«УПЦ МП — м’яка сила РФ». Як московська церква стала приводом для війни — інтерв'ю з релігієзнавцем

Юлія Петрова

Подібні заяви — це перекладати відповідальність «з хворої голови на здорову», переконаний філософ, релігієзнавець, професор університету Лойола-Мерімаунт (Лос-Анджелес) Кирило Говорун.

В інтерв'ю Радіо НВ він пояснив, яку роль відіграла церква у розв’язанні російським диктатором Володимиром Путіним повномасштабної війни в Україні.

— Неодноразово ми порушували тему сприяння УПЦ МП російській політиці і навіть у просуванні війни. У The Washington Post вийшов матеріал колумніста Девіда Ігнатіуса, який вважає, що Путін розпочав війну зокрема через втрату релігійного контролю над українцями. Якою була російська релігійна влада в Україні, як вона працювала на території нашої держави і наскільки її діяльність можна вважати ефективною?

— Насамперед я вважаю, що релігійний фактор став не причиною, а приводом для російської агресії. Ті, хто дивилися виступ Путіна перед початком вторгнення в Україну, помітили, що він згадав якраз начебто утиски, гоніння православної церкви Московського патріархату. Але це, звичайно, був лише привід, причому абсолютно штучний, до створення якого долучилася сама УПЦ МП.

З погляду російської політики, УПЦ МП — це те, що називається «м’яка сила» Росії в Україні: там, де інші інструменти не працюють, залишається церква. Принаймні таку роль відіграє церква в уявленні кремлівських можновладців. Українська православна церква Московського патріархату долучилася до формування такого уявлення, зокрема рішення синоду, на жаль, продовжує цю хибну традицію сприяння тим наративам, які зараз циркулюють в РФ, які виправдовують російську агресію проти України. Звичайно, ці наративи не мають жодного стосунку до реальності - звинувачувати [п'ятого] президента [Петра] Порошенка чи Вселенський патріархат, чи Православну церкву України в тому, що начебто вони стали причиною агресії Росії проти України — це перекладати з хворої голови на здорову.

— Ситуація в УПЦ МП не є однорідною, там намітився розкол. Знаємо, що деякі священники підписали заяву про те, щоб московського патріарха Кирила притягати до відповідальності в міжнародному суді. Яку роль може зіграти цей прецедент?

— З одного боку ми бачимо Православну церкву України — автокефальну, яка отримала свій Томос на початку 2019 року, як консолідовану силу в Україні. Вона справді зростає [завдяки тим] парафіям, які до неї приєднуються.

З іншого боку ми бачимо фактично фрагментацію УПЦ МП в Україні - люди і парафії розгублені. Люди масово покидають церкву, а священники не знають, що з цим робити — вони знаходяться буквально між молотом і наковальнею. З одного боку, є вимоги людей, аби вони щось робили для того, щоби змінити статус УПЦ МП, а з іншого боку — тиск єпископів, які не дають їм це зробити навіть під страхом заборони. Тих священників, які намагаються, наприклад, переходити до ПЦУ, єпископи забороняють. Ця розділеність, фрагментація Української православної церкви — це, мабуть, найбільша проблема для цієї церкви. Очевидно, що вона навряд чи збережеться в тих формах, в яких вона існувала до війни, і вони намагаються зараз щось із цим зробити. Був проведений синод УПЦ МП, на якому ухвалили рішення про проведення консультативного зібрання для того, щоб обговорити це питання. Але це рішення виглядає більше як намагання «випустити пару у свисток» — заговорити на цю тему, не вирішуючи проблеми, яка насправді існує глибоко всередині цієї структури.

— Чи можна сказати, що при збереженні тих позицій УПЦ МП, які були 20 років тому, Путін міг би безпосередньо впливати на істотну частину українців? Наприклад, підбурювати до непокори українській владі, селити в голову якісь думки, як проголосувати на тих чи інших референдумах?

— Абсолютно так. Причому вже навіть після Революції гідності і навіть після Томосу про автокефалію української церкви були додаткові інструменти впливу, інформаційного насамперед. Були створені онлайн-ресурси, такі як Союз православних журналістів, телеканали на кшталт Першого козацького, які всіляко просували ці наративи, меседжі, які сприяли Росії, серед вірян УПЦ МП. Серед іншого були меседжі ненависті до Православної церкви України, до Вселенського патріархату, неприйняття курсу української держави, інколи навіть неприйняття держави самої по собі.

Була створена штучна інформаційна бульбашка, в яку фактично помістили всіх або значну кількість вірян УПЦ МП.

Тому ми бачимо приклади колабораціонізму з боку УПЦ МП під час цієї війни. Значною мірою він пояснюється ефективною інформаційною політикою, а більше навіть дезінформацією, яка існувала, проводилася через медійні ресурси цієї церкви. Вона зокрема підтримувалася з боку Москви, тому що ми бачили: з’являється якийсь меседж із Москви і одночасно він підхоплюється цими інформаційними ресурсами в Україні. Тобто була певна синхронність, узгодженість між повідомленнями, інформаційними імпульсами в Москві і в цих контрольованих УПЦ МП інформаційних структурах.

— Чи можна вплив УПЦ МП якось зараз обмежити? Що для цього необхідно?

— Насамперед все має відбуватися за законом — не повинно бути волюнтаризму і не повинно бути незаконних дій, тому що їх завжди можна оскаржити і наслідки будуть ще гірші, ніж те, що ці дії мали нейтралізувати. Повинна бути відповідна законодавча база. Вона вже частково є, її треба просто виконувати.

— Щодо повної заборони УПЦ МП. Це питання підвішене, дискусійне? Чи варто зараз розбурхувати цю тему під час війни?

— Це питання знову ж таки здебільшого до українського законодавця, тому що це не повинно бути якесь волюнтаристське рішення, наприклад, виконавчої влади, тим більше муніципальної влади на місцях. Це повинна бути державна політика і законодавча база, інакше ми просто як Україна перестаємо бути правовою державою, а це наша перевага перед агресором — ми все повинні робити за законом.

— Про вірян давайте поговоримо, про тих людей, які чесно шукали в УПЦ МП Бога, а не політику. Вони стали заручниками цієї ситуації. Що їм робити, як їм допомогти?

— Віряни поінформовані і кожен приймає рішення для себе. Для вірян є дуже простий шлях: якщо вони не згодні, приміром, із тим, що говорять їхні очільники, єпископи чи священники на парафіях, якщо вони не згодні з діями свого священноначалля, того ж патріарха Кирила чи митрополита Онуфрія, вони завжди можуть проголосувати ногами.

Вони можуть завжди перейти в іншу парафію і жодних додаткових процедур не потрібно. Зараз скрізь є парафії Православної церкви України і віряни можуть дуже просто почати ходити до цих парафій.