Війна актуалізує звернення до сакрального: як до релігій та Церков, храмів та локацій явлень і див, так і до сакральних місцин “сили”. Останніми можуть бути “святі місця” в народній традиції: такі як Хортиця і київські гори, кургани і джерела. В часи небезпек та випробовувань там можна черпати і співтворити духопідйомний настрій, взаємопідтримку й наснагу.

От що роблять українці, яким президент росії укотре пригрозив ядерною зброєю? Ні, не лякаються й не голосять, а ... домовляються в разі її застосуванні зустрітись на сакральній київській горі. Чому саме там, чому Щекавиця? :) Для широкого загалу лишилось “за кадром”, що ідея ця первісно виникла не в одному середовищі, і не зовсім або не тільки така, як потім була найбільше обговорена в Інтернеті, а радше — ближче до “бенкету під час чуми”, в дусі життєстверджувальних настанов Лесі Українки та життєлюбної зустрічі борні нашими предками. І, якщо вже про оргію, то витоково (в античні і доантичні часи) вона була все ж містерією з релігійними складовими мотивації. А в контексті наших, українських реалій, для релігієзнавців дуже промовистим є той факт, що у час, коли осінь вже упевнено віяла бадьористим вітром і підсипала дощем, пропозиції зустріти випробовування ядерним вибухом пролунали — зійтися не в якомусь приміщенні, звідки також можна було б спостерігати події, а саме на сакральній київській горі, “місці сили”, яка асоціюється з містичної таїною, духом предків, рідної землі.

Якщо підходити до “феномену Щекавиці” з релігієзнавчим аналізом, то можна констатувати, що в ситуації страху і непевності, які намагались відкинути або подолати ті, хто зацікавився зустріччю на Шекавиці, люди (молоді та не дуже), навіть ті, хто не означав якусь свою релігійність, радо ухопились за ідею згуртуватись саме на сакральній горі. Про саме такий ключовий наголос вибору локації свідчить і той факт, що мешканці інших міст, котрі нарікали були на те, що в разі вибуху ніяк не встигнуть доїхати до Щекавиці, тут-таки почали пропонувати своїм сусідам збори на своїх аналогічних місцевих горах — від Львова до Харкова та від Кременця до Вінниці. Галичани очікувано :) модифікували ідею хресним ходом, молебнем та хакатоном.

Тиждень Інтернет бурхливо кипів Щекавицею. Але, поки у Мережі ентузіасти відповідної зустрічі вправлялись в дотепах і мемасиках, або максимум селфілись на Щекавиці по окремих (гарно вдягнених) парах та групках, у творчому середовищі киян (пошепки: науковці — це ж теж творча когорта ;) ) виникла ідея запропонувати несиметричний варіант відповіді, яка б не чекала апокаліптичного випадку продемонструвати одне одному, всім співгромадянам і всьому світові, що нас не залякати. І заразом — засвідчити свою здатність утверджувати українську ідентичність за будь-яких обставин, поділитись пісенною творчістю для підбадьорення та зробити збірку на користь ЗСУ. Для цього в Києві є інша теж сакральна гора, до якої значно зручніше добиратись — Дитинка біля Пейзажної алеї.

Хіба могла я пройти повз такої нагоди? Згода мого любого чоловіка-однодумця, українського барда Кирила Булкіна, автора актуальних бойових пісень, кілька днів підготовки, енергійна промоція народної артистки України Світлани Мирводи у мистецькому середовищі, збір виконавиць українських народних пісень натхненниці та організаторки чудового співочого гурту Деревички Оксани Собко — і “Зустріч на горі Дитинці: Патріотичний український культурний наступ” відбулась 9 жовтня. Дитинка переможно повнилась українськими піснями: народними, бойовими, авторськими бардівськими, українськими міськими романсами та сучасним (мною написаним :) ) переспівом знаменитих “Соколів” (де козак молодий сідає на танк), збіркою та цікавим спілкуванням (у т.ч. і щодо наступних культурних суспільно-корисних акцій). Учасники творчих сходин відзначали, що їх сакральне місце дійсно наповнює силами — духовними, психологічними і навіть фізичними. Нам так натхненно співалось і так цікаво спілкувалось, на наш “вогник” зібрались, з легкої руки та чарівного авторитетного голосу Світлани Мирводи, - яскравий “голос Майдану” Володимир Гонський та Володимир Бурневський, чия волинка виспівала Гімн України, на запрошення переконливої Оксани Собко зібрались не лише “Деревички”, але й молодше покоління ентузіастів українського народного мелосу на чолі з її співочою красунею-донькою Тетяною, а згодом просто на наші співи підтягся з братом оперний бас Назар Павленко, ще молодь — любителі українських пісень.

Аплодували практично всі, хто опинився у той день на горі Дитинці. Я, як дуже досвідчений у польових дослідженнях релігієзнавець, уважно прислухалась до відгуків, у тому числі — принагідних свідків події. Так от: одна з перехожих сказала, що це схоже на церковний хор, який звучить так оптимістично та підбадьорливо, інші — що наші пісні подібні до життєлюбної народної традиції “вулиці” та українських веснянок. Я б сказала — це були наче замовляння на життя і перемогу. Те, що ми робили, відчувалось як духопідйомне дійство навіть “збоку”. Як прокоментувала опісля чула на оте духовне рідне поле Оксана Собко, наш український Гук на такому сакральному місці вірогідно почули Згори: можливо, парадоксально — підштовхнули ворога вже наступного дня до масованого ракетного удару, стратегічно передчасного/програшного — ще до зимових морозів, коли це було б очевидно набагато дошкульніше, а так — більшість пошкоджень було швидко ліквідовано, й цивілізований світ ще наростив нам допомогу технічно-збройну та фінансову. І учасникам події, за їхніми свідченнями, було легше, натхненними напередодні, “втримати стрій” ракетного 10 жовтня...

Тож співтворці зустрічі на Дитинці вже обговорюють нагоди і плани наступних аналогічних патріотичних творчих акцій — ще ж стільки може бути цікавих ідей, стільки пісень та ще нових їх виконавців, а колоритні герої лялькового вертепу, викохані талантом Інесси Кужом, так і просяться на виступи, разом з чудовими колядками “Київської коляди”, згуртованої доброю енергією Оксани Собко... І в Кирила Булкіна репертуар багатий, може, згодом і мій голос для співів повернеться. Так чи так, а ентузіазм творчості точно невичерпний, і щораз поповнюється спадковими найріднішими мені сакральними місцями найкращого міста на Землі, нескореного вічного Києва.

Так що сакральні місця та ідеї опертя на них в часи небезпек і випробовувань — успішно працюють. Навіть якщо для цього релігієзнавці трішечки прикладаються до трансформації ідеї та організації процесу втілення ;) Тому — продовжимо у тому ж дусі.