачили скільки колаборантів і агентів є в УПЦ мп, почали робити рішучі кроки, від того, щоб забрати Лаври та позбавити громадянства занадто відвертих та відкритих агентів Москви, які, не боячись ні Бога чи земного суду, закликали та допомагали вбивати простих людей російською армією та окупувати країну. І виникає питання до політичних кіл: а де ви були 30 років, коли вам про це говорили? Радикальні кроки свідчать про те, що не було стратегії бачення чи бажання вирішувати актуальні питання поступово. Бо якщо ми на історичні події не запрошуємо хоча б відвідати літургію папського нунція, то це можна вважати це трохи тим, що не "бачимо" важливості постійного діалогу? Чи якщо уряд вважає, що основні лаври/святині/паломницькі місця мають належати лише для однієї з конфесій, і не зважається на велику кількість католиків і їхню роль в становлені держави України, то тоді відбувається ігнор щодо конфесії, яку очолює навіть Папа. Але разом з тим ми детально аналізуємо кожне "слово" Папи згідно про-української точки зору інтересів. Партнерство передбачає включення інтересів католиків в державотворчу концепцію України, від релігійної карти, розвитку парафій, історичної справедливості до спільних молитов.

Бо церква та релігія займають важливу роль у формуванні світогляду, цінностей, етики. Можна проповідувати: ти є Божа дитина, сотворена на образ і подобу, тобі дано таланти, треба бути продуктивним, реалізовувати себе. Бог дав тобі право вибору (ще в раю), але будь свідомим відповідальності… а можна: від тебе нічого не залежить, слухайся пана свого, ти раб, ти вівця…Пастухи (влада) мають дар влади зверху…слухайся царя/імператора/КПСС, бо їм «зверху» дали право… можна по-різному проповідувати людям.

Згодом, Церква і релігія займають важливу роль у формуванні еліти та інтелігенції. Особливо, у формуванні цінностей, культури та освіти. Чимало митців, архітекторів, художників формувались, отримували натхнення, допомогу. Якщо взяти навіть Україну, то більшість її освітніх закладів були засновані римо-католиками, уніатами та православними єпископами, монахами та митрополитами.

Тому тут виникає питання: якщо на рівні урядовому, політики визначились зі співпрацею з Православною Церквою України, допомігши пролобіювати томос та зробити перереєстрацію місцевих парафій, то якою є співпраця з Ватиканом? І крім того, з Українською Греко-Католицькою Церквою, яка є історичною частиною та гілкою київської Церкви?

Загальні дати

Київ був хрещений в 988 році. Києво-Печерська Лавра була заснована в 1051, на місці варязьких печер. Одні кажуть, що там жили варяги, інші - що то були каплища. Але печери були вже досить давно. Під час розкопок там знайшли латинські посудини для католицького богослужіння. Це було перед Антонієм. На це вказують історики, що цей посуд могли принести варяги-іноземці в той час.

Тогочасний «розкол» між Римом і Константинополем трапився в 1054 році.

Київська ієрархія, митрополит та єпископи (крім кількох), прийняли унію з Римом 1596 році, намагаюсь знайти рішення щодо соціального, економічного, освітнього стану Церкві у тогочасній державі. Її підтримував на певних періодах князь Острозький. Ідея та обговорення розпочались в середовищі єпископату, і лише, згодом, подано польському уряду.

Її не прийняли частина вірних та козацтва, вважаючи, що це спричинить полонізацію. Справді, були надії від тогочасного уряду і аристократії, що віднова з Римом, спричинить полонізацію. Але історія є такою, як є, а не «якби». Чи трапилась полонізація через УГКЦ? Ні. Навпаки, в 19-20 столітті вона стала центром національного відродження та державницького руху України. Саме в середовищі греко-католицьких семінаристів та священиків було створено ядро інтелігенції та лідерів. Були створені освітні рухи, школи, читальні, «просвіта», кредитні спілки, банки, тогочасні корпорації. Греко-католицькі молодіжні рухи (січ, сокіл, пласт) стали основою формування січових стрільців, згодом – Української Галицької Армії. Усі лідери боротьби проти комунізму та СССР (Бандера та інші) були синами греко-католицьких священиків. Греко-католицька церква стала основою ідентичності та збереження патріотичної діаспори, підпільна церква на заході України

Там, де греко-католики у світі, там українська мова, патріотизм, видавництва, фінансові та економічні структури. Поїдьмо в США, Канаду, латинську Америку: спілки молоді, садочки, скаути. Можемо поїхати в Куритибу чи Прудентополіс в Бразилії: там половину міст розмовляють українською мовою.

