„Я вважаю за справу своєї совісті сказати...”

Виступи Агатангела Кримського на І соборі УАПЦ 1921 р.

75-річчя Першого собору УАПЦ, яке відзначається цього року, збіглося зі 125-річчям від дня народження видатного українського вченого і письменника Агатангела Кримського. Між цими датами є дещо спільне. А річ у тім, що А. Кримський [1] був запрошений на цей церковний форум і, уже в ході його, обраний почесним членом Собору. Він брав активну участь у цьому історичному зібранні, про що свідчать два виступи вченого на Соборі, віднайдені нами в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України).

Перший всеукраїнський собор Української автокефальної православної церкви проходив 14-30 жовтня 1921 р. в Києво-Софійському соборі. Події на ньому від самого початку розвивались доволі драматично. Гостро постало питання про канонічність Собору: серед делегатів не було єпископів. Ще у травні на Київському православному соборі УАПЦ було обрано митрополитом Київським і всієї України тодішнього архиєпископа Полтавського Парфенія Левицького [2]. Попри те, що він був обраний заочно, ця акція здійснювалась за його згодою. Також заочно було обрано заступником митрополита єпископа Антоніна (Грановського) [3], який тоді жив «на покої» в одному з московських монастирів, Незважаючи на те, що ці ієрархи підтримували рух за автокефалію православ’я в Україні, під тиском патріарха Тихона та єпископату Російської церкви в Україні до виконання своїх обов’язків вони так і не приступили.

Тоді головний керівний орган зі скликання Собору — Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР) вирішила створити власну ієрархію і направила до Грузинського католікоса-патріарха Леоніда [4] своїх делегатів — С. Орлика [5] та П. Погорілка [6] з проханням висвятити їх на єпископів. Але за умов громадянської війни вони не змогли дістатися Грузії. Слід зазначити, що на Собор було запрошено всіх православних єпископів Російської церкви в Україні на чолі з екзархом Михаїлом (Єрмаковим). Останній, відмовившись від запрошення, заявив, що всіх священнослужителів, які візьмуть участь у Соборі, буде позбавлено сану.

Тривалі дебати на Соборі призвели до формування двох груп — «київської», умовно кажучи, та «полтавської». «Полтавська» група наполягала на тому, що без єпископів не можна проголошувати автокефалію Української церкви; «київська» (а до неї належала переважна більшість делегатів Собору), навпаки, виступала за негайне визнання автокефалії й створення власної ієрархії. Дуже болісним виявилося питання про канонічність самого Собору. Глибока й змістовна доповідь протоієрея Василя Липківського [7] (майбутнього митрополита УАПЦ) переконала Собор визнати себе правомочним і канонічним.

Але все-таки було прийнято рішення ще раз направити делегацію до екзарха Михаїла і запросити його та інших єпископів на Собор. І от 19 жовтня він прибув на пленарне засідання для того, щоб іще раз заявити про його неканонічність.

Зваживши на це, Собор за пропозицією видатного культурно-церковного діяча Володимира Чеховського [8] вирішує провести висвячення обраного єпископа руками пресвітерів і всіх вірних. Було зазначено, що про проведення таким чином хіротонії свідчить один з отців Церкви, Іполит [9]. Саме так висвячували кандидатів на християнських єпископів в Африці до кінця IV ст., а в Олександрійській церкві подібна хіротонія мала місце аж до X ст. Пославшись на історичний прецедент, Всеукраїнський собор 21 жовтня обрав, а 23 жовтня рукопоклав руками всіх присутніх пресвітерів протоієрея Василя Липківського на першого єпископа УАПЦ і митрополита Київського і всієї України. Заступником митрополита було обрано протоієрея Нестора Шараївського [10]. Було також обрано єпископів для окремих єпархій. Їх уже висвячували митрополит і його заступник. Слід підкреслити, що згодом хіротонію в УАПЦ проводили тільки єпископським чином.

Собор прийняв канони УАПЦ, які заклали підвалини Української церкви: соборноправність, автокефалія, аполітичність, українізація богослужіння.

