У нинішньому 2016 році, коли споминаємо 70-ті роковини Львівського псевдособору, організованого з наказу Сталіна для ліквідації Унійної греко-католицької Церкви каральними органами СРСР та Російською православною церквою 8-10 березня 1946 р., а також відзначаємо у жовтні 420-річний ювілей Берестейської унії 1596 р., внаслідок якої було відновлено єдність Київської митрополичої Церкви з Римським Апостольським престолом, дуже доречно і на часі поглянути з об’єктивної точки зору, спираючись на достовірні факти й документи, на нашу недалеку історію.

Останніми часами спостерігаємо поступову, але радикальну зміну акцентів, внаслідок чого у свідомість сучасного покоління греко-католицького священства і мирян прищеплюється думка, що Львівський псевдособор, та й зрештою усі попередні акції нищення св. Унії, не таке аж велике лихо, що вони лише є відновленням історичної справедливості , адже «»уніятизм» нині засуджений як неприйнятна і шкідлива модель християнської єдності. Прослідковується системне намагання відбілити та морально реабілітувати найбільш активних і послідовних ліквідаторів Унії впродовж її трагічної історії, а зокрема – священика-апостата Гавриїла Костельника (1886-1948) та його поплічників, які, мовляв, лише заперечували «уніятизм» та змушені був нищити греко-католицьку Церкву під натиском і шантажем з боку каральних органів більшовицького режиму.

Якщо погоджуватися з такою «толерантною» логікою, то в кінцевому підсумку можна дійти висновку, що жертва наших мучеників та ісповідників за віру і єдність з Католицькою Церквою була даремною, бо вони просто не розрізнили «знаків часу», зокрема – «грядущого» екуменізму…

Аж нещодавня зустріч у Гавані папи Франциска й Московського патріярха Кіріла і підписана ними декларація збурила широкий загал духовенства та вірних УГКЦ. Зокрема,  її 25 пункт гласить:

«Метод «уніатизму», притаманний минулому, в значенні приєднання однієї спільноти до іншої, відриваючи її від своєї Церкви, не є способом, що дає змогу відновити єдність».

Нашій Церкві відкрито і публічно вказали на її вторинне місце, що болісно діткнуло серця мільйонів греко-католиків. Але зацитований фрагмент Гаванської декларації  не є новотвором.

Винахідником  терміну «уніятизм» був відомий у першій половині ХХ ст. візантиніст і русофіл Жан Франсуа  Жозеф Шарон, який прибрав собі російське псевдо «Кіріл Королевскій». Називаючи себе греко-католицьким священиком, він 1927 року видав у Римі однойменну брошуру, в якій нашу Церкву трактовано як меншевартісну та непридатну, а навіть шкідливу для налагодження діялогу між католицтвом і православ’ям, між Сходом і Заходом, а конкретніше – між Римом і Москвою.

Вшановуючи пам’ять незліченних визнавців католицької віри, які впали жертвами комуністичного режиму, але не зрадили Христа  і заснованої Ним Єдиної Святої Соборної й Апостольської Церкви та не підписали православія, пропонуємо увазі читачів історичну розвідку, яка засвідчує, що загрози для існування Унійної греко-католицької Церкви постали ще задовго до горезвісного «псевдособору» 8-10 березня 1946 року. Ці загрози, ча радше – планомірна підготовка до ліквідації св. Унії, були започатковані ще в середині 1920-х років. На превеликий жаль, ці загрози не зникли досі, а навпаки – після підписання Гаванської декларації між Ватиканом і Кремлем 12 лютого 2016 року, в якій публічно засуджено «уніятизм» як неприйнятну і шкідливу модель єдності Церкви,  – стають особливо зловісними.

Але про все за порядком – мовою фактів.

 

«Уніятизм» Шарона-Королєвского

 

Винахідником терміну «уніятизм» став французький католицький священик Жан Франсуа Жозеф Шарон (1878-1959), який прибрав собі російське псевдо «Кіріл Королєвскій».

Хто він такий?

