Як війна змінює Церкву

Денис Таргонський

УПЦ красномовно мовчить і усіма силами тримається за РПЦ. Переважна більшість церков світу або проковтнула язика або висловлюється дуже поверхово, мовляв ми за мир тільки відчепіться від нас.

Але, як кажуть у народі, немає лиха без добра. Ігнорування війни церковними "верхами" пробудило "низи".

Частина духовенства та мирян УПЦ засуджують патріарха кирила та РПЦ за підримку війни в Україні, але наївно думає, що Онуфрій "не такий". Проте після Бучі багато хто вже дорікає митрополита Онуфрія і єпископат УПЦ за злочинне мовчання і пише заяви про вихід із церкви.

На церковних бюрократів усе це не має ніякого впливу і навряд чи матиме. Їх ці люди не обирали і вони перед ними не відповідальні. Їх поставили на посаду і вони виконують вказівки свого керівництва. Під час війни вони піклуються, як би не втратити свого теплого місця, бо ж хто його знає, хто переможе.

У світі відбуваються разючі зміни. Церква має на них реагувати. Але бюрократи не раді перемінам, бо їм і при старій владі не погано жилося. Хоча сьогодні вже для всіх очевидно, що мовчки відсидітися не можливо.

Органи місцевого самоврядування у багатьох містах України висунули вимогу до московського патріархату про припинення їхньої діяльності. Місцеві архієреї і духовенство мп навіть не намагаються піти на діалог із українською владою хоча б для того, щоб порозумітися і заступитися за своїх парафіян. І вони сидять на місці, вказівки ж "зверху" не було.

Тваринний страх паралізує сумління бюрократів. Вони будуть брехати своїм парафіянам про вірність церкві, переслідуючи власні інтереси і підставляючи під удар справедливого суду мирян і рядове духовенство. Бюрократія – це живучий соціально-політичний механізм, що перемелює людський матеріал для власного виживання.

Війна в Україні відкрила разючу прірву між людьми і духовенством у церкві. І це властиво не тільки російському православ'ю.

Папа римський, наприклад, не тільки не засудив агресії росії проти України, а ще й докорив українців, мовляв "усі грішні, бо усі винні". Більше того, на запланованій ним цьогорічній Хресній дорозі росіянин з українцем спільно несли хрест примирення.

Без чіткого засудження злочину росіян проти людства це виглядає як політична підримка католицькою церквою росії. І не дивно.

Між РПЦ і Ватиканом існують давні зв'язки завдяки чекісту в рясі, митрополиту Никодиму Ротову, який був безпосереднім начальником нинішнього патріарха кирила. Никодим був також очільником московської патріархії у часи СРСР і помер у Ватикані.

Які могли бути справи у радянського союзу з Ватиканом, лиш Бог знає. Достоменно відомо лиш одне — бюрократії у всіх церквах споріднені і однаково потребують грошей на утримання фетишів своєї минулої імперської величі.

Частина мирян і духовенства католицької церкви засуджують папу. Але це не має особливого впливу на церковну політику.

Якщо у РПЦ мирян мають за ніщо, в УПЦ єпископат відверто їх ігнорує, то Ватикан прислухається до суспільної думки, але вирішує що правильно а що ні лиш маленька групка церковних бюрократів.

Як на мене, то таке положення речей існуватиме доти, доки звичайні парафіяни не зрозуміють, що вони є такими ж як і єпископи або священники повноправними членами Тіла Христового — Церкви. Церкву й надалі будуть продавати бюрократи, якщо люди не візьмуть за неї відповідальність на свої плечі і твердо не скажуть церковним парторгам:

"Або ви будете називати речі своїми іменами і діяти згідно із сумлінням та Євангелієм, або залишитеся без пастви".

Голос церкви то не вислови церковних дипломатів, а думка і слово тої людини, яка дотримується заповідей її засновника Христа. Хто, як не Церква, має бути голосом сумління у світі?

Якщо церква мовчить, коли навіть каміння Бучі, Маріуполя, Гостомеля, Бородянки... кричить, значить вона мертва. І ті, хто в ній ще живий не має права мовчати, бо така церковна політика, яка провадиться сьогодні, кидає тінь на Христа.

У часи духовної невизначеності церква має називати речі своїми іменами: зло — злом, а добро — добром. Коли вона цього не зробить сьогодні, то втратить свій авторитет у суспільстві надовго якщо не на завжди. Але головне інше — якщо у церкві панує брехня, значить Христос у ній не може довго перебувати, якою б вона не була канонічною. Історія знає багато прикладів падіння великих церков.

Серед усіх християнських церков світу лиш константинопольський патріарх Варфоломій та ПЦУ чітко і голосно називають росію агресором, засуджують московського патріарха та антицерковну пропаганду "російського міра".

ПЦУ, у якій єпископат і миряни одноголосно говорять правду, має сьогодні унікальний історичний шанс стати церквою людей, якій довіряє суспільство. Але крім правильних заяв та діяльної любові вона ще має ментально відірватися від нашарувань російського православ'я, із якого походить.

РПЦ в росії — то імперська церква. Ті християнські церкви церкви, які сформувалися у середньовіччі, то злебільшого ізольовані від зовнішнього світу маленькі імперії, які живуть самі в собі своїм "величним" минулим.

Вони не стільки служать людям, скільки за старою звичкою намагаються впливати на маси в інтересах своїх спонсорів. Головними спонсорами в минулому виступали імперії. Сформовані в імперіях бюрократичні церковні структури не змінювалися сотні років і сьогодні відверто дискредитують церкву. Але час бюрократії минає, бо вичерпано час тоталітарних імперій і останньої із них — росії.

Війна в Україні викрила нездатність церков чітко і швидко реагувати на виклики часу. Війна в Україні — то екзамен на людяність для усіх церков світу. Він визначить якою буде церква у майбутньому.

Війна в Україні пробудила сумління у християн всього світу. Війна в Україні нагадала про цінність людини за яку віддав Своє життя Христос.

Завдяки Україні усі християнські конфесії забули про "догматичні розбіжності" і об'єдналися в любові, щоб допомогти українцям, які постраждали від війни:

"По тому дізнаються всі, що ви Мої учні, якщо матимете любов між собою" (Ін. 13, 35).