Узгодження традицій
Суперечність між «я» та «ми» неможлива, вона руйнує сутність традиційного розуміння цих двох понять. Можна сказати, що протиставлення цих понять закономірно не відповідає глибинній сутності будь-якої традиції як цілісного, всеохопного бачення світу; а невідповідність традиції у нашій мовній традиції зветься гріхом. Тому протиставлення свого чужому завжди є гріхом гордині. Навіть якщо це колективний гріх. І навіть якщо своє парадоксально оголошується вищим за себе, тобто, коли людина переносить свою гординю на дещо нібито більше від неї, принижуючись та підкреслюючи власну незначущість порівняно з чужою величчю.
Чи треба сліпо слідувати традиції, не розуміючи сутності традиції? Чи є праведною спокуса агресивно воювати проти нетрадиційного? Помиляються ті, хто вважає, ніби одна традиція завжди протистоїть іншим. Насправді протистоять один одному безумні порушники власних традицій, що прикривають своє безумство зовнішньою формою традиції, між тим як сутність всіх традицій піддається узгодженню та спонукає до загальнолюдського взаєморозуміння.
Традиція – це вірність собі, осмислена історія та перспектива свого буття, що грунтується на власному світогляді, життєвому досвіді та самоудосконаленні. Традиція однієї людини є її усвідомленою долею, місією та покликанням, сенсом життя. Традиція кількох людей – це договір приєднання, тобто, добровільна згода про взаєморозуміння та співпрацю, що грунтується на спільній пам’яті та спільній волі і постійно змінюється за спільною згодою в силу неминучого плину часу, що поповнює сховище пам’яті та вчить краще творити майбутнє, передбачливо плануючи життя. Всі традиції, особисті та колективні, характеризуються наявністю розумного задуму про самоорганізацію, що стверджується традицією і заперечує самоплинність, стихійність буття.
Не можна було б назвати досконалою традицію, яка не охоплює весь світ у просторі та часі своїм баченням та творчими планами, яка не ототожнює себе зі всесвітом. Також не можна було б назвати розумною традицію, яка не визнає існування та самостійності інших традицій, заперечує цінність інших традицій. Справжні традиції – всеохопні: вони визнають, що істина одна і світ належить їм, а різноманіття світу трактують як підтвердження своєї традиції.
Мудрість традиції полягає в тому, щоб прийняти всесвіт таким, як він є, не відмовляючись від вірності собі; у разі невідповідності всесвіту традиції удосконалювати всесвіт, починаючи з себе; пристосовувати всесвіт до традиції та традицію до всесвіту; вважати свої думки та дії, спрямовані на удосконалення всесвіту, невід’ємною частиною цілісного буття всесвіту.
Справедливо зазначимо, що кожна традиція містить в собі «дух заперечення» – ідею недосконалості всього нетрадиційного. Але «дух заперечення» сам по собі суперечив би традиції як розумінню цілісності всесвіту, якщо б протиставляв традиційне нетрадиційному. Заперечення вторинне по відношенню до сутності традиції як вірності собі та баченню цілісності всесвіту; бо заперечення – це найпростіший спосіб ствердження. Коли щось заважає нам бути вірними собі, ми заперечуємо це і залишаємось вірними собі. Однак досвід будь-якої традиції підказує, що причиною нашої непослідовності часто є лінощі, безумний догматизм, відсутність щирої віри у традицію та прагнення розвивати її, пізнаючи нетрадиційне та використовуючи його корисні якості; адже постійне вбудовування нетрадиційного у світобудову своєї традиції є неминучим шляхом розвитку будь-якої традиції, а розвиток традиції зупиняється лише тоді, коли традиція вмирає. Отже, щоб залишитись вірними традиції, ми приречені заперечувати свою власну непослідовність, засуджувати і висміювати свій власний догматизм. Іншими словами, «дух заперечення» справді відповідає традиції лише у тому разі, коли, заперечуючи нетрадиційне, заперечує також і традиційне та допомагає цим зберігти послідовність та животворність традиції. І, слідуючи самому «духу заперечення», заперечимо традиційній назві цього феномену: це скоріше не «дух заперечення», а благородний сумнів вільної душі у всьому внутрішньому чи зовнішньому, що поневолює її та упосліджує її за власною волею або всупереч їй. Благородний сумнів характерний для всіх істинних традицій. Так само, як слідування традиції завжди визнається чеснотою, істинна традиція також визнає чеснотою спокійний та самоіронічний сумнів у своїй вірності традиції, що примушує замислитись над напрямками подальшого росту і зрештою посилює та укріплює нашу вірність традиції.