Детальні відомості про його біографію містяться у книзі: Королевський Кирило. Митрополит Андрей Шептицький (1865-1944). – Львів. – Свічадо: 2014. – 512 с.

Отож, Шарон народився у передмісті Парижа в напіватеїстичній сім’ї. З 15-річного віку зацікавився східним християнством, зокрема – почав відвідувати мелхітську церкву в Парижі. Після двох років навчання в римо-католицькій духовній семінарії подався у Дамаск, навчався в патріяршій колегії в Бейруті. 1902 отримав ієрейські свячення в мелхітському обряді, але служити на Близькому Сході не мав жодного наміру. Його раптом почала вабити Росія та її синодальна церква.

В липні 1906 року Шарон примандрував у Галичину, відвідавши Чернівці, Станиславів і Львів. Був прийнятий митрополитом Андреєм Шептицьким і провів з ним 4 дні у його літній резиденції. Вже тоді він ще більше утвердився у рішучому намірі покинути Близький Схід, щоб посвятитись служінню Росії. Впродовж трьох років докладає неабияких старань, аби вивільнитись з-під юрисдикції мелхітського патріярха, а в липні 1909 року з цією метою знову їде в Галичину, де 5 днів проводить з митр. А. Шептицьким в Підлютому. У вересні того ж року нарешті отримує звільнення з мелхітського патріярхату, а через місяць, 20 жовтня, вже отримує інкардинацію у Львові: секретним рішенням митр. Шептицького Шарон призначається в Кам’янець-Подільську єпархію з умовою, що буде називати себе російським священиком, а не українським.

Так і не змігши відправити свого нового підлеглого до Росії, митр. Андрей пропонує Шарону-Королєвскому збирати в Римі архівні дані про унійного митрополита Йосифа Вельямина Рутського та всі українські єпархії, за що виплачує йому щомісячну платню на утримання. Перебуваючи на службі в митр. Шептицького, Шарон-Королєвскій,  «не був байдужий до всього, що стосувалося Росії», а також «повністю віддавався тій російській справі» (11-12 с.).

З березня 1919 року Шарон-Королєвскій прийнятий асистентом у Ватиканській бібліотеці, а з обранням на апостольський престол папи Пія ХІ (Ахіле Ратті), який запізнав Шарона ще за кілька років перед тим, Королєвскій стає штатним працівником бібліотеки.

1926 року Шарона-Королєвского призначено консультантом Конгрегації Східних Церков, з 1927-го консультантом Комісії «Pro Russia», а з 1929 року – консультантом Комісії з підготовки Кодексу канонів східного права. Водночас він входив у Комісію в справах кодифікації і видання літургійних книг за російсько-синодальним зразком, призначених для обов’язкового вжитку в греко-католицькій Церкві.

З 1940-х років Шарон-Королєвскій хворів на невиліковну недугу, мав часті нервові кризи, а перед смертю в 1959 році «відходив із повним усвідомленням беззастережної посвяти свого життя Церкві, її видимому главі і Росії» (18 с.).

Пристрастю Шарона-Королєвского, яка збуджувала його впродовж усього життя, було захоплення Росією. Росія, де він на початках своєї кар’єри мріяв працювати, але до якої ніколи так і не потрапив, була для нього найвищим виразом автентичності Сходу. Бути «справжнім східним священиком» означало для нього бути схожим на російського священика. (ХV-XVI c.).

Француз Шарон-Королєвскій постійно піддавався спокусі сприймати українське унійне християнство як дещо вторинне, інструментальне, до того ж «гібридне», немилосердно засуджуючи ті його риси, які нібито перешкоджають головній меті – справі сопричастя Московської церкви з Римським Престолом.

Найвищим виявом ненависті Шарона-Королєвского до св. Унії стала його скандальна стаття «Уніятизм» написана французькою мовою і видана в бельгійському видавництві «Irenikon» на початку 1927 року. Її зміст виявився настільки провокаційним і ксенофобським, що вона була заборонена Ватиканом до використання і вилучена з обігу.