Виступи А. Кримського припали на найдраматичніші моменти роботи Собору — 17 і 20 жовтня.

Документи, пропоновані увазі читачів, публікуються вперше. Тексти відтворено засобами сучасної орфографії зі збереженням особливостей тогочасної української мови, що включають і русизми, і застарілі слова й вирази.

I

17 жовтня 1921 р.

Дорогі брати й сестри! Перш за все я прошу вибачення, що буду балакати тихо, бо я слабий, я хочу дати деякі доповнення до того, що вже тут сказано. Чотири тижні тому мене викликав до себе митрополит Михайло [11]. Чому він мене викликав, не знаю, бо я звичайний віруючий. Але мені було сказано, що владика бажає почути, як від спеціаліста української мови, чи здатна українська мова для перекладу Святого Письма? Треба сказати, що він дуже ввічливо почав говорити, як то йому больно, що між українцями й росіянами пішов такий розділ. До речі, повинен перебити себе — ні одного разу слово «український» не вийшло з його вуст. Він мене кожен раз, коли я вживав слово «український», перебивав і поправляв: «малоросійський». Але прошу, це є образа для нас така, як, наприклад, єврея назвати жидом.

Я задавав йому питання, навіть по-українськи, він тут же сказав: — «да по-малороссийски». Він казав: «Как известно, малороссийское наречие — зто єсть видоизменение церковнославянского — немножко только изменить, и кончено». Я сказав йому як спеціаліст-філолог, що мені це невідомо. Далі він мені каже: «Сколько я понимаю, вопрос идет вовсе не о языке, а больше всего о политической самостоятельности». Ні, кажу, цей факт — вияв нашого духу. Він сказав: «Ну что ж, патриарх Тихон [12] дал благословенне для тех церквей, которые признали малороссийский язык». — «Добре, чому ж єпископат ставиться до цього вороже?» — «Видите, малороссийского языка желают люди молодые, а эти люди нигилисты и большевики». — «Добре, але їх більше, як же ви можете не висвячувати їм панотців?» — «Это точка зрения патриарха Тихона, мы же выполняем только то, что говорит патриарх».

У мене було враження, що він думає так: як большевизм упаде, так упаде й українство, треба якось пережити цей час. Але от що було далі. «Як ви думаєте, — питаю у нього, для гуртка людей, котрі бажають слухати службу Божу на своїй мові, принципово можна служити на його мові? От я, — кажу,— був за кордоном, де живуть араби — суміш з греками, — і ті й другі християни (я сам арабіст по спеціальності і в цьому напрямку багато працював). І от там ці дві національності хочуть молитись по-своєму, і для спокою місцеве духівництво робить так: одну неділю служать по-грецькому, а другу — по-арабському. Чому ви не хочете так зробити в церквах України?» Він відповіді не дав, а сказав: «Я подумаю об этом». Я його питаю: «Якою мовою ви звертаєтесь зі своїми відозвами до української пастви? Чому ж ви до неї не звертаєтесь по-українськи?» — «Я подумаю, может, это сделаю и пришлю перевод в Украинскую Академію [13], чтобы она меня поправила. Вы не откажетесь поправить?» Я сказав, що не відмовлюсь. Потім я кажу: «От незабаром збирається Собор, і цей Собор, напевне, відділиться від вас цілком, через те що ви не йдете назустріч». — «Мы не можем пойти навстречу, потому что Собор захочет, чтобы мы поставили для них митрополитов». Я йому кажу: «Значить, це йде з волі народової — певне, ви, владико, читали Реадерського [14], яку ролю колись відігравали миряни при виборах митрополита. Коли, — я кажу, — ви, не обрані народом, почнете ставити перешкоди, Українська церква відділиться від вас». Він каже: «За три недели (що залишились до Собору) много воды утечет. Тех епископов, которых они хотят, мы им поставить не можем, у нас намечены свои епископы».

— «А у вас список намічених є?» — «Есть у меня список». Я попросив цього списка, він мені його показав. Дивлюсь, настоятель Велико-Предтеченської церкви, росіянин.

