Владика Святослав Шевчук поділився зі спільнотою УКУ враженнями про стан УГКЦ в Арґентині
Говорячи про нашу єпархію в Арґентині, я можу посвідчити, що історія, сучасність і майбутнє нашої Церкви в Аргентині залежить від того, наскільки ми відчуємо себе частиною тої глобальної Церкви. Відчувається велика потреба бути в єдності з Церквою в Україні, а відтак по цілому світу.
Приїхавши до України, я взяв участь в синоді єпископів, вперше увійшов у спільноту українського єпископату. Мені дуже цікаво було порівняти, відчути ту внутрішню динаміку, ту структуру, а відтак і ті питання, які перед собою сьогодні ставить Церква. Що мене вразило? Те, що Блаженніший на синоді перед єпископами і перед цілою Церквою порушив дуже цікаву проблему. Я думаю, що відповідь ми будемо шукати разом, принаймні кілька наступних років. Було сказано що, по-перше, сьогодні наша Церква Українська, Греко-Католицька Церква, є глобальною Церквою. Такий дуже цікавий термін. Чую, що багато владик цей термін вже повторюють на різних зустрічах, в різних середовищах. Що це означає? Що ми є не лише Церква якогось одного регіону Земної кулі, наша Церква є рідною для християн у цілому світі. Така наша теперішня присутність виходить поза рамки канонічного права. Сьогодні докінця невідомо, якою ця Церква має бути, як вона має функціонувати поза межами своєї канонічної території. Блаженніший поставив питання або завдання перед богословами, перед тими, що займаються богословською наукою. Це питання звучало так: те, що ми сьогодні існуємо як глобальна Церква у цілому світі — це є Божа воля. Тепер дуже цікаве питання: що вона для нас означає? Воно провокує замислитися, як Церква є присутня, які вона культурні тенденції охоплює, як вона живе, як вона функціонує як одне-єдине тіло. Один з викликів цієї глобальної Церкви — це збереження її внутрішньої єдності. Мені дуже цікаво було відчути, як наші владики з-поза України дуже болючо реагували на фрази: Церква в Україні і на поселенні. Десь так ми відчуваємо, що ми є одна-єдина Церква, хоча можливо живемо в різних середовищах.
Говорячи про нашу єпархію в Арґентині, я можу посвідчити, що історія, сучасність і майбутнє нашої Церкви в Аргентині залежить від того, наскільки ми відчуємо себе частиною тої глобальної Церкви. Відчувається велика потреба бути в єдності з Церквою в Україні, а відтак по цілому світу. Можливо ми ще самі не знаємо, як оце відчуття потреби сконкретизувати в різних чітких програмах дій, чіткої співпраці. Це можливо ще питання майбутнього, але сьогодні відчуваємо, що наше нинішнє існування чи майбутнє залежить від того, наскільки повнокровно ми будемо жити, від внутрішньої єдності нашої Церкви в цілому світі. Мені дуже цікаво було чути, як Блаженніший говорив, якою є сьогодні і буде завтра роль патріарха в тій глобальній Церкві. Блаженніший розповів таку цікаву історію, що він, ще будучи священиком, в Сполучених Штатах написав одну статтю в якомусь бюлетні, де говорив, між іншим, про “якусь там єпарахію в Бразилії”, навіть докінця не знав, в якому місці є осідок єпископа. Написав: в Ріо-де-Женейро є осідок нашого єпископа. Відтак він отримав цілу серію різних критик, що це цілком не так, що це провінція Парара і місто Прудентрополь, де є осідок нашого єпископа. Але думаю: сьогодні небагато в Україні скаже, скільки українських владик є в Бразилії. Саме через це, що і митрополит Андрей Шептицький, і патріарх Йосиф Сліпий відвідував ці громади. Він у своїй особі часто був голосом тих громад в такому ширшому, глобальному масштабі. Саме тоді Церква починала зростати і розуміти, що ми маємо, скажімо, братів і сестер можливо там, де сьогодні до кінця не є присутні своєю церковною свідомістю. Ось кілька таких практичних вислідів такої практичної свідомості. Наша єпархія в Арґентині минулого року святкувала 30-ліття свого заснування. Історія її була така дуже цікава. Відразу після Другого Ватиканського собору владика Андрій Сапеляк приїхав як апостольський візитатор для українців, фактично був безправним єпископом. Так ми сьогодні відчуваємо, які труднощі має владика Діонізій Ляхович в Західній Європі як візитатор для українців там, де ми не маємо своїх церковних структур, як важко йому надавати реальну опіку тим людям. Я тільки можу собі уявити, як важко було владиці Андрієві як візитаторові в Арґентині. (…) Потрохи-потрохи структура почала розвиватися. У 1968 році