Однак після появи цієї статті з легкої руки Шарона-Королєвского став побутувати термін «уніятизм», яким найбільше послуговується  Російська православна Церква, немов вироком, для засудження, приниження і поборення Української греко-католицької Церкви. Цей термін РПЦ нав’язала Ватиканові, і ним також залюбки послуговується частина сучасних греко-католицьких богословів-«екуменістів». Але про це мова трохи пізніше.

То що ж таке брошура «Уніятизм» Шарона-Королєвського за змістом?

Це – покрокова інструкція заперечення і знищення Унійної греко-католицької Церкви. Через обмаль друкованої площі наведемо лише деякі цитати з цього ганебного опусу, які наводимо за виданням: Королевський Кирило. Уніятизм. – Львів. – Свічадо, 2014. – 144 с.

«Східна Церква тріумфувала в православ’ї і була упокорена в католицизмі, й принижена в унії». (с. 71)

«Уніятизм не лише понівечив обряд, понівечив богослуження, підкоротив одяг, відмовляючись таким чином від багатої символіки Сходу, ввів нові елементи, незрілість яких не гармоніює з цілісністю, він забув навіть свою обрядову мову, замінивши її нечуваним жаргоном». (с. 104)

«Наскільки поширена «уніятська недуга»? Чи її можна вилікувати?

…У сфері богослов’я, вона починаючи від пізнього середньовіччя, проникла всюди і надалі повсюдно триває. Заради справедливости слід додати, що їй щойно завдано два смертельні удари». (с. 106)

«Уніятизм є надзвичайно небезпечним з трьох причин. (с. 114)

Найкращий спосіб перешкодити масовому єднанню – це сприяти уніятизму і дозволити йому існувати. (с. 115)

По-друге, уніят вважає, що він є своєрідним містком між католицтвом і православ’ям, а він зовсім не підходить до цієї ролі. (с. 115)

І нарешті, навіть якби церковної єдности було досягнуто, уніятизм однаково сам по собі є злом». (с. 116)

«…Що слід вчинити, що усунути уніятизм?

Передусім, потрібно цього бажати». (с.126)

«Потрібно пізніше поступово усунути «гібридизми». І на цьому слід сконцентрувати зусилля». (с. 130)

«Коли ми самі себе реформуємо, коли ми усунемо уніятизм у будь-якій формі, тоді, але лише тоді, ми зможемо ефективно говорити про єдність Церков, коли наші колишні уніяти стануть знаряддям цього процесу». (с. 133)

Арогантний зміст провокаційної брошури Шарона-Королєвского викликав несприйняття навіть серед найбільших його симпатиків та однодумців. Зокрема, митрополит А. Шептицький, який майже сорок років близько приятелював з автором, був головним його довголітнім спонсором і натхненником, змушений був зауважити, що цій книжці «бракує милосердя».

І дійсно, застосований Шароном-Королєвскім зневажливий термін «уніятизм», як і весь зміст його брутальної брошури, став інструментом маргіналізування унійних християн, який і досі використовують, аби не допустити їх до повноцінної участі у світовому екуменічному процесі. Яскравим підтвердженням цьому стала Гаванська декларація, підписана Римським папою Франциском і Московським патріярхом Кірілом, де нас, греко-католиків, було знову принизливо припечатано цим осоружним словом.

Завершуючи мову про Шарона-Королєвського, щоб мати стислу уяву про цю суперечливу персону та її психологічний портрет, зацитуємо слова французького богослова Луї Буйє:

«Королєвскій поставав проти всього, що мало навіть найменший натяк на латинізацію. Він адресував всьому латинському прокляття, яким, напевно, позаздрив би й Михаїл Керулярій. Насправді, однак, у ньому не було зовсім нічого східного, окрім бороди. Це був типовий уродженець Парижу на ім’я Шарон. Але в ньому був дуже розвинутий смак до акторства» (с. XIV).

