В ці дні перед українським народом постав новий іспит: вибір тих осіб, що будуть керувати місцевими громадами, селами, містечками. Даний етап є, свого роду, перехідним періодом і до парламентських виборів, від яких залежить доля держави. У виборах є кілька дійових осіб чи основних чинників: особа громадянина-виборця, його мораль, етика та громадська позиція; отримання об’єктивної інформації про кандидата, його життя, діяльність та професійність для свідомого та відповідального вибору; особа майбутнього депутата, його мотивація бути і керувати.

Важливу роль займає позиція Церкви. З одного боку, Церква в Україні зайняла досить толерантну позицію щодо неучасті в політичних виборах та забороні священству, з іншого боку, ми маємо просто формальні вибори в теперішній час, чи, можливо, щось інше та набагато важливіше?

Багато хто закликає церкву бути нейтральними в час виборів, не брати участі. Воно є зрозумілим, якщо проаналізувати законодавство про відділення релігії від держави. Проте дана позиція має і зворотній бік та допомагає тим, хто бажає й руйнувати нашу державу.

Можна проаналізувати історичний час, особливо ХІХ століття. Перша половина ХІХ століття - це час зневаги до людської гідності та особи, а саме - панщина. Українські селяни (кріпаки) важко гарували на полях для збагачення панства, слухали в неділю проповіді про те, що робітник має чесно працювати і слухати свого пана. На східній Україні лише співали «Боже, царя храни», а на західній цього було трохи менше, але прославляли імператрицю і цісаря. Відбувалося свого роду й надання певної духовної легітимізації та «обожествлення» тієї аристократії та форми влади, що нічого спільного з наукою Церкви не має. Панство теж було формально християнами, проте це не заважало їм в неділю після обіду зустрічатися з іншими панами та обмінювати своїх селян на собак для полювання, продавати їхніх дітей, бити і так далі. Для них їхній статус в суспільстві та особистий «modus vivendi», побудований на егоїзмі та жадобі, був набагато важливіший, аніж припинення страждань інших людей та принципи християнської науки. Ресурси, капітали та суспільні інституції були політично ними ж монополізовані та легалізовані для використання тими ж нащадками тих же аристократів.

Проте цей неприродній стан довго тривати не міг, і в 1848 році в Австрії відбулася скасування панщини через кілька причин: повстання селян та винищення багатьох шляхетських родин, економічна відсталість, неконкурентна форма суспільних відносин. Свого роду, це була і звільнення, і новий хаос. Проте кілька тисяч поміщиків за допомогою того ж царя чи цісаря швидко зорієнтувалися та зуміли приватизувати більшу частину земельних терен, лісів, освіти, владних позицій і так далі.

Цікавою є позиція церковних діячів у цей перехідний період:

2 травня 1848 року у Львові було засновано Головну Руську Раду, першу політичну партію, як представника українського народу перед центральним урядом. ЇЇ очолив єпископ Григорій Яхимович, його заступником став отець Михайло Куземський. Відділи Головної Руської Ради були утворені в багатьох містах, а керівниками були, переважно, греко-католицькі священики, які розпочали дуже активну політично-громадську, культурну, освітню діяльність. Згодом заснували формування і загонів самооборони – Національної гвардії. Через кілька років дана акція була припинена австрійським урядом, проте Руська Рада дала сильний поштовх до наступного етапу відродження. На Східній Україні після 1863 року православна Церква не взяла активної участі у відродженні народу, тому більшість інтелігенції почала «хворіти» на соціалістичні погляди, що згодом привело до великої руїни під час визвольних змагань після першої світової війни.

Панство швидко зорієнтувалося в ситуації і взяло під контроль «розвиток», набудувавши біля 23269 корчм, які стали і «кредитівкою», і «народним домом», і «управою», узаконивши «пропінацію» - монополія землевласника на виробництво алкоголю. Селяни пропивали більшу частину своїх доходів і штучно банкрутували. Кілька сотень шляхтичів отримали більше половини усіх земель, а іншу половину – кілька мільйонів селян. Аристократи призначили своїх родичів у суди і владу. Греко-католицька Церква розпочала акцію тверезості, яка стала популярною серед громад. Незважаючи, що дана акція була духовно-етичною, шляхта та корчмарі розпочали писати доноси на митрополита, якого, зрештою, і змістили з повноважень. Як бачимо, навіть акція за тверезість мала і політичний ефект.

Майже усі суспільні, освітні, економічні та політичні рухи, партії, інституції в той період мали серед засновників та керівників представників греко-католицького священства протягом ХІХ століття до ліквідації в 1946 році. Чому?