був створений екзархат, а в 1978 році була створена єпархія, вже тоді перейшли на цілком інший рівень життя і існування. Хоча наша єпархія не має своєї якоїсь такої управності, ми є за канонічним статусом суфраганами єпископа латинського Буенос-Айреса. Я думаю, що в Арґентині ми є в кращому становищі. Чому? Тому що в лоні єпископської конференції східні Церкви мають свою як би підструктуру, маємо свою комісію для східних Церков. Хоча ніякої такої активності східні Церкви не проявляють, ми фактично маємо якесь об’єднання, якесь тіло. Крім нашої єпархії є ще єпархія маронітів, мають свого єпископа-ординарія, мелхітів і вірменів, хоча єпископ вірменський тепер перебуває в Бразилії, оскільки його єпархія включає всю Латинську Америку, починаючи від Вогняної Землі, закінчуючи Мексикою. Він тепер мусить перебувати в Бразилії, тому що в Бразилії немає священика, а в Арґентині є. Таким чином один священик вірменський опікується громадою в Арґентині, а він як єпископ виконує функції пароха на цілу Бразилію і на інші території. (…)
Наша присутність є дуже цікавою, історії дуже цікаві. На сьогоднішній день, скажімо, ми, як східна єпархія між іншими єпархіями східних Церков, є найчисленнішими і найсильнішими, хоча перебуваємо в такому стані, який потребує невідкладної реанімації, можна так сказати. (…) Отже першими кроками єпископа є (я почуваю себе, як колись в подібних ситуаціях в реанімаційному відділенні) потреба рятувати. Але я думаю, що такий стан нашої єпархії пов’язаний з тим, що десь протягом останніх 20 років, коли Церква в Україні пережила величезний такий вибух, колосальний такий розвиток, як ми тепер можемо побачити, Церква в Арґентині, можна сказати, перестала живо спілкуватися з Українською Церквою. Наші люди мені говорили: от Церква в Україні воскресла, 20 років тому, ми сподіваємося, що це воскресіння хвилею накінець вже дійде аж до Південно-Американського континенту.
Сьогодні в Арґентині, будемо говорити Арґентина-Бразилія, є приблизно однакова кількість наших людей. В Арґентині за соціологоічними даними мешкає близько 400 тисяч українців, хоча тих, які коли-небудь офіційно попали в поле зору наших офіційних структур (як подана інформація до Ватикану), є 160 тисяч. Реально тих, які сьогодні є живими членами Церкви, набагато менше. Основна причина – це те, що ми дійсно розпорошені, сьогодні наша структура церковна не може дати належної душпастирської опіки нашим людям. Ми маємо 2 цілком різних пасторальних контексти. Якщо взяти Бразилію, а Бразилія сьогодні має подібну кількість вірних, як Арґентина, має 85 священиків, має близько, якщо я не помиляюся, 300-от сестер, провінція сестер-служебниць в Бразилії є найбільшою їхньою провінцією в світі. Є 2 українські семінарії в Бразилії, одна василіянська семінарія для монашого вишколу, інша є світська семінарія. В цій світській семінарії, як мені говорив владика Володимир Ковбич, є тільки троє семінаристів на сьогоднішній день. Але тим не менше кількість священиків є вражаючою. Ми маємо 17 священиків. (…)
Сімнадцять священиків, які фактично для того, щоби бути присутніми між нашими людьми, долають кожного тижня сотні кілометрів. Отець, який помер, ще у жовтні, проїжджав сотні кілометрів служити Літургії для наших людей. Ми маємо структурально в Арґентині 9 парохій. Але парохія в Арґентині — це є цілком інша реалія і структура, ніж парохія в Україні. Парохія означає, що є одна церква центральна матірна, і довкола може бути до 20 церков, каплиць, які належать до однієї парохії. Наприклад на півночі Арґентини ми маємо в такий спосіб поселених українців, які називаються колоніями. Якщо, наприклад, колись побачите таку фотографію церкви на колонії, то церква стоїть серед поля і довкола, скільки оком кинь, не видно жодної хати. Таке враження, що церква стоїть в пустелі. Як воно творилося? Коли українці почали туди приїжджати, їх почали розселяти, наприклад, 20-ть родин поселили в одній колонії і кожна родина отримала по 35 гектарів землі. Це означає, що це територія лісу, який люди повинні були вирубати, обробити землю, а інша родина живе за 60 кілометрів від цієї родини, — це колонії. Посередині колонії зазвичай стоїть церква. Церква була таким стержнем, куди ті всі люди мали можливість з’їхатися раз на тиждень і один другого побачити. Дуже часто та церква стоїть на клаптику землі, що якийсь добрий господар український подарував.