Проте, як не дивно (а може – і зовсім не дивно!), лікідаційні антиунійні ідеї Шарона-Королєвского нині й надалі перебувають на озброєнні не тільки в Московській патріярхії, але і в… середовищі самої УГКЦ. Так, зовсім недавно, наприкінці 2014 року, коли наша Церква відзначала 25-ліття виходу з підпілля, у львівському видавництві «Свічадо» скандальну брошуру Кіріла Королєвского «Уніятизм», що припадала пилюкою у ватиканських схронах, немов на кпини, було перекладено і  видано українською мовою та представлено мало як не бестселлер. В передмові, яка займає майже половину друкованого обсягу брошури, видавець ретельно «розжовує» її винятково актуальний,  на його думку, зміст, називаючи «переломовим твором», і підсумовує: «Уніятизм» Королевського – це класика, чи радше перший крок до сучасного екуменізму». (с.39)

Справді – твір «переломовий». Вперше його ідеї уповні були реалізовані на Львівському псевдособорі 1946 року, а нове їх втілення, схоже, активізувалося у згаданій вже Гаванській декларації…

Не дивно нам з ганебного стилю та руйнівних ідей француза Шарона, представника нації, яка ментально завжди зневажливо ставилася до українців, натомість екзальтовано звеличуючи росіян. Дивно з наших «землячків», які мало не обожнюють цю, м’яко кажучи, суперечливу постать, та переможно дотоптують унійну спадщину Церкви, освячену кров’ю незліченної кількості мучеників та ісповідників, котра й надалі залишається джерелом віри і побожності мільйонів українських греко-католиків.

 

«Візантоманія» Костельника

 

 

Не менш характерна постать ще одного ліквідатора св. Унії, греко-католицького священика-апостата Гавриїла Костельника.

Блаж. Свмч. Григорій Хомишин у Відозві до духовенства Епархій Перемиської і Станиславівської від 11 вересня 1929 року про цих обидвох «гробокопателів» Унійної греко-католицької Церкви пише наступне:

 

«Великою повагою для о. Костельника є о. Кирило Королевський, «гелєніст чистої крови», який у видавництві «Іrenikon» видав свою студію під згірдною назвою «Уніятство», в котрій висміває і глузує з проявів реліґійного життя, впроваджених у нас за час з’єднання з Римом. Сам о. Костельник признає, що «відчуваєся в його творі погорду до «уніятства», під чим розуміє саме ідеал наших «романістів». Рівнож сам о. Костельник каже, що та студія була за сміла, що викликала в самім Римі негодовання так у латинників, як і в уніятів, і тому редакція «Іrenikon-у» в однім з слідуючих чисел помістила заяву, що о. Королевський видав свою студію на власну руку без апробати св. Конґреґації Східної, а навіть ходить вістка, що його книжку стягнено з обігу. Се всьо признає сам о. Костельник, а однак се йому не перешкоджає уважати о. Королевського за повагу, щоби тільки свої виступи заслонити виступом о. Королевського, говорячи, що «гострого ліку люди не приймають радо» («Нива», 1928 р., стор. 3-5). Однак се не є лік, се отруя орієнтального фантому, яка усипляє і убиває духове життя.

Для о. Костельника не тільки трактат о. Королевського, але навіть пасквіль і брудне очернення справляє насолоду, як тільки є націховане упередженням, підозрінням або посуджуванням про «латинщення».

 

Хто ж такий Гавриїл Костельник? Про нього довідуємося з брошури: Протопресвітер Гавриїл Костельник. Житіє, спогади, Ап. Петро і Римські папи або Догматичні підстави папства. – 2005, 100 с.

Народився він у містечку Руський Керестур в Югославії, в родині русинів-переселенців із Закарпаття. Навчався в гімназії і духовній семінарії хорватського Загреба, а з 1907 року продовжив навчання в Львівській духовній семінарії. Закінчивши докторатом студії у Фрібурзькому університеті в Швайцарії, в 1913 році остаточно приїздить до Львова, одружується, приймає ієрейський сан. Після І світової війни отримує з благословення митрополита Андрея Шептицького високі призначення в Львівській архієпархії: стає редактором журналу «Нива» (1920-1929), проповідником архікатедрального собору св. Юра, професором та деканом богословського факультету Львівських  духовної семінарії та богословської академії, настоятелем храму св. Переображення.