Тобто, якщо на початку унію сприймали як засіб полонізації серед частини вірних та козаків, то чи це справдилось в історії? Ні… Бо можна сказати і по-іншому. В 1620 році єрусалимський патріарх висвятив нову православну ієрархію для козаків. Відновлення української православної церкви під протекторатом Константинополя згодом привів до підпорядкування та анексію з боку Москви. Тобто, козакам можна закинути теж, що їхній вибір, на рівні тактики, був вимушений, але, на рівні стратегічному, теж не був досконалий, бо вже за кількадесят років різні князі Трубецькі призначали митрополитів для Києва. Бо зближення з Москвою привело до повної руїни свобод. Тобто, вектор на Константинополь теж не був гарантією незалежності, бо були видані «акти та дозволи» з боку Константинополя щодо призначення київських митрополитів з Москви. Що теж можна вважати чи трактувати як «зраду Києва» з боку церкви-матері. І протягом віків структура православної церкви, підпорядкованої Москві, працювала на русифікацію та закріпачення для царьків цілих поколінь українців. Тобто, через зближення унійної церкви з Римом, боялись полонізації, яка не відбулась, а, взамін, отримали довгострокову русифікацію через дозвіл для Москви від Константинополя, і русифікація ефективно реалізовувалась. Тому історія ніколи не є однозначна. Бо чи могла робити Москва (царська чи комуністична) русифікацію через структури греко-католицькі? Ні. Бо навіть мінімум підтримки з міжнародного боку та Ватикану давав певні гарантії. Тому унійну церкву просто насильно ліквідували…а в 1946 році провели додаткову «анексію», організуючи Львівський Собор, де протягом кількох годин перевели 5 мільйонів греко-католиків у російське православ’я: голосування під автоматами. НКВД-євангелізатор, захисник православної віри від…Христа. Такі "рехверендуми" ми бачили вже в Криму, Херсоні, Донбасі....

Тому помилки минулого потрібно визнавати і знаходити рішення, а не замовчувати проблеми.

Одна з причин, що не дозволило консолідувати УНР для захисту країни від більшовиків та білогвардійців, було церковне питання. Єпископи були росіянами та противились утворенню автокефальної церкви, хоча частина духовенства та вірних була за. Крім того, українські лідери того часу «хворіли» на соціалізм, мислили різними утопіями, що не позволило сформувати вчасно позицію щодо церковного питання. Часто їм було "все рівно" церковне питання... Навіть Грушевський, отримуючи 15 років стипендію від греко-католицького митрополита Андрея Шептицького як історик, став соціалістом-революціонером як політик, не розумів церковного питання.

Досі ментально, навіть на рівні уряду, більшість членів якого мають досить загальні поняття про християнство (або не мають взагалі жодних знань), сприйняття Риму (Ватикану) як партнера є досить невизначені. І це проблема. Відчувається "ехо" антиватіканської пропаганди з боку царської Росії та СССР. Але саме під час радянського періоду українці мали радіо Ватикан, завдяки якому могли чути проповіді та літургії українською мовою.

Ми досить ретельно аналізуємо кожне слово Папи щодо війни. Деколи його окремі висловлювання можна трактувати дещо по-різному, бо Папа, як арбітр в історії, хоче залишити простір для діалогу і з Росією, бо церква переконує словом. Ми неоднозначно сприймаємо деякі висловлювання. Але забуваємо, що Папа говорить про Україну майже щотижня, а деколи по кілька раз на тиждень. А спитаймо себе: а що кажуть інші лідери конфесій чи релігій? Папа говорив багато-що в підтримку України ще з 2014 року, організовував допомогу, місії і т д. А що сказали чи зробили інші керівники конфесій чи релігій з 2014 року про Україну чи для України? Бо маємо парадокс: католицький Папа, за кілька місяців війни з лютого по вересень, сказав і говорив про "Україну, яка вважає себе православної віри, про її захист" набагато більше, аніж усі православні патріархи, релігійні лідери разом взяті з 2014 року.

Бо скільки збірок для допомоги Україні зроблено Папою і скільки православними церквами? Коли лише одна допомога, акція від Папи мала 6 мільйонів євро… хтось може сказати скільки прийшло від усіх православних патріархів? Бо мораль і визнання має також і фінансовий вимір. Хтось скаже: Ватикан має фінанси...але, можливо, Ватикан має фінанси, тому що. має більш кращу модель у відносинах з державами? Тому що, католицька церква є більш незалежною і змогла побудувати кращу і ширшу інфраструктуру? А чому не мають інші?