Церква була тим стержнем. Я за тих півроку відвідав майже всі колонії. Знаєте, я був просто вражений. Видно, як наші люди свою церкву на ту землю привезли у своєму серці, відтак з пам’яті її відбудували, запам’ятали свою церкву у рідному селі, вони цю церкву своїми руками там відтворили. Дуже цікаво бачити іконостаси в цих церквах. То видно, що це не робили якісь там митці вправні, якийсь господар можливо ножем вистругав царські врата так, як він пам’ятав їх у своєму рідному селі в Галичині. І ті церкви сьогодні можуть бути такою дуже унікальною пам’яткою архітектури навіть на тих землях. Але є одна ніби центральна церква, а відтак довкола кожен священик обслуговує церкви на колонії, тобто йому з тої центральної церкви до тих церков на колонії потрібно їхати кілометрів 50-80, деколи 100. Люди з тих колоній до центральної парафіяльної церкви реально не можуть приїхати. Це пов’язано з багатьма різними обставинами. Найперше – це є відстань, а відтак відсутність доріг. Падає дощ, червона земля перетворюється на непрохідні болота, реально в тих храмах, в наших колоніях Літургія правиться раз на місяць. Якщо дощ падає, то тоді місяць пропускається.
– А вертоліт?
– Прошу? Вертоліт – це є фантастика. Дуже часто ще на волах їздять по тих лісах, не так на конях, а на волах. Арґентина дуже багато вирощує великої рогатої худоби, там це є основний вид їхньої сільськогосподарської продукції, коні не дуже так. Тому та душпастирська опіка є пов’язана з тим, що треба долати великі відстані, а відтак їх треба відвідувати. Ми маємо другий такий контекст. Я сказав: північ Арґентини – це є колиска українського поселення, там наші українці приїхали ще в кінці XIX століття, в 1896 року десь було, та перша група українців приїхала.
Можливо, хтось із Вас бачив фільм “Місія“ про те, як єзуїти працювали з індіанським гворані і в джунглях будували величезні базиліки. Там сьогодні живуть українці. Дуже цікавий фільм. Пізніше цю землю, фактично, колонізували українці, зараз та територія зветься провінція Місіоніс. Це була така цікава земля, такий апендикс між Парагваєм і Бразилією, який щедро политий українською кров’ю. Я відвідав таке одне містечко, Сан-Карлос називається. Служили ми Літургію в церкві. Потім одна жінка професійний історик, каже: “Знаєте, владико, в тій церкві, де Ви стоїте, ще у XVIII столітті загинуло 4 тисячі людей. Пізніше це поселення було зруйноване, а збудоване воно було на місці єзуїтської місії. Тут за церквою є єзуїтський цвинтар. Перші місіонари, які сюди приїхали, на тому цвинтарі поховані. (…) Арґентинський уряд, щоби якимось чином ці землі закріпити за своєю владою, поселив туди українців. Українці перетворили цю землю на маленький рай. Цікаво було бачити, як наші галицькі господарі приїжджали туди, що вони з собою везли, звідки вони були. Найбільше людей туди приїхало з Івано-Франківщини, Станіславівський повіт, потім Косівщина, Коломийщина. Везли з собою в таких скринях кожухи гуцульські. Багато з них їхало до Сполучених Штатів Америки, але через те, що в Америці був виданий закон, який не приймав бідних людей і так само людей некваліфікованих, тому їх потримали під статуєю Свободи, знову посадили на корабель і відправили до Південної Америки. То вже були люди зранені, відкинені. Були такі ситуації, коли батько потрапив до Сполучених Штатів, а жінка з дитиною до Бразилії чи до Арґентини, потім все своє життя шукали одні одних.