Знайомиться та нав’язує тісні контакти з Шароном-Королєвскім, який час до часу навідувався до Львова, щоб отримати чергові доручення і платню та скласти звіти про свою «місійну» діяльність в Римі перед митрополитом А. Шептицьким.

В 1925 році Костельник відвідує Рим, де координує та синхронізує свою антиунійну діяльність з Шароном-Королєвскім. З того моменту вони обидва – з Риму і зі Львова – поступово готують грунт для зачистки унійної спадщини греко-католицької Церкви.

Не зволікаючи, Костельник у додатку до журналу «Нива» за 1926 рік видає 16-сторінкову брошуру під заголовком «Нова доба нашої Церкви» із закликом «реставрувати стару Візантію». У ній він, зокрема, пише: «Наша унія перебуває кризу, яка може закінчитися тільки якоюсь новою розв’язкою. Для нас ясно, що така унія скорше чи пізніше – як тільки Схід прийде до перемоги – мусить завалитися. Що ж, отже, зостається нам? Довести нашу унію до чистого типу…». (с. 20)

Водночас після повернення з Риму Костельник започатковує на сторінках «Ниви» серію статей, з різкою критикою та висміюванням греко-католицького обряду, як, на його думку, маргінального і златинізованого, брутально зневажає Станиславівського єпископа Григорія Хомишина та Перемиського єпископа Йосафата Коциловського, безпідставно звинувачуючи їх у самовільному запровадженні безженного стану в духовних семінаріях, організовує на базі очолюваного ним факультету т. зв. сумнозвісну «чорну раду львівських богословів», ставлячи головною метою створити всі умови для своєрідної ре-унії, тобто повернення до православія. Як свідчить сам Костельник, він на межі 1920-1930-х років написав цілу низку антиунійних трактатів, об’єднаних під назвою «Апостол Петро і Римські папи або Догматичні підстави папства», та ще близько десятка пропагандивних опусів на аналогічну тематику в наступні роки. (с. 99)

Близький соратник Костельника, священик-апостат Григорій Мирович так оповідає зміст їхньої приватної розмови у 1926 році:

«То так, чоловіче, треба було зразу зробити! Замість запитувати мене через «Ниву», зайти прямо сюди. Ще не прийшов час, щоб можна було розкрити наші карти, але вірю, що він скоро надійде…».

Ми розмовились докладно про «Нову добу». О. Гавриїл Костельник жваво, з пафосом переконував мене, що іншого виходу нема, як «реставрувати  Візантію». «Я розумію під цим, - сказав він, - поворот до віри наших батьків».

«Отже, - підсумовує Мирович, - ще за двадцять років до нашого соборного воз’єднання (тобто, до Львівського псевдособору 1946 року! – Ред.) о. Г. Костельник уже був апостолом нашого повороту до східного Православія». (с. 20-21)

Але Костельник симпатизував не тільки візантійсько-московському «благочєстію», але й більшовицькому режимові. Це більш ніж промовисто ілюструють його публікації у пресі всередині 1930-х років. Так, у статті «Наша доля», поміщеній у ч. 44 газети «Мета» за 1934 рік, Костельник відверто пише:

«Очі цілого світу звернені нині на СРСР, весь світ свідомий того, що в огні російської революції вирішується майбутність усіх народів і держав – родиться нова душа, новий лад суспільного життя. І як нині російська революція промінює на цілий світ, так само будуть промінювати на цілий світ її позитивні наслідки духовного та соціяльного характеру».

Цинізм автора наведених вище рядків не має міри: Україна тоді лежала напівжива, розтерзана і знекровлена страшним большевицьким голодовим мором, а Костельник співав «осанна» лютим катам нашого народу!

