«Вічної абсолютної істини бути не може» – пише один колумніст з Берліну. Посилається на Карла Поппера і на його ідею «фалібілізму». Тобто, що у науці (і не лише, а й взагалі у світі), не існує якихось емпірично доведених теорій, є лише їхня спростовність. Отже, кожна теорія існує (і ефективно діє!) до тих пір, поки на її місце не з'явиться інша, краще обґрунтована.

Погляд берлінського колумніста досить популярний сьогодні. Відносність у всьому є сучасним трендом. І досить часто дійсно, те, що здавалося «вічним і незмінним», пізніше виявляється і не вічним і ще й як змінним.

Ідея Карла Поппера про відносність емпіричного пізнання і як наслідок, про не абсолютність теорій чи навіть істини – досить сильний інструмент у сучасному світі, чи то політичному, чи то науковому, чи в будь-якому. Важко уявити собі РОЗВИТОК, особливо науковий, без цієї ідеї. Важко уявити теж міжлюдські відносини, якщо одна сторона базуватиметься на фундаменталізмі, вважаючи себе власником чи навіть захисником «вічної і абсолютної істини».

Власне, ця ідея «фалібілізму» є потужним інструментом у СВІТІ. У матеріальному світі. Якщо цю теорію застосовують при позитивістичному підході, що «існує лише те, що ми можемо перевірити», тобто матеріальний світ, то вона дійсна. Бо немає у матеріальному світі чогось сталого і постійного – про це навіть старозавітній Проповідник, тобто Когелет, писав ще до Різдва Христового: «Все минає, все марність, нічого постійного тут у цьому житті».

Але як тоді ВЗАГАЛІ з тією «вічною абсолютною істиною»? Існує вона чи ні? Не приймаючи чогось поза матеріальним, важко довести її існування, а навіть майже неможливо це зробити. МАЙЖЕ. Бо маємо логіку, яка керує матеріальним світом також. Якщо твердження: «Вічної абсолютної істини бути не може» є істинним, то воно, виходячи з самого себе, істинне лише до тих пір, поки не з'явиться інше «більш обґрунтоване твердження». А воно вже є у самому цьому твердженні.

А отже, речення «Вічної абсолютної істини бути не може» – не є абсолютне, воно щонайбільше може стосуватися матеріального змінного світу. І зрештою, самого себе, тобто даного твердження про неіснування вічної істини. А тому, якщо не А, тоді Б. Якщо А: речення про «неіснування вічної істини» не є АБСОЛЮТНО істинним, тоді Б: «вічна істина існує». Або, принаймні, для когось, хто не виходить поза рамки матеріального, В: «вічна істина МОЖЕ існувати». Бо така логіка даного виразу: «Вічної абсолютної істини бути не може» – його постулят стосується і самого цього виразу також.