Приїхавши туди, очевидно, що вони не знали ні клімату того, ні рослинного світу, ні нічого. Перші роки фактично вони мусили жити в лісі, вони не могли нічого вирощувати, вони повинні були спочатку той ліс вирубати. Жили з того, що в тому лісі вполювали. Тільки тоді щойно будували хату, заводили господарство, вивчаючи, які там культури ростуть. Таких містечок є дуже багато, де, наприклад, 60-70 відсотків населення складають українці. То є така колиска нашого українського поселення. Це є перш за все еміґрація економічна, тобто люди їхали туди, щоби знайти землю, знайти якусь можливість прожити, прохарчувати себе і свою родину.
Друга така хвиля еміґрації до тих країн була якраз в польському періоді Галичини, між Першою і Другою світовими війнами. Так, слухаючи тих людей, можна побачити, як польська влада в Галичині, зокрема на Волині, сприяла тій еміґрації, тобто робили все для того, щоби побільше українців лишили свої землі. І наші волиняки там дуже компактно проживають. Сьогодні вони дуже цікаво зберігають теж свою українську культуру.
Другий контекст — це є Буенос-Айрес і ця провінція. За своїм таким демографічним складом дві третіх населення Арґентини живе в столиці і в провінції довкола столиці, а решта – це все на периферії живуть люди, які в такий спосіб цю землю колонізували, – мало людей на величезних просторах.
Наша еміґрація до Буенос-Айреса приїхала здебільшого після Другої світової війни, це вже була політична еміґрація. Було дуже багато такої цікавої інтеліґенції, професорів, викладачів, лікарів, юристів, багато з них в 1960-их роках еміґрували до Сполучених Штатів, багато ще лишилися по сьогоднішній день. І тоді вони творили таке інтелектуальне середовище. Дуже часто мене питають: як там говорять, зберігають українську мову? Дев’яносто дев’ять відсотків українською мовою вже не говорять, за тих півроку, що я подорожував по Арґентині, я тільки 2 рази проповідував по-українськи, тих обидва рази було в Буенос-Айресі, в катедрі. В Місіонес ми сьогодні маємо майже виключно іспаномовні громади, де Літургія теж служиться іспанською мовою, як і інші види церковного життя. Маємо велику проблему з перекладами. Тому перша річ, про яку мені говорили наші священики: “Владико, ми мусимо зробити спільний переклад Літургії іспанською мовою. Питання перекладу є питання єдності Церкви. Якщо немає єдності Церкви, то кожен буде відстоювати свій переклад, свою крапку, свою кому. Систематичне душпастирство на півночі Аргентини по сьогоднішній день ведуть отці-василіяни.
Я тепер шукаю покликання, бо нам треба священиків. Використовуючи свій весь попередній досвід, стараюся дивитися в очі юнаків. Північ Арґентини має надзвичайно багато оцерковненої молоді. Мені було цікаво з тими дітьми зустрічатися. 11 жовтня в одній з наших парохій ми провели єпархіальний з’їзд молоді, 600 дівчат і хлопців. Це на тій парохії, де не було священика. Я представив першого священика, який приїхав з України, і отець Роман Заміховський. Це було щось такого надзвичайного для них. В тому контексті з’їзду я намагався з кожним з тих юнаків і дівчат поспілкуватися, спитатися, звідки ви є, як ви живете і так далі, при тому це все було іспанською мовою.