 

***

 

Немає жодних сумнівів, що широкомасштабна кампанія щодо дискредитації св. Унії та греко-католицького обряду, яка одночасно стартувала у Римі з  ініціятиви Шарона-Королєвского та у Львові під проводом Костельника, була інспірована іноземним відділом ГУДБ НКВС СРСР. Про це, зокрема, свідчать матеріали, поміщені в книзі «Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939-1944). - К. - Українська Видавнича Спілка, 2005. – 480 с.

Копії документів, опублікованих у цьому збірнику, свідчать про те, що радянські спецслужби хоч і не прямо, але через щільну агентурну мережу, були задіяні до процесу знищення Унійної греко-католицької Церкви ще за два десятиліття перед 1946 роком.

Наведемо лише декілька цитат із численних агентурних донесень, поміщених у згаданій книзі, які стосуються особи Г. Костельника.

«Костельник – большой враг западного направления греко-католической церкви (…). Костельник враждебно настроен по отношению  к папе (…). Думаю, что Костельник возглавил бы работу, направленную на независимость греко-католической церкви от Ватикана». (с. 67)

«Среди униатских священников решительным врагом Ватикана и унии является Гавриил Костельник». (с.76)

«…Гавриил Костельник – ученый-теолог, защищающий с давних времен теорию разрыва с Римом з целью сближения с восточной церковью». (с. 118)

«Костельник Гавриил (…) – организатор движения среди униатов за отход от унии и создание самостоятельной украинськой церкви». (с. 185)

«Касаясь положения церкви в ближайшем будущем, Костельник подчеркнул, что и церковь тоже будет переживать большой кризис. Сейчас уже нужно искать формы для соединения церквей – православной и униатской. (…)

Тут же Косельник заявил: «(…) Я написав труд об этом и его никому не показывал, хотя над ним работаю 16 лет». (з 1928 року. – Ред.)

Дебаты наверно будут идти года 3-4, но, в конце концов, православная церковь соединится с униатской. Это его (Костельника. – Ред.) глубокое убеждение». (с. 390)

Наведені вище цитати охоплюють період часу з 7 березня 1940-го по 5 листопада 1944-го років. А невдовзі розпочався «зоряний» час Костельника, який добровільно погодився попровадити процес розтерзання греко-католицької Церкви, очоливши з 28 травня 1945 року організовану НКГБ т. зв. «Ініціятивну групу по возз’єднанню греко-католицької церкви з Православною Церквою», апогеєм діяльності котрої став Львівський псевдособор 8-10 березня 1946 року.

 

Засторога доброго Пастиря

 

Блаж. Свмч. Григорій Хомишин за три роки до цієї трагічної дати, немовби її передбачаючи, писав:

«Горячий українець о. Костельник з своїми одномишленниками тут в пресі, а завзятий москаль о. Кирил Королевський в Римі, запряжені разом в однім ярмі працювали для (…) обрядової акції і гребали нашу Церкву…».

Яким мав стати фінал цієї тотальної обрядової чистки, сьогодні важко спрогнозувати, адже другий прихід в Галичину більшовиків у 1944 році прискорив процес «возз’єднання» греко-католицької Церкви з Російською православною в брутальний спосіб. Всі єпископи були заарештовані в ніч з 11 на 12 квітня 1945 року, а через рік на Львівському псевдособорі греко-католицьку Церкву було остаточно ліквідовано.

Катастрофа греко-католицької Церкви, яку розіп’яли енкаведисти руками апостатів, звершилася у Неділю торжества Православія 10 березня 1946 року. Ця грандіозна тоталітарна спецоперація проти нашої Унійної Церкви, яка була започаткована ще в середині 1920-х років, не обмежилася Львіським «псевдособором». Ідеологія візантійства, яку з благословення Кремля планомірно впроваджували Шарон-Королєвскій в Римі та Костельник в Галичині, у наш час переродилася у зловісний «русскій мір», що його насаджує Україні Російська православна церква – гібридна ідеологічна установа Московської імперії.