Причина перша: Греко-католицьке священство брало участь у політиці, тому що іншого освітченого класу просто і не було в українському народі. Представники української інтелігенції були малочисельними та незорганізованими. Українська Греко-Католицька Церква була «вікном у Європу» і «основою місцевої громадської демократії».

Причина друга: Священики відчували відповідальність за стан свого народу, що був зруйнований історично завдяки зовнішній окупації. Вони і їхні сім’ї жили у тих самих умовах, що і селяни.

Причина третя: в той час греко-католицькі священики були «реформаторами та інноваторами». Необхідно відзначити, що митрополит Андрей Шептицький, на відміну від багатьох консервативних католицьких єпископів інших країн, вітав демократичний устрій.

Причина четверта: бідність та злиденність українців були штучними, породженими не лінивством, а політичним лукавством та загарбництвом того часу. Це противилося християнським заповідям. Як сказав о. Тит Войнаровський, економ митрополії та посол до віденського парламенту від української націонал-демократичної партії: «Політика – то як брудна ріка...ніхто з неї не вийшов з чистими руками. Проте, якщо не зайти в неї, і не очищувати від бруду, то нічого не зміниться. Панство ніколи добровільно не змінить закони, які узаконили їхнє право панувати несправедливо над нашим народом. Я йду послом, щоб захистити права мого народу і не боюся того...»

Причини можна перераховувати і далі (про політичну діяльність священиків в першій половині ХХ століття – це тема іншої статті). Проте візьмемо приклад митрополита Андрея Шептицького: він, будучи депутатом, найперше, чого домагався, так це закону про освіту. Крім того, він лобіював земельну реформу, відшкодування селянам за їхню працю, закон про захист прав робітників, зменшення податків. Період після панщини Кир Андрей називає створення нової форми колоніалізму.

Перед першою світовою війною і після неї, представники української Церкви брала участь в політиці, тому що в час кризи вірні прислухали до її позиції, що допомагало швидко відновити парохії, суспільні, економічні установи на принципах солідарності та взаємодопомоги.

В сучасній Україні ми маємо подібну ситуацію. Майже всі реформи, що були здійснені з часів перебудови з 1986 року, були здійснені псевдореформаторами: у нас зреалізована система криміналізації усього суспільства та успішно застосовано форму більш модерного та ефективного колоніалізму (коли хтось вирішує, а не народ), та узаконено право «сильного і підступного», що нічого спільного з народним добром та інтересами немає.

Зараз ми маємо не лише вибори, а період, коли люди з кримінальним мисленням бажають остаточно легалізувати їхнє право «сильного» заради особистого панування за рахунок зубожіння громадян. Достатньо подати лише загально-відомі факти: протягом незалежності біля 7 мільйонів осіб покинуло Україну, 33 мільйони абортів, майже 2 мільйони алкоголіків, 800 000 наркоманів. Ми вже маємо не просто індивідуальних депресивних осіб, а феномен соціальної депресії та соціальних хворіб. Ми отримали несправедливість при розподілі ресурсів, монополії і клани.

Це все є результатом побудови в суспільстві «структур гріха», особливо у системі влади, які створюють свої великі капітали завдяки руйнації народу, сімей і людини.

Тому ці вибори не є лише питання обрати кандидатів, а йде мова про дар життя людини, про майбутнє держави, а в цих питаннях Церква не може мовчати. 

Помилковим є вважати, що достатньо постійно закликати можновладців жити і працювати чесно та гідно заставить їх працювати задля суспільного добра. Вони не живуть за принципами християнської етики, бо визнають інші цінності та мають свою «кримінальну етику», для яких поняття добра, любові і довіри є ознаками слабкості і глупоти.