У традиції індивідуального самовдосконалення людини проявом благородного сумніву є скромність, поціновування простоти, незгода з самою ідеєю людської нерівності, вищості мислителів та низості простолюду, заснована на глибинному переконанні в тому, що кожна людина може і хоче розвиватися, здатність мислити притамана всім людям, а істинні знання є загальнодоступними. Скромність підштовхує нас до акту доброї волі – взаєморозуміння та співчуття людей. Не скромністю, а самообманом є принизливі фантазії про «надлюдське», «надіндивідуальне», засновані на потуранні розумовим лінощам та інстинктивному стадному прагненню тіла «бути частиною більшого», сліпо підкорятися зовнішнім подразникам. Фанатики «надлюдського», переконуючи нас в тому, що людина не володіє собою і віддана на милість незбагненних стихій, цим заперечують цінність всіх традицій, оскільки обезчещують кожну традицію, прирівнюючи її до сліпої та безумної стихії. Щоб замаскувати своє безчестя, наймудріші з них вигадують «надлюдську особистість» і цим одушевленням всесвіту стають на шлях духовного росту, що веде до виходу з прірви безумства та створення для себе істинної традиції – віри в себе, вірності собі, володіння собою. І цей ріст також починається з благородного сумніву. Адже, слідуючи традиції благородного сумніву, ми маємо спитати себе, чи може бути воістину надлюдською така особистість, яка позбавлена елементарної чесноти скромності й здатна вважати себе надлюдською особистістю поряд з людськими особистостями? Відсутність чесноти скромності обов’язково принизила б таку «надлюдську» особистість порівняно з мудрими, скромними людьми.
У державницькій традиції проявом благородного сумніву є визнання природних прав людини, зокрема, права на протест і, як його крайній вияв, права на повстання нестерпимо пригноблених; заперечення тоталітаризму як недосконалої державності. Чесна держава заперечує свою здатність купити людську свободу за хліб та видовища. Слідуючи мудрій традиції істинної державності, чесна держава визнає, що вона не може задовольнити всі потреби людей, тому люди мають будувати своє щастя самостійно; місія держави – створити всім однакові можливості для самоосвіти, прояву власної ініціативи, забезпечення собі зайнятості та виживання, підтримувати базовий рівень безпеки та інституційності суспільного середовища, рішуче припиняти будь-які рецидиви перетворення людей на звірів та підміни суспільного договору тваринним стадним інстинктом.
У науковій традиції проявом благородного сумніву є фальсифікаціонізм, практична перевірка спростовуваності усіх наукових знань. Наприклад, твердження «всі люди грішні» не може бути науковим, оскільки ніяке спостереження не може спростувати цього твердження – у кожного дослідника чи групи дослідників свої уявлення про гріх і всі за бажання знаходять великі та дрібні гріхи у будь-якій людині, якщо хочуть їх знайти, але водночас схильні не визнавати очевидні (збоку) власні гріхи, гріхи своїх улюбленців, друзів, лідерів. А от твердження «не всі люди самогубці» може бути спростоване спостереженнями, якщо вивчення причин смерті всіх людей виявить, що вони самостійно вкоротили собі життя насильством над собою. Водночас для наукового доказу цього твердження достатньо довести, що хоча б одна людина вмерла проти своєї волі, з природних причин чи внаслідок вбивства, і оскільки такі приклади загальновідомі, це твердження можна віднести до скарбниці наукового знання.
У філософській традиції проявом благородного сумніву є прагнення об’єктивності та недовіра до суб’єктивного. Абстрактні, умоглядні філософські істини, фундаментом яких є реальність суб’єктивних ідей, благородний сумнів примушує перевіряти співвідношенням з об’єктивною реальністю – щирим відчуттям віри, прийнятністю суб’єктивних ідей у якості предмета здійснення, втілення у практичній діяльності, а також як предмета діалогу, домовленості та взаєморозуміння з однодумцями та інакомислячими.
І, звичайно, в релігійній традиції завжди є місце проявам благородного сумніву. Віруючі люди, приймаючи та усвідомлюючи священне одкровення єдиної істини в усіх її формах, рішуче відкидають буденні пристрасті зловмисних побрехеньок; цінуючи мудрість пророків, що вчать людей володіти собою, ми зневажаємо хитрощі шахраїв, які викликають довіру до себе, щоб обманути себе та інших у пошуку скороминущих задоволень.
У Біблії, в книзі Буття християнам даровано прекрасний приклад благородного сумніву. Авраам бачив волю Божу в тому, щоб принести в жертву рідного сина. Він зв’язав хлопця і навіть взяв ніж, але благородний сумнів проявився у формі Божого янгола і вимагав не піднімати руку на отрока. Це укріпило віру Авраама, його вірність мудрості Божій, і відкрило цій людині серед немилосердя та жорстокості тодішніх звичаїв високу істину милосердя Божого, гідну послідовного втілення в думках та діях.