Тому, вплив західно-римської традиції не раз був позитивний та партнерський. Бо і так всі дороги ведуть…в Рим. Навіть сам сучасний патріарх Варфоломій вчився в Римі і отримав освіту в Східному Інституті та захистив докторську в Папському Григоріанському університеті (керованого єзуїтами), а згодом продовжив в Екуменічному інституті Боссе Швейцарії і Мюнхені. І всюди: католицькі та протестанські вузи.

Сучасні виклики

Одне з них – це використання Лаври та храмів, які мають історичне та національне значення, з боку ПЦУ та УГКЦ. Щоб це сприяло віднови єдності та співпраці для різних гілок Київської Церкви. Чи є бачення в тих питаннях з боку уряду? Бо приклад Софії Київської, "терміново закритої на ремонт" для молебня з боку УГКЦ, мовить протилежне.

Що ми маємо в Константинополі і в візантійському світі? Що має Українська Церква в таких країнах, як Болгарія, Греція, Румунія, Кіпр? Мало що. І тут парадокс: українська православна церква має найбільш сильні позиції в країнах католицько-протестантської культури та законодавства.

Що має українська церква в Римі і в католицькому світі?

В Римі греко-католицька церква має колегії, собори, доступ до освітніх закладів, дипломатичну та фінансову підтримку. Навіть протягом війни 2022 року, Україна отримала мільйонну допомогу від Папи.

Тому Уряду потрібно переосмислити і сформувати стратегію співпраці з Ватиканом, бо це доступ у цивілізований західний світ, використовувати дипломатичну підтримку. А для цього, від України потрібно формувати інформаційну політику, що католицизм це також основа для державотворення сильної України.

Опрацювати стратегію співпраці з католицьким світом та з Ватиканом – це завдання не потрібно відкладати, а успішні реформи робити під час війни. Саме тоді, коли наші князі/політики мали її, то вони вигравали. Приклад Данила Галицького (корона, пошуку союзу з католиками проти татарів), Митрополита Андрея Шептицького, діаспори. Бо однополюсність в релігійному питанні породить багато помилок, які будуть вартувати дорого Україні. Щоб не було, як колись: козаки вигравали битви, але програвали війни. Багато козацької старшини вчилися в єзуїтських колегіях з причини, бо інших не було. І, згодом, боролися проти єзуїтів, бо в тих школах все ж давали право мати і формувати свою точку зору.

Для того, щоб виграти війну, а не тільки битви, потрібно правильно вибирати геополітичних партнерів. Невдалим прикладом була «гайдамаччина» (слово «гайдамаки» означає піти нанівець). Українці-постанці винищили десятки тисяч уніатів, своїх же українців. І, згодом, російський цар, «істинно православний», який вважався гайдамаками за партнера, арештував та піддав тортурам та знищенню самих же гайдамаків. Вибирати правильно геополітичних партнерів є дуже важливим і розсудливим рішенням. Бо можна вигравати на полі бою, але це будуть «піррові перемоги».

Один з практичних кроків для українського уряду – це формування конкордату, тобто договору співжиття та існування між Церквою та державою. Є різні форми конкордату, чим користуються церкви у Європі, але вони формують чітку незалежність церкви. Про форми конкордату, які є корисні Україні, починаючи від реституції майна до юридичного статусу церкви – це тема окремої статті. Конкордат має сформуватися і податися як пропозиція у середовищі римо- та греко- католицького світу, але конкордат формував в історії двополюсну владу, а це вже початок реальної демократії. Бо обмежується право політиків впливу на церкви, і в стратегічному часі це стає вигідно усім. Бо, як тільки ПЦУ сформує свої структури, то буде шукати можливості максимальної свободи і захисту від впливу політичних кіл, бо така природа церкви.

Важливо: уміти користатися і співпрацювати з дипломатією Ватикану на міжнародному рівні, щоб лобіювати "українське питання". Але для цього потрібні професіонали з України. Щоб принцип "все, що про нас, разом з нами". І Ватикан готовий до дискусії та партнерства. Бо така структура, природа і суть Ватикану: допомогти, поділитися, посприяти.

Єдине, що не подобається політикам, це те, що на католицьку ієрархію набагато важче мати вплив, тому що інституційно вона досить незалежна у своїй структурі управління та в інфраструктурі своєї щоденної організаційної діяльності.

Аналізуючи теперішню ситуацію, Константинополь, втративши після завоювання турків свою інфраструктуру і маючи обмежений вплив, незабаром сам забажає організувати «ІІ Флорентійський Собор», подавши нові пропозиції для унії з Римом, і добре, щоб цей Собор відбувся в Києві, бо християни є сильні тоді, коли є єдині.

Зіновій Свереда