Я думаю, що ці дані теж пояснюють той настрій, що панує в колах московського єпископату, моє враження таке — сподівати нам від них немає чого. Між іншим, було ще таке. Екзарх каже: «Треба комісію закласти для перекладу Святого Письма». — «Але, — кажу, — вже є переклади ВПЦР, чому ж ви не хочете їх вживати?» — «А разве они пригодны?» — «Звичайно, переклади виконано добре, і в українських церквах по них служать. Акафісти переклала поетеса Старицька-Черняхівська» [15].

Коли Назар [16] і Василь [17] хотіли закладати комісію, щоб робити переклади, то вони цим самим хтіли загальмувати українську церковну справу на 3-4 роки. У мене враження таке. Нізащо цей єпископат не дасть тих людей, які б жили нашим церковним життям. Вони вважають, що український рух тимчасовий, що коли зміняться обставини, вони нас знищать. Я вважав за потрібне поділитись з Собором враженнями, що виніс з цієї розмови.

ЦДАВОУкраїни. - Ф,3984. - Оп.1. - Спр.59. - Арк.1-21. (Стенограма).

II

20 жовтня 1921 р.

Дорогі брати, я займаю середнє становище поміж тими, які досі говорили, і хотілось би мені перш за все поділитись своїм враженням, враженням від вчорашнього дня, враженням від приходу його преосвященства [18] для того, щоб поставити нам запит, чи є у нас якась інша віра, яка дозволить обирати Собором свій єпископат. Ви, може, знаєте, що на цьому Соборі раз у раз бувать люди, назвемо їх хоча б «соглядатаями», які кожне слово переносять до того зібрання, що відбуває свою нараду в залі Володимирського братства [19]. Те, що я говорив вам недавно про свій візит до екзарха Михайла, зараз же було перенесено туди і викликало обурення: яким таким чином він мав право приватну балачку переказувати тут. Але, в крайньому разі, добрий наслідок був. Коли екзарх сюди прийшов, він вже не називав нас малоросами, не називав мову малоросійською, а зважився назвати «українська» мова. На великий жаль, це єдиний добрий наслідок. Все друге, що ми чули далі, піддержує той песимістичний настрій, який був у мене місяць тому після розмови з ним. Що ми почули від екзарха? Чи висвятить він нам тих єпископів, яких ми обрали згідно з старими канонами? На це ми почули відповідь; «Ні, не висвячу. Я висвячу тих, кого я оберу». Дозвольте мені розшифрувати ці слова. Ті єпископи, яких ми досі мали, що вони робили? Знущались з нас, з нашої української мови. Тут говорилось про те, які образи наносились нам окремими єпископами, а екзарх Михайло каже нам: «Ви маєте з десять тих, що знущаються з вас, а я вам поставлю ще десять, які також будуть знущатись з вас. Далі, коли один з членів Собору з слізьми молив його й казав: «Ваше Високопреосвященство, коли ми в вас прохаємо хліба, не дайте нам гадюки», він сказав: «Я вам гадюки не святитиму». А ви скажіть, отці ті, що ми досі бачили, як їх назвати? Гадюками я їх називати не хочу, але — як? Тут ви чули факт. Єпископ Олексій [20] в присутності громади каже одне, а в другому місці він каже: «Тільки смотріть, не робіть цього». Його запитують: «А як же ви там друге казали?» — «Там я должний був казати». Як характеризувати це? В Євангелії можна знайти єдину назву для цього. Це — син диявола. Він є отець лиха. Одним словом, у мене було страшенно важке почуття від заслуханого. Висновок — нам не по дорозі.