Буенос-Айрес – це зовсім інший світ. Це є така дуже патріотична спільнота, яка зберігає мову українську, навіть в тих парохіях, де вже не говорять українською, де її ніхто не розуміє, Літургія є українською мовою, хоча Апостол, Євангеліє читається іспанською мовою, і проповідь іспанською мовою виголошується. Але там немає єдиної Церкви і немає мови. Є дуже сильні наші організації: “Просвіта“, “Відродження“ – то бандерівці, мельниківці мають свої структури, які між собою воюють як звичайно, є український “Пласт“, є СУМ. Наші парохії почали творитися вже після того, як були зорганізовані оті громадські організації. Коли наше церковне життя почало трошки загасати, то “Просвіта“ дуже гарно почала працювати, тут дуже гарні програми вивчення української мови, збереження української культури. Але це середовище потребує такого оцерковнення і то дуже серйозного. Я намагаюся дуже так конструктивно співпрацювати, бути на всіх їхніх заходах, наскільки мені дозволяють обставини.
Дуже великі сподівання є на півночі Арґентини, де не розмовляють українською мовою, і в Буенос-Айресі – на серйозну поміч з України. Кожен цю поміч розуміє по-своєму. Коли мова йде про північ Арґентини все ж таки розуміють цю поміч як пожвавлення церковного спілкування. І отці-василіяни, і сестри-василіянки, і служебниці чи парафіяльне духовенство очікує сестер, отців з України, хоч, можливо, до кінця вони ще не знають, як вони з тим духовенством будуть спілкуватися, як вони будуть будувати стосунки. Але таке очікування є. Дуже цікавим фактом є те, що арґентинська провінція отців-василіян є починає серйозно задумуватися над тим, щоби своїх студентів, своїх кандидатів до священства висилати до України. Ось такий перший фрукт, можна сказати, такої ідеї вже є. Такий отець Фредерік Островський закінчив філософію в Бразилії, потім приїхав до України закінчив богословіє, я його святив в Брюховичах на диякона, а потім 25 жовтня в Арґентині його святив на священика. Він так до мене підійшов і каже: “Знаєте, владико, я так скучаю за Україною“. Він є дуже цікавим потягаючим прикладом, інші молоді хлопці мають двох студентів, які переходять бразилійську формацію, вже готуються, щоби їхати на Україну. Так само думаємо якісь інші шляхи такого спілкування знаходити.
В Буенос-Айресі очікують перш за все спілкування культурного, очікується, що, можливо, наш інститут Української культури має офіційну угоду про співпрацю з Українським Католицьким Університетом, буде таким інтелектуальним середовищем церковним і буде направду служити таким мостиком, посередником між Арґентиною і Україною. Ми того року черговий раз, 25-ий раз будемо організовувати літні курси українознавства. Є стала програма цього інституту, колись це була філія УКУ Римського, а тепер це трансформувалося в інститут Української культури. Якраз ініціатором і базою проведення цих курсів є наша спільнота, наша громада в Буенос-Айресі, тому вони дуже очікують на те, що приїдуть священики з України. Для них є не так важливо, що це священики, як те, що вони є з України і можуть підсилити цю українську ідентичність. Є найновіша хвиля еміґрації, які приїхали до Арґентини в кінці 1990-их, на початку 2000-их років, хоча вони якось в ту громаду не влилися. Серед них є і вчителі української мови, але чомусь не вдалося їх інтеґрувати в ту спільноту, і, фактично, вони не виконують ніяких функцій, можна сказати, які на них би покладалися чи яких від них очікують. Сподіваються, що Церква зробить все: приїде владика з України, буде вчити українську мову, чи приїде інший отець з України, він буде вчити українську історію чи якусь іншу річ. І тоді кажуть: “О, якщо біля церкви, біля катедри в неділю почне функціонувати цей Інститут культури, де будуть якісь теми підноситися національні, патріотичні, культурні, тоді, владико, Ви будете мати багато людей в церкві“. Будем пробувати використовувати всякі засоби для того, щоби це середовище оживити.