Засобом «фінансових відносин» стала корупція, яка в Україні має різні форми, аніж лише підкуп держслужбовців. Перша форма – це здача національних інтересів (що спричинило й війну в Україні), Друга - це узаконення фінансового грабунку, мотивуючи це правом вільного переміщення капіталу (капітал створений працею всього народу – лише в офшорну зону Кіпру щороку «вимивають» біля 10 мільярдів доларів, що мали б сприяти добробуту народу). Третя – це економічна монополія кланів від енергоресурсів до дежрзакупівель. Наведу приклад, якщо держава через політичних посередників закуповує ліки, і батьки не мають змоги купити ліків для хворої дитини через завищені ціни, то це є гріх, що кличе про помсту до неба (приводить до смерті дитини). Чи монополія на певні ліцензії щодо енергоресурсів, через які чимало підприємців та робітників не можуть добре працювати, купляти якісні продукти своїм дітям для харчування, дати освіту, – такі дії олігархічних кланів теж є гріхом, що взивають про помсту до неба (веде до депресії, руйнації сімей, алкоголізму, смерті). Окремим питанням є ті ж мас-медіа, що формують споживацький світогляд молоді, поширюючи і формуючи помилкові моральні цінності, на основі яких молодь і робить вибір на тому чи іншому продукту, що руйнує її здоров'я, сприяє наркоманії та алкоголізму, підміну понять, промоція насилля та вихваляння зла: це теж є гріхом, що кличе про помсту від неба. Чимало сучасних олігархів сформували свої великі капітали в 90-тих роках, коли затримували заробітню плату робітників, використовували її для свого збагачення, а зараз через маніпуляцію та, застосовуючи штучні схеми з тарифами та ціновою політикою, продовжують збагачуватися на праці інших, штовхаючи їх за межу бідності. Тому маємо лікарні без ліків, лікарів-комерсантів, магазини, наповнені продуктами з  хімікатами, що руйнують здоров'я і сприяють раку і смертельним хворобам, заводи, що знищують екосистеми, природу та людське життя. Маємо постійне скорочення чисельності української нації...а все це назвали гарним словом - "бізнес"...

Тому корупція в Україні - це плата за утримання форми влади та номенклатури, якої громадськість не контролює. Для владоможців є важливим, щоб голос Церкви був мінімальний, а також, щоб християни не почали формувати конкретних альтернатив в усіх сферах життя, особливо в політичній діяльності. Творчі і сильні громадяни є невигідними для владоможців. Кожна кримінальна система має конкретні прізвища та осіб, які отримують прибуток на біді і злиденності народу. Не потрібно уникати називати їх навіть у церковних пасторальних посланнях. Не потрібно оправдовувати це лише тим, що так працює система: Іван Хреститель міг би теж мовчати, і сказати, що Ірод невинуватий, тому що такою була тодішня римська система. Лише через визнання правди людська особа отримує свободу.

В умовах України "корупція" є настільки зорганізована, що є потрібним, щоб Церква у катехизмі ввела його серед гріхів, що кличуть про помсту з неба - принаймні, якщо не етика, то хоча б тінь страху має впливати на цю пост-совєтську номенклатуру. 

Безперечно, Церква повинна бути аполітичною, але це не пасивність в політиці.

Аполітичність – це не противсіхство, а характеристика особистого характеру та виховання, моралі та духовності, при якій людина завжди готова піднятися над власними амбіціями, ідеологічними розбіжностями заради спільного добра усього народу. Аполітичність – це не бути пасивним, а активним громадянином протягом часу між виборами, коли громадянин є схильним до співпраці з іншими громадянами в щоденній праці, а не тратити дорогоцінний час життя на пусті ідеологічні балачки. Аполітичність можна визначити словами Шептицького, що не крикливими гаслами, а щоденною клопіткою працею будувати державу і народ. У відносинах з окупаційними режимами він не йшов до них ніколи, а представники тих систем стукали до нього в двері для зустрічі. Шептицький відкрито і повністю підтримав лише незалежність свого народу, виїхавши у світ, вимагаючи визнання свободи як природній християнський стан кожного народу.

Справжня аполітичність – це не віра в певні ідеологічні фантазії та видумки, а довіра до дару людської творчості, бути готовим солідарно працювати з іншими «в поті чола».

Тому потрібно реально проаналізувати: церковна аполітичність в час кризи - це законослухняність чи визнання безпорадності та неготовності взяти відповідальність за провід народу? Бо для нас, християн, це благородність та високий рівень етики...а для "політичних клептоманів", що обкрадають народ, церковна аполітичність - це ефектний спосіб невтралізації здорових суспільних сил, сприяння продовжувати вводити в оману, застосовуватии "нові манітулятивні технології в передвиборчих змаганнях". 