Далі. Йому було поставлено запитання про українську мову, яку розуміє людськість. Ми почули відповідь: «Це вирішить Собор, який збереться по правилам, надлежаще выработанным. Вперед говорю, что этот вопрос предрешен — «украинская мова» будет допущена там, где за нее выскажетея большая часть населення». Розберемо його слова. Він нам зараз відповіді не дає, а відкидає до зібрання Собору. Собор збереться тільки на той рік. Значить, ми маємо велику оттяжку. Там люди живуть тільки надією, що проженуть більшовиків, а тоді й українство. Я в цьому нічого іншого не добачаю. Дальше, Собор збереться по «выработаяным правилам». Яким? Це буде не той Собор, який скличе громада, а зібраний силами єпископів. Тепер їх багато, а далі буде ще більше. Ми бачили один зразок такого Собору в 1918 р., який виносив постанови про українську мову й т. ін., які потім відкинено патріархом Московським. Уявіть собі, що збереться цей Собор і постановить благословити українську мову там, де за неї висловиться достаточна частина голосів. Як це? Коли 2 тисячі населення, тисяча сто голосів «за» — чи достаточно це? Ні, треба, щоб було 3/4. В Чернігові було так. Було 3/4 — сказали, що треба 4/5, а далі, може, скажуть, що 9/10; а затим, може, не захоче тільки один, і те одмінять. Скажуть: «Для одного праведника треба буде одмінити». Таким чином, кажу, страшний сум обгорнув мене, коли я це почув. Далі були поставлені запити. Це питання було таке: «Що він зробить проти тих єпископів, які знущаються з нас?» Він мовчав. Він нічого не сказав. Очевидячки, нічого не буде зроблено. Це моє враження. Я думаю, що воно — враження значної частини Собору, бо коли було поставлено запитання, чи йти до нього на нараду, відповідь була — не йти. Всі зрозуміли, що йти — це значить іти в «Союз руського народу», що це не була б нарада з представниками єпископату, а з певною політичною партією, яка нічого спільного мати з нами не може. І ось після всього цього я прийшов до висновку, що нам треба мати свій єпископат. З цим єпископатом нам не по дорозі.

Були тут свої важкі питання. Чи було це канонічно? Що таке канони? Це — закон. Чи можна не виконувати закону? Ні, будь які вони важкі, треба їх виконувати. Ще Арістотель сказав, що краще найгірші закони, ніж беззаконня. Але треба пам’ятати, що закони ці пристосовані до звичайного життя, коли ж робиться щось несподіване, канони-закони одпадають. Часто треба оце порушення закону, щоб уникнути більшого нещастя. Візьму приклад. Що б ви зрозуміли, коли б в мирні часи людина стала бити вікна? Її притягли б до суду, це був би злочин. Але коли б була пожежа, то ми зрозуміли б, що на це є право.

Візьмемо другий приклад. Аби на пристані хтось став ламати пароплав, це був би злочин? Так. А на морі, коли б він гинув і треба було б ламати дошки, щоб врятувати других і себе, — ніхто цього не осудить. Я певен, що коли ми визнаємо, що зараз стан церкви катастрофічний, то ми визнаємо, що канони, які вимагають поставлення єпископа єпископом, канони ці будуть порушені. Христос передбачав це? Передбачав. Чи каже що проти Євангеліє? Ні. Господь каже: «Не людина для суботи, а субота для людини». Він каже третій приклад — про хліби предложення. До них ніхто не міг доторкатись, але коли Давид був голодний, то й він їв, і другі наїлись.

З такими думками ми повинні приступати до даного моменту. Факт, коли священики висвятять нам єпископа, не буде новим явищем. Тут з великим захопленням говорив нам о. Соколовський. Я слухав його з великою увагою, але все те, що він каже, не є нове. Але він заперечував проти деяких фактів, які вважає взагалі за встановлені. Він, наприклад, заявляє, що єпископ і пресвітер раз у раз дужче відрізнялися з перших часів християнства.

Думаю, що про історію єпископату можна було б недовго говорити. Для цього треба було б обмежитись творами Єремії, приблизно у 65-66 році після Різдва Христова [21]. Далі я візьму тільки книгу професора Петроградської академії Миколи Барсова «О временном положений иерархии в церкви» [22]. Я наведу декілька уривків, щоб для вас було зрозуміло, як на питання це дивиться російська наука. (Читає уривки) [23]. Ви бачите, що в справі єпископство й пресвітерство не так різко відрізнялось. Далі. (Читає). Таким чином, ієреї, які мають благодать священства, мають таку саму благодать, як і єпископи. Далі в історії Барсова: (Читає). Такий чин дозволяє мені думати, що коли Собор обере кандидата на єпископа і коли його рукоположить ієрейство, то нічого різного канонам тут не буде.