Дуже таким цікавим викликом для мене є питання створення семінарії. Владика Андрій Сапеляк усі роки, які він там був, завжди мав семінарію. Але з тої семінарії дуже мало вийшло священиків. Я з нашим Блаженнішим обговорював 3 варіанти реорганізації такої семінарії. Перша – це реанімувати ту саму семінарію, яку колись створив владика Андрій Сапеляк, але поки що не бачу такої серйозної можливості. Сьогодні наша єпархія має одного семінариста, який вчиться в латинській семінарії.
Інший проект є посилати наших кандидатів до священства на Україну. Дуже цікавий, амбітний проект, але так дивлюся на тих хлопців, слухаю їхніх батьків: поки що вони не готові до України, батьки дуже бояться, зокрема батьки. Можливо, вони вже певний етап свого виховання отримають в Арґентині, тоді можна їх посилати до України, щоби там закінчити якийсь пасторальний відділ чи якісь інші богословські праці. Але така базова виховна програма все ж таки в Україні для них є поки що недоступна.
Тому ми зупинилися на третьому варіанті – подібному, як ми маємо сьогодні в Польщі. Я знайшов одну семінарію, яка на мою думку, є найкраща поки що на загальному аргентинському такому фоні. Ми уклали угоду про співпрацю – всіх тих наших хлопців, які хочуть бути священиками, ми будемо збирати в одну семінарію і творити одну групу. (…) Я просив архиєпископа, в юрисдикції якого є ця семінарія, кажу: “Владико, я би хотів, щоби ваша семінарія прийняла нашого священика, який би був таким духівником для наших семінаристів, тому що одним з найважливіших моментів виховання семінариста у нашій традиції — це є літургійне життя. Якщо вони будуть мати своє літургійне життя, тоді можна бути певним, що це виховання буде на належному рівні“. Я знайшов розуміння, але не маю ще священика, якого можна дати туди. Починається навчальний рік наступний в Арґентині 23 лютого, бо тепер в нас є літо, є літні канікули.
Перед від’їздом на служіння до Арґентини питав себе: що означає бути східним католиком для латиноамериканської культури. Я з тим питанням туди їхав. Що то означає для нас, для тих східних католиків, які там живуть, а відтак, що то означає для латиноамериканської культури. Таких кілька вражень. Я ще не можу сказати, що я маю відповідь на це питання, лише кілька таких думок. Наша Церква в Арґентині дуже потребує глибокого розуміння своєї східної ідентичності. У латиноамериканській культурі ця східна ідентичність стає таким фундаментом, на якому можна твердо стояти, тому що Латинська Америка – це порівняно нова Церква, молода Церква, яка шукає своєї ідентичності. Я просто відчуваю в спілкуванні з нашим монашеством, з нашою молоддю, що вони потребують традиції, якогось такого глибокого кореня, на який можна з упевненістю опертися, вони починають сьогодні його шукати, починають мене питати про ці речі. Їм та східна ідентичність дуже потрібна, вони не знають української культури, можна сказати, вони з українським суспільством не мають спорідненості, але східна ідентичність для них дуже потрібна. Вони можуть в певному моменті не говорити українською мовою, не знати українських звичаїв, дуже багато церковних звичаїв інтерпретовувати, але вони їх потребують, вони за ними шукають. Наприклад, пасхальна пісня “Земленька зі сну збудилась“ для Арґентини не є актуальною, бо Пасху святкуємо восени. Наша традиція потребує своєрідної інтерпретації, але вони від мене її вимагають, питають, просять – як монашество українське, так і наша молодь. Я сам особисто шукаю такі способи інкультурації нашої традиції в те середовище, а вони потребують і воно буде.
