Років з двадцять тому назад, розповідали чи то бувальщину чи то анекдот, чи може анекдот який повстав на подібній історії:

Молодий священик очікував на приїзд єпископа на парафію, а що це було вперше, дуже переживав і передзвонив до старшого товариша, розпитати як воно має відбуватися та зустріч. Той і каже: одягнеш найкращі ризи, вийдеш з процесією на церковне подвір’я, привітаєш владику, скажеш приблизно щось таке: Владико, Ви стовп нашої Церкви…, ну і так дальше.

Сказано зроблено. У вказаний час, на церковне подвір’я виходить процесія і священик зодягнутий в найкращі ризи, щоправда тих фелонів на ньому було з десять. Приїхав владика, ледь стримуючи сміх, дивиться на безпорадного священика і слухає привітання.

-                     Владико, ви стовп… (розгублена пауза),  владико, ви стовп (знову пауза), і ось так кілька разів. Єпископ, чекав, слухав, а потім каже: якщо я стовп, то ти копиця.

Чому я згадую цей давно затертий жарт? Розповідали мені вчора, як один священик вітав іншого: «Ви Самсон нашої Церкви, ви Соломон» і т.д. Я послухав ці вітання і задумався над тим, а що саме промовець вклав у ці слова, чим були ці славослов’я: компліментом, констатацією факта чи побажанням (чи не дай Боже пророцтвом). Бо як відомо, і один і другий не дуже добре закінчили.

В чині утрені є гарна молитва яка називається велике славослов’я. Але поза цим великим славослов’ям, у Церкві є ще й інше, правда називається воно дещо інакше – велике пустослов’я. «Відправляється» воно по закінченню великих храмових чи урочистих богослужінь. І хворіють на нього, фактично, у всіх церквах і не тільки традиційних – УГКЦ, УПЦ (КП/МП), УАПЦ, а й протестантських. Інколи на ютубі, знаходиш такі перли, що як кажуть: страшне перо не в гусака.  

Я не проти доброго слова. Як кажуть, гарне слово і кішці приємне. Але треба мати міру. Поза всяким сумнівом, а тим більше якщо ще є і за що – людину треба обов’язково похвалити, треба подякувати, треба відзначити, нагородити, але разом із тим, треба також пам’ятати, що ви не одні, перед вами стоять люди і вони можуть сприйняти ваші слова, зовсім не так, як ви на те сподіваєтесь. Надмірні компліменти та похвали – це зовсім не те, що має бути доступне широкому загалу, це радше щось інтимне, те що належить тільки до вузького кола. За своє майже півстолітнє(вперше пишу про себе таку цифру, аж страшно!!!) життя, я переконаний на 99%, що закохані які виставляють на публіку свої надмірні почуття, приречені на невдачу, їхні демонстративні слова та почуття які вони демонструють один одному та іншим людям або гра на публіку, або швидкоминуча пристрасть. У всякому разі все як завжди: з великого грому малий дощ.

Теж саме, з надміру великими похвалами, як правило, воно теж не щирі (певна річ, зі всякого правила є винятки). Та здебільшого, більшість з тих людей, які сьогодні, надміру з легкістю хвалять, завтра з такою ж легкістю - відвертаються.