Президентські вибори-2010 завели багатьох виборців у глухий кут. Принаймні автор цих рядків не один раз розгублено оглядав двоактну українську драму саме з того кута. Релігійна тема, звичайно ж, в українських медіях жваво обговорювалась, але цього разу дещо приглушено. Смію припустити, що з делікатності. Адже перед релігійними громадами України постали тепер питання, на які відповісти буде дуже складно.

Президентські вибори-2010 завели багатьох виборців у глухий кут. Принаймні автор цих рядків не один раз розгублено оглядав двоактну українську драму саме з того кута. Релігійна тема, звичайно ж, в українських медіях жваво обговорювалась, але цього разу дещо приглушено. Смію припустити, що з делікатності. Адже перед релігійними громадами України постали тепер питання, на які відповісти буде дуже складно.

Першим сигналом до задуми були виступи спершу Патріарха УПЦ–КП Філарета, а тоді Патріарха УГКЦ Любомира, які зійшлися на одному: голосування у графі «не підтримую жодного кандидата» є фактично рівнозначним відмові голосувати взагалі. Не знаю, як у православних, але серед греко-католиків це твердження викликало жваві дискусії і, почасти, публічно висловлену незгоду. Частині греко-католиків видалося, що Церква цим самим порушила свої власні настанови щодо невтручання у вибір конкретних способів голосування. У цей момент втішало лише одне: думка церковної єрархії людям справді не байдужа. Життя разом із Церквою – точніше, життя у Церкві – починає давати важливі плоди і, визначаючи свою життєву позицію, люди хотіли б керуватися вченням Церкви. Проте запитальні знаки залишаються, і згодом, коли виборчі пристрасті вляжуться, єрархії Церкви треба буде зняти людську тривогу і сумніви.

Спільна заява предстоятелів українських Церков та релігійних організацій підтвердила, що позиція цих двох Патріархів не була випадковістю. Солідарний характер спільної заяви допоміг багатьом віруючим зняти у серці надмірну гостроту тривоги. Проте мої власні опитування засвідчили, що люди однаково сприйняли цю позицію як таку, що непрямим чином підсилює шанси Юлії Тимошенко. Багато хто намагався виправдати релігійних діячів – мовляв, надто вже загрозливим для них є прихід до влади «безбожних сил». Проте запитання все-таки залишаються: «Чи має правило про невтручання Церкви у характер волевиявлення народу якісь ситуативні обмеження?»; «Чи повинна Церква відкрито виступити, скажімо, проти Комуністичної партії, попереджаючи людей, що підтримка останньої може призвести до великої суспільної трагедії?»… Нинішні вибори показали, що такого типу запитання все-таки не відійшли у минуле, як це здавалося дотепер.

Нарешті, останнє запитання особливо болюче: «Як тепер почуваються релігійні громади, якщо виявилося, що їхні представники стояли у п’ятницю перед Софією не з переможцем?». Звичайно ж, поголовна більшість представників не вдалися до такого грубого порушення церковного глузду, як це зробив митрополит УАПЦ Мефодій, коли безоглядно став на бік Юлії Тимошенко. Навіть Патріарх Філарет обмежився хоч і дуже прозорими, але все ж таки натяками. І все ж тривога залишається. Адже здавалося, що конфуз Римо-Католицької Церкви у Польщі, яка свого часу підтримала кандидата Леха Валенсу, тоді як виграв Алєксандр Квасьнєвський, став для всіх нас хрестоматійним!

Загалом, душею я був, звичайно ж, на Софіївській, а не на Михайлівській площі. На тлі спільної молитви криклива попса біло-блакитних виглядала особливо промовисто. І, як на мене, жест Юлії Тимошенко, яка вибачилася перед народом за свої прорахунки, був дуже вдалим кроком. Адже наших політиків ніяк не змусиш вичавити з себе слово «Вибачте»! Проте в душу закрадалося тривожне запитання: «Як на цю молитву зараз реагують прихильники Януковича на Михайлівській площі чи перед екранами телевізорів? Чи захочуть вони молитися до Бога разом з нами?»

Тому душа моя в неспокої. Сам факт організації молитви за успішне проведення виборів у мене викликає лише схвалення. Ми дуже недооцінюємо феномен молитви. Проте як, на мою думку, вона мала б виглядати, щоб не створювалося враження про підтримку одного з кандидатів?

Отже, як і Мартін Лютер Кінг, я також маю мрію. Що одного року перед фіналом виборчих перегонів обидва кандидати у президенти, якщо вони цього побажають, зійдуться у Софії Київській разом із предстоятелями Церков та інших релігійних організацій, де всі разом помоляться за успіх президентських виборів. Присутність обох кандидатів зніме підозру, що молитва йде на конто лише одного з них. І самим кандидатам вона нагадає, що навіть якщо комусь із них вдасться приховати якісь маніпуляції перед людським судом, перед судом Божим це зробити не вдасться. Як на мене, саме така активна молитовна позиція, поєднана з невтручанням Церкви у характер голосування, й була б найбільш відповідною для ХХІ століття і, смію гадати, найбільш любою для Господа.