Я мав дуже цікаві нагоди спілкуватися з римо-католицьким середовищем, я вже говорив, що владики дуже цікаво мене сприйняли. Моїй участі в латино-американській конференції передувало кілька таких конференцій, що мене просили підготувати. Одна з них, остання, що мене просили, – це був національний з’їзд катехитів і відповідальних за катехизацію в дієцезіях, фактично, з’їхалися ті люди, які відповідають за питання віри, з цілої Арґентини. Мене просили відслужити Літургію в нашому обряді, а відтак виголосити конференцію на таку тему: “Пасхальні символи тайн християнського втаємничення“. Я, коли почув тему, то відразу погодився. Принаймні буде нагода сказати, чому в нашому обряді Хрещення, Миропомазання, Євхаристія уділяється разом. Очевидно, що я служив Літургію іспанською мовою, сестри-василіянки мені гарно помогли відспівати, присутні були 250 священиків, 8 єпископів і близько 400 мирян, то була дуже поважна аудиторія. Як вони гарно співали “Господи, помилуй“ по-іспанськи, тобто вони увійшли в той ритм нашої Літургії. Очевидно, що я їм пояснив певні моменти, але для них це було надзвичайне відкриття апостольськості власної традиції. Спілкуючись з нами, вони почали відкривати власні коріння, що вони теж є апостольська Церква. Я цього сам не міг зрозуміти, це вони мені сказали: “Спілкуючись з Вами, ми відчуваємо не тільки одну віру, ми маємо одних апостолів“. Бо ми теж віримо в Єдину Святу Апостольську Церкву, але часами той зв’язок з апостольськістю Церкви є дуже теоретичним. Наша присутність для них дуже важлива. Пізніше, коли на другий день я почав нашу конференцію, я приготував презентацію з фотографіями, розказав, як в нас святкують Пасху, які є пасхальні наші символи, пізніше як ті пасхальні символи є присутні в тайнах християнського втаємничення, як у нас уділяються ті тайни. Вони так дивилися і говорили: “Ми від вас дуже багато довідалися про себе“. Тому для них, скажімо, наша традиція є певним дзеркалом, вони пізнають теж і себе. Це перший раз, що хто-небудь зі Східної Церкви прийшов до нас і розкрив своє багатство.
Тому я бачу, що в латиноамериканській культурі існує надзвичайно великий інтерес до східнохристиянської літургійної спадщини, духовості, і наша присутність є для них важлива, не тільки для нас самих, але і для них. Тому потрібно для них промовити в такій мові, в таких категоріях, в такий спосіб, який вони здатні сприйняти. То десь, можливо, той момент інкультурації теж має свою роль. Ніколи не міг подумати, що наша присутність, і свідчення нашої традиції може бути для них важливим свідченням апостольськості римської Церкви. То для мене маленьке відкриття.
Я вже закінчу свою розповідь. Може, вас щось буде цікавити так особливо, буду дуже радий відповісти на ваше питання.
Мене цікавить, Ви згадували, що є орієнтація Західної України, з Галичини, чи є люди з якихось інших регіонів України, чи траплялося Вам з ними зустрічатися? Це перше. А друге: чи присутня там Православна Церква?
Коли мова йде про ті старі еміграції, перша, друга, третя, здебільшого це були еміґрації з Галичини і з Волині, з Центральної і Східної України. Я зустрічав в наших громадах, в наших старечих будинках людей з Полтавщини, з Чернігівщини. Вони дуже гарно себе чують в католицькій Церкві, але такою цікавою говіркою полтавською розмовляють. Вони так тішилися, що можуть з кимось говорити по-українськи, хто їх розуміє. Коли мова йде вже про цю останню еміґрацію, є дуже багато людей з цілої України, можливо, ця вся територія відрилася до світу, була можливість еміґрувати. Православна Церква є присутня, очевидно, Московського патріархату, вони мають свого єпископа в Буенос-Айресі, такого єпископа Платона. Є так само Церква “Зарубєжная”, теж мають свого єпископа. Тепер між ними є євхаристійне спілкування. Якщо мова йде про українських православних, є всього один священик на цілу Аргентину, є, по-моєму, 2 парохії і 4 громади їхні. Той священик є родом з Дніпропетровщини, такий отець Вадим, хоча вони не мають якоїсь такої серйозної церковної організації. Вони зареєстровані в державних органах як “Братство Покрова“. Це є Автокефальна Церква, їхній єпископ Єремія перебуває в Бразилії. З українськими православними ми дуже гарно живемо, спілкуємося, не маємо якоїсь такої проблеми, з московськими ніякого спілкування не маємо, тобто вони нас не признають як Џеркву, вони радше з римо-католиками дуже гарно спілкуються. Новітня українська еміґрація є дуже цікавою спільнотою дуже багато є галичан, які теж по-різному ставляться до Церкви.