Отець Соколовський [24] говорив про єресь, що вони заснували свою церкву політичну. Мене це дивує. Невже ми тепер нову єресь засновуємо? Навпаки. Українська церква не є щось нове. Єпископат у нас не нове явище. В Москві ми їх маємо з XIV віку. Що ж до нашої України, то в кожному разі єпископат пробував тут з XI віку. Хіба Петро Могила не був нашим єпископом? Коли ми поставимо єпископа, то ми тільки поновимо те, що в нас вже було. Нічого ми нового не робимо, і говорити, що нас можна зрівняти з єретиками, — це несправедливо.

Тут говорилось, що треба послати делегатів до інших церков. Ми можемо сказати Константинопольському патріарху, пришліть нам єпископа. Ми тільки не можемо погодитись з тими єпископами, яких нам шле Росія, бо ідеал російського народу нам зовсім не по душі.

Це те, що я хотів сказати. Прохаю вибачити, коли сказав щось лихе. Я вважав за справу своєї совісті сказати те, що вимагає моя душа. Тепер я звертаюсь до певної групи, ватажка. Я маю на увазі полтавську течію. Можлива річ, що вони не захотять взяти участь у рукоположенні, але справа від того не загине. Залишиться друга половина священиків, яка може висвятити єпископа. Але яка буде — не хочу казати — доля, становище тих, що нас покинули? Ви подумайте, десять літ тому чи можливо було бачити те, що ви бачите зараз? Чи пішла б інтелігенція з духовенством? Це були два дуже ворожі лагері. Казали — це клерикалізм. Де б це інтелігенція бачила, що духовенство йде вкупі з народом, вона йде спільно з духовенством? Такого єднання не бувало досі. Скажіть, духовенство, невже ви хочете відійти для того, щоб породити розбрат, одвернути інтелігенцію, котра до вас привернулась?

ЦДАВОУкраїни. - Ф.3984. - Оп.1. - Спр.62. - Арк. 62-73, 75, 76, 78-96, 98-129.
(Стенограма).

