Цікаво спостерігати, як реагують різні люди, віруючі та невіруючі, на затяжний стрес пандемії, карантину з локдаунами, і всіх супутніх проблем, що оприявнились чи загострились. Соціальні мережі дають з цього приводу колосальний матеріал, що навально поповнюється щодня. Кожен учасник тих чи інших мереж може бачити величезну кількість свідчень того, як його френди переносять відповідні ускладнення життя: від хвороб, втрати роботи або й рідних, близких та друзів — і до сварок у родині “вимушених в'язнів”, замкнених у тісних квартирах, або у робочому колективі, втрати сенсу чи смаку до життя. Повідомлення у соцмережах все помітніше рясніють скаргами, скигленням та навіть звістками про побутові злочини і суїциди. Разом з тим, побільшало і, скажімо так, намагань вносити у суспільний простір щось позитивне, надихаюче. Співвідношення одного й іншого, звісно, залежить від того, яке коло френдів та груп і сторінок обирати. А подібне, зазвичай, притягує подібне...

Так от, можу констатувати зі свого Фейсбуківського досвіду (а в мене, академічного релігієзнавця, у френдах багато як віруючих, воцерковлених і невоцерковлених, так і байдужих до релігії й невіруючих), що тенденції превалювання настроїв радше позитивних і радше негативних, як правило, корелюють з позитивним та негативним або байдужим ставленням до віри, релігій і Церков. Причому, за великим рахунком, це стосується віруючих або принаймні симпатиків всяких конфесій, хоч всередині кола віруючих є і свої особливості. Звичайно, це не є великим відкриттям :) для релігієзнавців, істориків та психологів, однак в сьогоднішній ситуації знаходить небачені за масштабом підтвердження завдяки сучасним засобам масової інформації та комунікації.

Порівняно більша стресостійкість віруючих не завжди корелює з їхнім практичним відношенням до запобіжних карантинних обмежень і доказової медицини (із вакцинацією включно), як також і з мірою їх життєлюбності та життєрадісності. Проте важко не помітити, що в цілому вони все ж спокійніше, по-своєму врівноваженіше переживають несприятливі обставини, та схильні підтримувати близьких у своєму колі, надто — одновірців. Для віруючих не є характерними дописи, що свідчать про відчай та зневіру, натомість від них послідовніше зустрічаються спроби підбадьорення та наснаги, різні “добрі вістки”.

Нічого особливого чи нового — скажуть колеги (і будуть праві). Однак хотілося б запропонувати таке більше помічати й журналістам, а також і всім співгромадянам, яких, схоже, чекає ще тривале продовження стресу від ковіду і всіх супутніх проблем. Виживати успішніше — та й приємніше — з позитивним поглядом на світ. Зрозуміло, що такий погляд може живитися різними факторами. Але фактор віри серед них — один з найбільш відточених досвідом багатьох поколінь, а в нашій інформаційній добі - може втілюватись у доступних для знайомства і засвоєння безлічі індивідуальних, колективних, інституційних, традиційних чи новаційних форм, у їх синтезі, власній творчості та експериментах. Можу засвідчити це й особисто, адже я не така непрактична, щоб бути “чоботарем без чобіт”. Віра — річ досить функціональна за конструктивного її використання.