Уважні читачі Корану знайдуть численні прояви благородного сумніву в ісламі. Мудра покора волі Аллаха у мусульман нерозривно пов’язана зі страхом неправильно витлумачити і так порушити його волю, запереченням стихійної упослідженості, уникненням одержимості джинами нестриманих почуттів. Пророк Мухаммед неодноразово підкреслював у своїх поетичних проповідях, що з милості Господа він не віщун і не одержимий, і в цьому є високий сенс самозбереження мудрого розуму та навчання одновірців подоланню інстинктивної, безбожної агресії, властивої недосконалій психіці. Саме благородний сумнів спонукає мусульман відрізняти розумний задум Аллаха, що втілюється їх вірністю та послухом, від безумних подразників одержимості.
У буддизмі благородний сумнів виявляється в застосуванні понять шуньяти (невичерпності) та анатману (несамостійності) до всіх дхарм (окремих феноменів, форм, проявів стану дійсності). Єдність причин та наслідків, невіддільність стану буття від стану небуття у істинно цілісному стані досконалої, вільної від страждань дійсності, який зветься нірваною, буддійська традиція розвиває шляхом заперечення будь-якої відокремленості дхарм, відмови від помилкових уявлень про первинність дхарм по відношенню до нірвани, оскільки повнота нірвани рівною мірою звільнює від диктату всіх дхарм. Стан духовного удосконалення в буддизмі досягається на вісімковому шляху, що однаково вимагає від віруючих подолання страждання від надміру нестриманих потреб та подолання страждання від незадоволення розумних потреб; іншими словами, вісімковий шлях заперечує і споживацтво, і аскетизм, будучи «золотою серединою» праведності, що поєднує достоїнства та уникає недоліки цих крайніх станів і таким чином веде до повноти нірвани, просвітленого стану мудрої людяності, зразком якого є стан будди.
Є ще одна традиція, більш древня, ніж світові релігії – це традиція людської мови. У самій мові закладено як цілісність буття, так і благородний сумнів у досконалості людської самоідентифікації. Вже те, що будь-якою людською мовою можна назвати все буття в цілому одним словом, означає всеохопність мовної традиції. Але й співвідношення множини та однини в світових мовах варте особливої уваги. З одного боку, «я» і «ми» – різні слова і різні поняття. З іншого боку, поняття «ми» в усіх мовах світу застосовується для позначення нерозривної єдності «я» з «не-я, що подібне до мене» (недарма людині, вірній традиції, традиція дозволяє виступати від імені множини: керівник організації каже «на нашу думку», дослідник пише «ми встановили» і так далі). Справді, нема в світі такої традиційної мови, якою б можна було серйозно та щиро висловити приблизно таку сповідь-нарікання фантастичної «соціальної істоти» про елементарний випадок, що часто трапляється в житті: «Ми та я іноді не розуміємо одне одного, і тоді ми сердимося на мене, а я терпляче намагаюся зрозуміти, чому ми такі сердиті». Смішно навіть подумати, що таке твердження відповідає мовній традиції. Отже, суперечність між «я» та «ми» неможлива, вона руйнує сутність традиційного розуміння цих двох понять. Можна сказати, що протиставлення цих понять закономірно не відповідає глибинній сутності будь-якої традиції як цілісного, всеохопного бачення світу; а невідповідність традиції у нашій мовній традиції зветься гріхом. Тому протиставлення свого чужому завжди є гріхом гордині. Навіть якщо це колективний гріх. І навіть якщо своє парадоксально оголошується вищим за себе, тобто, коли людина переносить свою гординю на дещо нібито більше від неї, принижуючись та підкреслюючи власну незначущість порівняно з чужою величчю.
Підсумовуючи нашу розвідку про узгодження традицій, слід виокремити три характерні ознаки будь-якої традиції, що вказують на її відповідність вічній загальнолюдській традиції усвідомлення розумної єдності істини і таким чином роблять традицію істинною, виявляючи її вірність єдиній істині: це, по-перше, традиційна вірність собі; по-друге, традиційна всеохопність, цілісність творчого світогляду; і, по-третє, традиційний сумнів у своєму світогляді, включаючи всі уявлення про традиційне та нетрадиційне, що спонукає постійно розвивати свою традицію, доповнюючи її вдалими знахідками та очищуючи від непотрібних пережитків. І знову, щоб застерігти себе та інших від гордині, мусимо нагадати, що єдина істина не заперечує будь-яку з існуючих мудрих традицій, оскільки вона є спільним витоком всіх традицій і фундаментальною сутністю кожної традиції; тому правильно вважати, що наша традиція є єдиною істиною, але неправильно на цій підставі протиставляти нашу традицію чужим традиціям, навпаки, слід узгоджувати свою традицію з іншими традиціями і таким чином допомагати собі та іншим бути послідовно вірними своїй традиції відповідно до її всеохоплюючої сутності – єдності істини, досконалої цілісності буття.