1 А. Ю. Кримський (1871-1942) - вчений-сходознавець, історик, перекладач і письменник, академік АН УРСР з 1919 р. Закінчив Колегію П. Галагана у 1889 р., а у 1892 р.- Лазаревський інститут східних мов у Москві. 1896-1898 рр. здійснив наукову подорож до Сирії та Лівану, потім викладав арабську, перську та турецьку мови а Лазаревському інституті. В 1921 р. був Неодмінним секретарем Академії наук, очолював Інститут української мови (нині - ім. О. Потебні). В тексті помилково названий президентом АН України.
2 Парфеній (Панфіл Левицький, 1858-1922) - архиєпископ Полтавський у 1920-1922 рр. Закінчив КДА в 1884 р. 31908 р. - єпископ, з 1911 р. - архиєпископ Тульський до 1917 р. Переїхав "на покой" до рідної Полтави, де на прохання Тихона посів архиєпископську кафедру. 8 серпня 1920 р. Парфеній дав благословіння для ВПЦР і погодився взяти під свій догляд українські парафії. На з'їзді автокефальних громад Київщини (травень 1921 р.) Парфеній заочно був обраний митрополитом УАПЦ, але через тяжку хворобу до Києва не приїхав. Під тиском єпископського синоду РПЦ відійшов від українського руху.
3 Антонін (Олександр Андрійович Грановський, 1860-1927). Закінчив КДА у 1891 р. З 1892 р. - ієромонах, помічних інспектора Київської духовної академії. З 1898 р. - архимандрит, ректор Благовіщенської семінарії. Потім працював у Санкт-Петербурзі в Цензурному комітеті. З 1903 р. - єпископ Нарвський, вікарій Санкт-Петербурзької єпархії. Після маніфесту 17 жовтня 1905 р. відмовився поминати ім'я царя під час відправи, за що був відправлений "на покой" у Сергіївську пустинь. У 1906 р. призначений єпископом Владикавказьким. Магістр богослов'я з 1908 р. З 1917 р. жив у Москві, в Богоявленському монастирі. На соборі Київщини був заочно обраний заступником митрополита Київського, але до Києва так і не прибув. У 1920-і рр. - єпископ, пізніше митрополит "Живої церкви" в Москві.
4 Леонід (Окропирідзе) - католікос Грузинської автокефальної церкви. Після вбивства обраного у 1917 р. католікоса Грузинської автокефальної церкви Киріона II зайняв його місце у 1919 р. і перебував на цій посаді до смерті у грудні 1921 р.
5 Степан Орлик (1891-1937(?)) -закінчив Теологічний інститут (Франція). В липні 1920 р. був настоятелем собору св. Миколая у м. Тифлісі в сані протоієрея, виконував обов'язки голови Олександро-Невської парафії слободи Холодний Городок під Батумом. У грудні 1920 р. очолив Українську православну раду на Закавказзі (м. Тифліс). До Собору 1921 р. був першим кандидатом на висвячення в єпископський сан. Мав повноваження від ВПЦР на поїздку до католікоса-патріарха Грузії. 23 жовтня 1921 р. висвячений на Житомирського архиєпископа УАПЦ, в 1917-1924 рр. - архиєпископ Бердичівсько-Шепетівський. Заарештований і висланий на 10 років на Соловки, але повернувся і після другого арешту осліп.
6 П. Ф. Погорілко - з 1914 р. законовчитель у Київському училищі, священик. З 1917 р. член Центральної Ради від духовенства. На з'їзді Київщини заочно обраний кандидатом у єпископи УАПЦ. Влітку 1921 р. ВПЦР відрядила його до Грузії як кандидата на висвячення Грузинським патріархом. Не погодившись з всесоборною висвятою митрополита, відійшов від УАПЦ. Пізніше був висвячений єпископом "Живої церкви" в Москві. У 1925 р. був учасником створення Соборно-єпископської церкви ("Лубенський розкол"). Очолював на Поділлі самостійну релігійну організацію - т. зв. "БОПУПАЦ". Заарештований наприкінці 20-х рр. Подальша доля невідома.
7 В. К. Липківський (1864-1938) - архиєпископ, митрополит Київський і всієї України УАПЦ. Був висвячений на митрополита 23 жовтня 1921 р. в надзвичайний спосіб (пресвітерська хіротонія) членами Всеукраїнського православного церковного собору і перебував на цій посаді до ІІ Собору УАПЦ (1927 р.). З 1923 р. неодноразово арештовувався органами НКВС. Після арешту в березні 1938 р. за вироком НКВС його було розстріляно.