Як може впливати Церква? Перше – це розвиток вчення в соціально-політичних питаннях. Церква має соціальну доктрину, яку переважна більшість вірних просто не знає. Друге - це допомагати зорганізувати різні рухи, установи та організації для мирян, що потребує і вимагає дух часу. Цікавим є факт, що на основі молитовних рухів в кінці ХІХ – початку ХХ століть при парохіях згодом утворилися і кооперативні, і соціально-економічні, і фінансові, і політичні рухи. В спільній молитві вірні шукали діалогу з Богом, визнавали нові моральні та духовні цінності любові та солідарності та разом шукали шляху для свого розвитку. Третє – створення системи громадського аналізу, контролю та осуду. Непокараний гріх сприяє збільшеному гріху. Владна особа, що обіцяла багато, має знати, що громадськість на місцях буде і контролювати, і аналізувати, сприяючи утворенню прозорості системи влади. Четверте: створення і підтримка політичних рухів як християнська демократія, соціально-екологічні рухи і так далі – Церква повинна мати не тільки ідеї, але і структури та осіб, що будуть хоча б частинно представляти її інтереси у владі. Створення представництва і лобіювання – це є вимога і потреба громад та вірних. Представників Церкви не потрібно багато – достатньо 2-3  в кожних органах влади чи парламенту. Те, що голосу Церкви не чути в мас-медіа, чи нівелюються християнські цінності в законодавстві, спричинено і відсутністю рекомендованих осіб, що можуть представити законопроекти чи захистити цінності (Церква має підготувати таких осіб, рекомендувати і не боятися нести за них відповідальність). Прикладом може бути Польща: на зламі систем усі суспільні інституції, інтелігенція і римо-католицька Церква, не побоялися взяти на себе відповідальність і повести народ за собою. Результат: Польша - це член Євросоюзу, розвинута економіка та добробут. Так, згодом особи і рухи, що досить відкрито підтримувалися Церквою в Польщі, програли вибори. Але їхньою ціллю в той час була не влада, а, на основі солідарності, в час кризи зорганізувати свій народ та не розпорошити його сил. Зараз вони переживають інші проблеми, але ці проблеми є схожі для усіх країн Європи. В 90-тих роках ми не зуміли, в силу обставин, мати більш активну позицію в суспільстві та уникли цього, мотивуючи аполітичністю, тому і маємо результат розпорошення цінних народних сил сьогодні.

Церква в Україні завжди захищала інтереси народу. Це входить в її місію спасіння людини та людства. Перед нами стоїть вибір теж: бути нейтральними та спостерігати узаконення грабунку та несправедливості чи відповісти на запит народу в час кризи та реформи, щоб допомогти йому реорганізуватися. Безперечно, буде лунати критика сучасних "фарисеїв", які, критикуючи Церкву, одночасно майже нічого не пропонують за альтернативу та в свій спосіб підтримують ту кримінальну клановість в нашому суспільстві. Митрополит Андрей підкреслив, що є важливим перетворення народу, роз'єднаного чварами та ідеологіями у єдиний зорганізований організм, який займе своє гідне місце між народами. Голос Церкви є цінний для справжньої реформи людської свідомості. 

Тому не тільки добре пастирське вчення для політиків та представників бізнесу потрібне (хоча більшість з них і так його не читає), але й створення альтернативних структур, що реально відповідають інтересам народу, є важливим для реформи в Україні, тому що у вимірі часу знищення кількості народу і якості розвитку йде набагато швидше, аніж покаяння та навернення отих "політичних та фінансових клептоманів", які звикли жити за чужий рахунок. Прикладом є та ж панщина, коли протягом 300 років руйнувалися сім'ї, знецінювалась гідність і честь людини, а, потім, цісар і цар (під впливом і протестом народу) протягом одного ранку, написавши декрет за 5 хв.: Я скасовую панщину, змінили лад в державі. 

Християни, на відміну від структур гріха, мають відбудовувати «структури добра», починаючи від парохії, молитовних рухів, закінчуючи створенням сильних політичних прозорих здорових рухів та соціально-економічних організацій. Церква має високий кредит довіри серед народу, але якщо не оправдає очікувань, то люди будуть шукати реалізації в інших структурах та інституціях. 

Як сказав один політолог-філософ, влада – це можливість реалізувати свої ідеї і фантазії за рахунок інших. То ж не дозволяймо, щоб інші вживали наші податки та ресурси не просто для власного панування, але й для нашої ж руйнації.

Тому в Україні, на відміну від багатьох інших держав, на переламі систем дуже важливим є лідерство Церкви, що має подати і вчення, і заклики, і не боятися підтримати осіб і рухи, що мають змінити систему, бо мова йде не про політичну боротьбу, а про існування народу, якого вже за часів незалежності набагато ефективніше знищують, аніж за період колоніальних режимів.

(погляд і думки автора є приватні).

Зиновій Свереда,

Доктор соціальної економіки та соціальної доктрини Церкви,

Президент Академії Етики та Економіки