8 В. М. Чехівський (1876-1938(?)) -благовісник УАПЦ, кандидат богослов'я кафедри церковної історії КДА, член Центральної Ради, а є 1918-1919 - голова уряду і міністр закордонних справ УНР. Після Собору 1921 р. був дорадником митрополита Липківського. Голова ідеологічної комісії УАПЦ, організатор Пастирських курсів УАПЦ, автор богословських та історичних праць, професор, викладач. Заарештований 29 липня 1929 р. в справі СВУ і засуджений на процесі 45 чоловік у справі СВУ до розстрілу, що було замінено 10 роками ув'язнення. Останні відомості датуються 1938 р. з далекосхідних таборів.
9 Іполит (др. пол. III ст.) - римський священик, християнський письменник, автор праці "Засудження усіляких єресей", учень св. Іринея. Постраждав за царювання Клавдія, канонізований Церквою.
10 Нестор Шараївський (1865-1929). Закінчив КДА, працював у Вінниці як священик і законовчитель Вінницької гімназії. З 1919 р. бере участь у Перекладовій комісії при ВПЦР. Після Собору УАПЦ 1921 р. - архиєпископ Київський, перший заступник митрополита Липківського в 1921-1927 рр., голова Перекладової комісії УАПЦ. Помер від голоду в 1929 р. Похований біля собору св. Софії у Києві, але в 1934 р. надгробну плиту було знято, а могилу забруковано.
11 Михайло (Василь Єрмаков, 1865 - після 1929 р.) - митрополит Брест-Литовський і Гродненський. Народився у Санкт-Петербурзі. У 1887 р. закінчив Київську духовну академію. З 1893 р. - єпископ Омський, потім - ректор Волинської духовної семінарії. У 1899 р. - єпископ Новгород-Сіверський, вікарій Чернігівської єпархії. З 1905 р, - єпископ, а з 1912 р, - архиєпископ Гродненський та Брест-Литовський, резиденція якого знаходилась у м. Ковно. Після Брестської угоди (березень 1918 р.) частина його митрополії опинилася на польській території, і він був призначений Тихоном на посаду патріаршого екзарха РПЦ на Україні. Перебував на цій посаді в 1921-1924 та 1927-1929 рр.
12 Тихон (Василь Іванович Бєлавін, 1865-1925) - патріарх Московський і всієї Русі, обраний на Помісному соборі 1917 р. Народився 1 лютого 1865 р. у м. Торопці Псковської губ. У 1888 р. закінчив Санкт-Петербурзьку духовну академію, а 1891 р. прийняв чернечий постриг з ім'ям Тихона на честь Тихона Задонського, 1898 року хіротонований на єпископа Люблінського, вікарія Варшавської єпархії. В цьому ж році поїхав до Америки для влаштування православних єпархій у США та Канаді на Алеутсько-Аляскинську єпископську кафедру. З 1914 р. - єпископ Віленський. 18 листопада 1917 р. обраний патріархом всієї Русі. Помер 7 квітня 1925 р. У 1989 р. канонізований.
13 Тут: Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Створена 14 листопада 1918 р.
14 Відомостей про Реадерського поки що відшукати не вдалося.
15 Л. М. Старицька-Черняхівська (1868-1941) -українська письменниця і громадський діяч. Засуджена на процесі СВУ 1930 р.
16 Йдеться про Назарія (Миколу Михайловича Елінова, 1852 - не раніше 1928) - єпископа Черкаського, 3-го вікарія Київської єпархії. Після від'їзду митрополита Антонія в еміграцію у 1919-1921 рр. керував Київською єпархією.
17 Василій (Дмитро Іванович Богдашевський, 1861-1933(?)) - єпископ (пізніше - архиєпископ) Канівський, 1-й вікарій Київської єпархії (1914-1933), архимандрит, настоятель Києво-Братського монастиря. Доктор богослов'я, був ректором Київської духовної академії. У 1918 р. призначений головою Перекладової комісії при Київській митрополії.
18 Йдеться про екзарха Михаїла.
19 Братство св. Володимира засноване 15 липня 1864 р, з ініціативи київського митрополита Арсенія при Софійському кафедральному соборі. 1891 р, переіменоване у "Свято-Володимирське братство ревнителів православ'я".
20 Олексій (Готовцев) - єпископ Звенигородський, вікарій Київської єпархії в 1921-1923 рр.
21 Тут неточність: пророк Єремія жив у 626 - бл. 587 рр. до н.е.
22 Можливо, йдеться про працю Т. В. Барсова "О каноническом элементе в церковном управлении" (Москва, 1882).
23 Текст відсутній.
24 Ксенофонт Соколовський (1876 - ?) -протоієрей, у 1921-22 рр. був завідувачем бібліотеки ВПЦР, уповноважений ВПЦР з українізації парафій на Київщині. Через його доповідь (див, дод. № 1 до стенограми від 20 жовтня 1921 р.) на Соборі виник розкол щодо канонічності соборної висвяти митрополита.

Людина і світ. — 1996. — №8. — С.11-16.